Відповідно до ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість» податкова накладна складається у момент виникнення податкових зобов’язань продавця у двох примірниках. Податкова накладна видається платником податку, який поставляє товари (послуги), на вимогу їх отримувача, та є підставою для нарахування податкового кредиту (підпункти 7.2.3, 7.2.6 п. 7.2).
Таким чином, докази, на які послалися суди на обґрунтування своїх рішень, є обов’язковими, але не вичерпними, оскільки предмет доказування у справі, що розглядається, становлять обставини, що підтверджують або спростовують реальність здійснення самої господарської операції (поставки товару), а отже, і обґрунтованість визначення податкового кредиту позивача *
15 червня 2010 р. колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України, розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку провадження за винятковими обставинами за скаргою Державної податкової інспекції у Болградському районі Одеської області (далі — ДПІ) справу за позовом закритого акціонерного товариства «Болградський виноробний завод» (далі — ЗАТ) до ДПІ про скасування податкових повідомлень-рішень, встановила:
У червні 2006 р. ЗАТ звернулося до суду з позовом, у якому, пославшись на невідповідність вимогам чинного законодавства України, просило визнати недійсними податкові повідомлення-рішення ДПІ: від 31 травня 2006 р. № 0000512301/0 щодо визначення податкового зобов’язання з податку на додану вартість (далі — ПДВ) в сумі 4 млн 994 тис. 58 грн — 3 млн 329 тис. 372 грн за основним платежем та 1 млн 664 тис. 686 грн штрафних (фінансових) санкцій; від 7 червня 2006 р. № 0000552301/0/2 щодо визначення податкового зобов’язання з ПДВ у сумі 3 млн 804 тис. 655 грн 50 коп. — 2 млн 794 тис. 411 грн за основним платежем та 1 млн 10 тис. 244 грн 50 коп. штрафних (фінансових) санкцій.
Під час підготовчого провадження позивач уточнив вимоги і просив скасувати зазначені податкові повідомлення-рішення.
Господарський суд Одеської області постановою від 7 серпня 2006 р., залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного господарського суду від 17 листопада 2006 р., позов задовольнив.
Вищий адміністративний суд України ухвалою від 16 грудня 2009 р. зазначені судові рішення залишив без змін.
У скарзі до Верховного Суду України ДПІ, пославшись на наявність підстави, встановленої п. 1 ч. 1 ст. 237 КАС, просила скасувати ухвалені судові рішення й направити справу на новий судовий розгляд. На обґрунтування скарги надано копії судових рішень від 14 травня та 16 грудня 2009 р. в інших справах, у яких, на думку скаржника, касаційний суд правильно, на відміну від справи, що розглядається, застосував пункти 1.3, 1.8 ст. 1, підпункти 7.2.3, 7.2.6 п. 7.2 ст. 7 Закону від 3 квітня 1997 р. № 168/97-ВР«Про податок на додану вартість» (далі — Закон № 168/97-ВР); ст. 2 (*) 1 , частини 4, 5 ст. 11, ст. 159 КАС.
Заслухавши представника ДПI, перевіривши за матеріалами справи наведені у скарзі доводи та заперечення на них, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку про наявність підстав для задоволення скарги.
Суди встановили, що 21 січня 2005 р. позивач і приватне підприємство «Проекція» (далі — ПП) уклали договір купівлі-продажу, відповідно до якого останнє зобов’язувалось поставити вугільну продукцію, а ЗАТ — прийняти продукцію й оплатити її вартість. Кількість продукції визначалася додатком до договору.
Згідно з актом перевірки ПП відвантажило ЗАТ 182 тис. 997 тонн вугілля на загальну суму 32 млн 99 тис. 166 грн, у тому числі 5 млн 349 тис. 861 грн ПДВ. У рахунок оплати за одержаний товар ЗАТ перерахувало продавцю 12 млн 430 тис. 758 грн 36 коп.
Під час здійснення перевірки позивач на підтвердження виконання умов договору надав ДПІ податкові накладні, специфікації товару, що поставлявся, акти приймання–передачі товару, накладні, рахунки–фактури.
Вирішуючи спір, суди виходили з того, що ці документи повною мірою підтверджують факт здійснення господарських операцій.
Крім того, суди зазначили, що ДПІ не встановила порушень ЗАТ щодо відображення в податкових деклараціях сум податкових зобов’язань, а порушення контрагентами позивача податкового законодавства не є підставою для висновку про порушення саме позивачем підпункту 7.4.1 п. 7.4 ст. 7 Закону № 168/97-ВР.
На думку колегії суддів, надання податковому органу належним чином оформлених документів, передбачених законодавством про податки та збори, з метою одержання податкової вигоди є підставою для її одержання, якщо податковий орган не встановив та не довів, що відомості, які містяться в цих документах, неповні, недостовірні та (або) суперечливі, є наслідком укладення нікчемних правочинів або коли відомості ґрунтуються на інших документах, недійсність даних у яких установлена судом.
