Порушення справи про банкрутство суб’єкта підприємницької діяльності не змінює його статусу контролюючого органу стосовно податків та не позбавляє відповідний податковий орган статусу контролюючого органу стосовно податків і зборів (обов’язкових платежів), які справляються до бюджетів та державних цільових фондів цим платником податків. Тому суд помилково застосував положення абзацу третього преамбули Закону України “Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами”, як на підставу визнання недійсним податкового повідомлення-рішення, надісланого такому платнику податків

Постанова Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 5 квітня 2005 р.

Верховний Суд України, розглянувши касаційну скаргу Центральної міжрайонної ДПІ у м. Миколаєві на постанову Вищого господарського суду України від 12 січня 2005 р. у справі за позовом ВАТ “Миколаївська теплоелектроцентраль” до ДПІ у Заводському районі м. Миколаєва про визнання недійсним податкового повідомлення-рішення,

в с т а н о в и в:

У лютому 2004 р. ВАТ “Миколаївська теплоелектроцентраль” (далі – Товариство) звернулося в господарський суд Миколаївської області з позовом до ДПІ у Заводському районі м. Миколаєва (далі – Інспекція) про визнання недійсним податкового повідомлення-рішення від 16 лютого 2004 р., яким визначено суму податкового зобов’язання зі збору за спеціальне використання водних ресурсів 4 602 грн. 85 коп., у тому числі 3 079 грн. 48 коп. основного платежу та 1 523 грн. 37 коп. штрафних санкцій.

Позов ґрунтувався на положеннях абзацу третього преамбули та статті 19 Закону України “Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами” від 21 грудня 2000 р. № 2181-111 (далі – Закон № 2181-111), частини 4 статті 12 Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”.

Інспекція відзив на позов не надала.


Рішенням господарського суду Миколаївської області від 20 квітня 2004 р. позов задоволено. Суд зазначив, що ухвалами господарського суду Миколаївської області від 22 квітня 2002 р. та від 26 квітня 2002 р. порушено справу № 4/110 про банкрутство Товариства, введено мораторій на задоволення вимог кредиторів. Виходячи з цих обставин, суд вмотивував рішення тим, що:
- згідно з преамбулою Закону № 2181-111 цей Закон не регулює питання погашення податкових зобов’язань або стягнення податкового боргу з осіб, на яких поширюються судові процедури, визначені Законом України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”;
- згідно з частиною 4 статті 12 Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” протягом дії мораторію на задоволення вимог кредиторів не нараховуються неустойка (штраф, пеня), не застосовуються інші санкції за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов’язань і зобов’язань щодо сплати податків і зборів (обов’язкових платежів).

Постановою Одеського апеляційного господарського суду від 18 червня 2004 р. та постановою Вищого господарського суду України від 12 січня 2005 р. № 6/76 зазначене рішення залишено без змін.

17 березня 2005 р. колегією суддів Верховного Суду України за касаційною скаргою Центральної міжрайонної ДПІ у м. Миколаєві порушено провадження з перегляду у касаційному порядку постанови Вищого господарського суду України від 12 січня 2005 р. № 6/76. У касаційній скарзі ставиться питання про скасування оскарженої постанови та передачу справи на новий розгляд до суду першої інстанції. На обґрунтування касаційної скарги зроблено посилання на неправильне застосування норм матеріального та процесуального права.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників відповідача та позивача, розглянувши доводи касаційної скарги, перевіривши матеріали справи, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.

Судом установлено, що відповідно до положень Закону № 2181-111 Інспекція надіслала позивачу податкове повідомлення-рішення від 16 лютого 2004 р., яким визначила податкове зобов’язання зі збору за спеціальне використання водних ресурсів 4 602 грн. 85 коп., у тому числі 3 079 грн. 48 коп. – основний платіж, 1 523 грн. 37 коп. – штрафні санкції.

Задовольняючи позов про визнання вказаного податкового повідомлення-рішення недійсним, суд першої інстанції, з яким погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що стосовно Товариства порушено справу про банкрутство, а Закон № 2181-111 не регулює питання погашення податкових зобов’язань або стягнення податкового боргу з осіб, на яких поширюються судові процедури, визначені Законом України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” (абзац третій преамбули Закону № 2181-111).

Проте судові рішення у даній справі ґрунтуються на помилковому застосуванні норм матеріального права, що призвело до безпідставного задоволення позову у повному обсязі вимог.

Відповідно до статті 67 Конституції України кожен зобов’язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом. За статтею 4 Закону України “Про систему оподаткування” платниками податків і зборів (обов’язкових платежів) є юридичні і фізичні особи, на яких згідно з законами України покладено обов’язок сплачувати податки і збори (обов’язкові платежі). Частиною 3 статті 9 цього Закону встановлено, що обов’язок юридичної особи щодо сплати податків і зборів (обов’язкових платежів) припиняється зі сплатою податку, збору (обов’язкового платежу) або його скасуванням або списанням податкової заборгованості відповідно до Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”. У разі укладення мирової угоди у процедурі провадження у справі про банкрутство заборгованість з податків і зборів (обов’язкових платежів) сплачується у розмірах, визначених мировою угодою, укладеною у порядку, встановленому законами України. Згідно з частиною 1 статті 20 Закону України “Про систему оподаткування” контроль за правильністю та своєчасністю справляння податків і зборів (обов’язкових платежів) здійснюється державними податковими органами в межах повноважень, визначених законами.