Про необґрунтованість отримання податкової вигоди можуть також свідчити підтверджені доказами доводи податкового органу, зокрема про наявність таких обставин:
– неможливість реального здійснення платником податків зазначених операцій з урахуванням часу, місця знаходження майна або обсягу матеріальних ресурсів, економічно необхідних для виробництва товарів, виконання робіт або послуг, нездійснення особою, яка значиться виробником товару, підприємницької діяльності;
– відсутність необхідних умов для досягнення результатів відповідної підприємницької, економічної діяльності у зв’язку з відсутністю управлінського або технічного персоналу, основних коштів, виробничих активів, складських приміщень, транспортних засобів;
– облік для цілей оподаткування тільки тих господарських операцій, які безпосередньо пов’язані з виникненням податкової вигоди, якщо для такого виду діяльності також потрібне здійснення й облік інших господарських операцій;
– здійснення операцій з товаром, що не вироблявся або не міг бути вироблений в обсязі, зазначеному платником податків у документах обліку;
– відсутність первинних документів обліку.
Відповідно до ст. 7 Закону № 168/97-ВР податкова накладна складається у момент виникнення податкових зобов’язань продавця у двох примірниках. Податкова накладна видається платником податку, який поставляє товари (послуги), на вимогу їх отримувача, та є підставою для нарахування податкового кредиту (підпункти 7.2.3, 7.2.6 п. 7.2).
Таким чином, докази, на які послалися суди на обґрунтування своїх рішень, є обов’язковими, але не вичерпними, оскільки предмет доказування у справі, що розглядається, становлять обставини, що підтверджують або спростовують реальність здійснення самої господарської операції (поставки товару), а отже, й обґрунтованість визначення податкового кредиту позивача.
За ст. 11 КАС суд вживає передбачені законом заходи, необхідні для з’ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи. Суд повинен запропонувати особам, які беруть участь у справі, подати докази або з власної ініціативи витребувати докази, яких, на думку суду, не вистачає (частини 4, 5).
Згідно зі ст. 159 КАС судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з’ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні (частини 1, 3).
Із матеріалів справи вбачається, що на підтвердження своїх доводів щодо неправомірності формування податкового кредиту позивачем ДПІ вказувала, що деякі накладні, виписані ПП, не містять підписів та відтисків печатки ЗАТ. Крім того, 28 червня 2005 р. ПП виписало позивачу накладну № 311 на отримання партії вугілля та податкову накладну № 311, які засвідчують відвантаження та продаж вугілля позивачу в кількості 43 тис. 197 тонн, хоча цю партію вугілля у свого контрагента воно придбало пізніше — 30 червня 2005 р., про що свідчать накладна № 817 та податкова накладна № 817, виписані останнім.
ДПІ також звертала увагу суду на те, що податкову накладну від 30 квітня 2005 р. № 196 підписала інша посадова особа, а не та, прізвище якої в ній зазначено.
В акті перевірки та запереченнях на адміністративний позов ДПІ вказувала, що ЗАТ не надало доказів, що придбання вугілля пов’язано з подальшим його використанням у власній господарській діяльності. Незважаючи на це, наведені вище доводи ДПІ, всупереч вимогам статей 11, 159 КАС, суд не перевірив, наданим на їх підтвердження доказам правової оцінки не надав, хоча вони змушують сумніватися у висновках суду щодо неправомірності доводів ДПІ.
Відповідно до ч. 2 ст. 3 Закону від 16 липня 1999 р. № 996-ХІV «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» бухгалтерський облік є обовÆязковим видом обліку, який ведеться підприємством. Фінансова, податкова, статистична та інші види звітності, що використовують грошовий вимірник, ґрунтуються на даних бухгалтерського обліку.
Суд не звернув належної уваги й на доводи відповідача про те, що у позивача та його контрагента відсутні залізничні накладні — основний перевізний документ — та інші документи, які відповідно до Статуту залізниць України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 6 квітня 1998 р. № 457, та Правил оформлення перевізних документів, затверджених наказом Міністерства транспорту України від 21 листопада 2000 р. № 644, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 24 листопада 2000 р. за № 863/5084, оформляються при перевезенні вантажів залізничним транспортом.
За змістом ст. 220 КАС суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі, а отже, вимоги цієї норми передбачають обов’язок касаційного суду перевіряти повноту встановлення фактичних обставин у справі.
Оскільки суди всіх інстанцій допустили порушення норм процесуального права, то постановлені ними судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Керуючись статтями 241—243 КАС, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України постановила:
Скаргу ДПІ задовольнити.
Ухвалу Вищого адміністративного суду України від 16 грудня 2009 р., ухвалу Одеського апеляційного господарського суду від 17 листопада 2006 р., постанову Господарського суду Одеської області від 7 серпня 2006 р. скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Постанова є остаточною і не може бути оскаржена, крім випадку, встановленого п. 2 ч. 1 ст. 237 КАС.
* Публікується повний текст судового рішення з незначною редакційною правкою.
1 Тут так позначаються статті законів України, чинні на час розгляду справи, але які були змінені відповідно до Закону від 7 липня 2010 р. № 2453-VI «Про судоустрій України».