Таким чином, порушення справи про банкрутство суб’єкта підприємницької діяльності не змінює його статусу платника податків, якщо він є таким відповідно до закону. Так само факт порушення справи про банкрутство суб’єкта підприємницької діяльності-платника податків не позбавляє відповідний податковий орган статусу контролюючого органу стосовно податків і зборів (обов’язкових платежів), які справляються до бюджетів та державних цільових фондів цим платником податків.

Як свідчить системний аналіз положень Закону № 2181-111, сфера регулювання цим законом правовідносин, що виникають між платниками податків та контролюючими органами, не обмежується правовим регулюванням власне заходів з погашення податкового зобов’язання або стягнення податкового боргу. Зокрема цим Законом регулюються питання здійснення контролю за платниками податків з боку контролюючих органів, порядку надання податкової декларації платником податку та визначення суми податкових зобов’язань, порядку узгодження сум податкових зобов’язань, оскарження рішень контролюючих органів тощо.

Відповідно до підпункту “б” підпункту 4.2.2 пункту 4.2 статті 4 Закону № 2181-111, яким керувалася Інспекція, контролюючий орган зобов’язаний самостійно визначити суму податкового зобов’язання платника податків у разі якщо дані документальної перевірки результатів діяльності платника податків свідчать про заниження або завищення суми його податкових зобов’язань, зазначених у податкових деклараціях. Пунктом 6.1 статті 6 Закону № 2181-111 установлено, що у разі коли сума податкового зобов’язання розраховується контролюючим органом відповідно до статті 4 цього Закону, такий контролюючий орган надсилає платнику податків податкове повідомлення. За визначенням термінів, що міститься у статті 1 Закону № 2181-111, податкове повідомлення – це письмове повідомлення контролюючого органу про обов’язок платника податків сплатити суму податкового зобов’язання, визначену контролюючим органом у випадках, передбачених цим Законом. Саме у день отримання платником податків податкового повідомлення податкове зобов’язання, нараховане контролюючим органом, вважається узгодженим, крім випадків ініціювання платником податків процедур адміністративного або судового оскарження (підпункт 5.2.1 пункту 5.2 статті 5 Закону № 2181-111).

Відтак, суди помилково застосували положення абзацу третього преамбули Закону № 2181-111, безпідставно виключивши зі сфери регулювання цього Закону правовідносини сторін, у яких Інспекція діяла як контролюючий орган, а не як орган стягнення.

Застосовуючи до правовідносин сторін положення частини 4 статті 12 Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”, суди не врахували, що в ній йдеться лише про санкції за невиконання чи неналежне виконання зобов’язань щодо сплати податків і зборів (обов’язкових платежів), які за правилами цієї статті не застосовуються протягом дії мораторію на задоволення вимог кредиторів.

За таких обставин судові рішення у даній справі не містять законного обґрунтування щодо визнання недійсним оспорюваного податкового повідомлення-рішення в частині визначення суми збору за спеціальне використання водних ресурсів (основного платежу). Тому судові рішення в цій частині позовних вимог підлягають скасуванню, а справа – передачі на новий розгляд.

Водночас слід погодитись з судовими рішеннями у даній справі щодо наявності правових підстав для визнання недійсним оспорюваного податкового повідомлення-рішення в частині застосування до Товариства штрафних санкцій за порушення правил оподаткування. Судові рішення в цій частині відповідають положенням абзацу другого частини 4 статті 12 Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”, що визначають конкретний проміжок часу, протягом якого не нараховуються неустойка (штраф, пеня), не застосовуються інші санкції за невиконання чи неналежне виконання зобов’язань зі сплати податків і зборів (обов’язкових платежів).

Враховуючи викладене та керуючись статтями 111¹⁷ – 111²¹ ГПК, Верховний Суду України

п о с т а н о в и в:

Касаційну скаргу Центральної міжрайонної ДПІ у м. Миколаєві задовольнити частково.

Постанову Вищого господарського суду України від 12 січня 2005 р., постанову Одеського апеляційного господарського суду від 18 червня 2004 р. та рішення господарського суду Миколаївської області від 20 квітня 2004 р. скасувати частково щодо визнання недійсним податкового повідомлення-рішення від 16 лютого 2004 р. в частині визначення податкового зобов’язання в сумі 3 079 грн. 48 коп. (основний платіж). Справу в цій частині позовних вимог передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

У решті постанову Вищого господарського суду України від 12 січня 2005 р. залишити без змін.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.