розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Л., Г. до Р.О.В., Р.Т.Й., Р.О.О. про розірвання договору найму жилого приміщення та виселення; за позовом Р.О.В., Р.Т.Й. до Л., Д. та Г. про визнання недійсними договорів купівлі-продажу квартири,
У січні 2002 р. Л. пред’явив у суді позов до Р.О.В., Р.Т.Й. і Р.О.О. про розірвання договору найму жилого приміщення та виселення.

Зазначав, що йому на підставі договору купівлі-продажу, укладеного між ним і відповідачем Р.О.В. 17 серпня 2000 р. та посвідченого приватним нотаріусом Здолбунівського районного нотаріального округу, належить трикімнатна квартира № 147 у будинку № 44 по вул. Шкільній у м. Здолбунові Рівненської області.

Проте вселитись у квартиру він не може, оскільки відповідачі не бажають її звільнити. На його неодноразові попередження не реагують.

З підстав статей 168-170 ЖК України Л. просив задовольнити позов.

У лютому 2002 р. Р.Т.Й., Р.О.В. пред’явили в суді позов до Л., Д. про визнання недійсним договору купівлі-продажу спірної квартири, укладеного між Р.О.В. та Л. 17 серпня 2000р.

Свої вимоги обґрунтовували тим, що наміру продавати належну їм на праві спільної сумісної власності квартиру не мали. Між ними та відповідачем Д. була домовленість про позику грошей у сумі 2500 доларів США з виплатою 5 % щомісячно за користування грошима. На вимогу останнього позивачі домовились про укладення договору застави спірної квартири на забезпечення виконання договору позики.

З підстав ст. 58 ЦК України (у редакції 1963 р.) позивачі просили задовольнити позов.

У березні 2003 р. Г. пред’явила позов до Р.Т.Й., Р.О.В., Р.О.О. про розірвання договору найму та виселення, посилаючись на те, що на підставі договору купівлі-продажу, укладеного 3 жовтня 2002 р. між нею й Л. і посвідченого приватним нотаріусом Здолбунівського районного нотаріального округу, спірна квартира належить їй на праві власності.

Зазначені позови розглядалися судами неодноразово.

Ухвалою суду від 3 квітня 2003 р. вони об’єднані в одне провадження.

У квітні 2003 р. Р.Т.Й., Р.О.В. пред’явили позов до Г. про визнання недійсним договору купівлі-продажу спірної квартири, укладеного 3 жовтня 2002 р. між нею та Л., з підстав ст. 48 ЦК України (у редакції 1963 р.), посилаючись на те, що укладено його з порушенням вимог закону.

Рішенням Рівненського районного суду Рівненської області від 18 травня 2004 р. позов Л., Г. задоволено. Розірвано договір найму спірної квартири, укладений між Л. і Р.Т.Й., Р.О.В., Р.О.О., та виселено їх із квартири без надання іншого житла.

У задоволенні вимог останніх про визнання недійсними договорів купівлі-продажу відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Рівненської області від 19 листопада 2004 р. рішення суду першої інстанції скасовано й постановлено нове, яким задоволено позовні вимоги Р.Т.Й., Р.О.В. – визнано недійсними договори купівлі-продажу квартири № 147 у будинку №44 по вул. Шкільній у м. Здолбунові, укладені між Р.О.В. і Л. та між Л. і Г. Зобов’язано сторони повернути все отримане за угодами.

У задоволенні позову Л., Г. про розірвання договору найму відмовлено.

У касаційній скарзі Г. просить скасувати рішення апеляційного суду, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального закону, і залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Як роз’яснив Пленум Верховного Суду України в п. 2 постанови від 28 квітня 1978 р. № 3 (з наступними змінами) “Про судову практику в справах про визнання угод недійсними”, угода може бути визнана недійсною лише з підстав і з наслідками, передбаченими законом.

Тому в кожній справі про визнання угоди недійсною суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов’язує визнання угоди недійсною і питання певних юридичних наслідків.

При задоволенні позову суд в одному рішенні постановляє про визнання угоди недійсною і про застосування передбачених законом наслідків.

При цьому відповідно до статей 103, 203 ЦПК України (у редакції 1963 р.) визначення підстав і предмета позову належить виключно позивачу і суд сам за власною ініціативою їх змінити не може.

Постановляючи рішення, апеляційний суд виходив із того, що сторони уклали договір купівлі-продажу спірної квартири без наміру створити юридичні наслідки (мнима угода) і приховати договір застави, тому відповідно до ст. 58 ЦК України (у редакції 1963 р.) він є недійсним.

Проте суд дійшов цього висновку без всебічного, повного й об’єктивного з’ясування обставин справи, прав і обов’язків сторін у даних правовідносинах, чим порушив вимоги статей 15, 30, 40, 62 ЦПК України та вищезазначених роз’яснень Пленуму.

Згідно зі ст. 58 ЦК України (у редакції 1963 р.), яку застосував суд, і роз’ясненнями, що містяться в п. 14 вищезазначеної постанови Пленуму, недійсною є угода, укладена лише про людське око, без наміру створити юридичні наслідки (мнима угода).

Установивши, що угода укладена з метою приховати іншу угоду, суд відповідно до ч. 2 ст. 58 ЦК України (у редакції 1963 р.) визнає, що сторонами укладена та угода, яку вони дійсно мали на увазі.

У тому разі, коли така угода суперечить законові, суд постановляє рішення про визнання недійсною укладеної сторонами угоди із застосуванням наслідків, передбачених для недійсності угоди, яку вони мали на увазі.

Ні в позовній заяві, ні в судовому засіданні позивачі такої вимоги не обґрунтовували мнимістю укладеної угоди, а відтак і посилатися на ч. 1 ст. 58 ЦК України в суду не було підстав.

Позивачі зазначали, що, укладаючи договір купівлі-продажу спірної квартири, вони мали на меті договір застави на забезпечення виконання договору позики, укладеного між ними й Д.

Однак суд усупереч вимогам закону належним чином цих пояснень не перевірив, незважаючи на те, що вони мають істотне значення для правильного вирішення спору по суті; не з’ясував, яку в дійсності угоду сторони мали на увазі укласти, чи повністю вони її виконали й чи не суперечить угода закону та в порушення вимог статей 202, 203 ЦПК України (у редакції 1963 р.) у рішенні не навів будь-яких висновків щодо цього.

З огляду на викладене рішення апеляційного суду не можна визнати законним та обґрунтованим і воно підлягає скасуванню.

Не може бути залишеним без зміни й рішення суду першої інстанції, оскільки ним також належним чином не з’ясовані підстави заявленого позову та на порушення ст. 40 ЦПК (у редакції 1963 р.) не перевірені доводи позивачів щодо удаваності укладеної угоди купівлі-продажу квартири.

Крім того, задовольняючи позовні вимоги Л. і Г. у частині розірвання договору найму жилого приміщення, суд такі висновки не обґрунтував і не перевірив, чи було укладено такий договір із дотриманням вимог ст. 158 ЖК України, як і не визначився з правовими підставами їх виселення.

Судом установлено, що 3 жовтня 2002 р. Л. продав спірну квартиру Г.

Відповідно до ст. 48 Закону України “Про власність” лише власник може вимагати усунення будь-яких порушень його прав, хоч би ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння.

Однак суд не перевірив, за захистом якого порушеного права відповідно до ст. 4 ЦПК України (у редакції 1963 р.) спрямоване звернення Л. до суду.

Притягнувши до участі в справі власника спірної квартири Г., суд належним чином не з’ясував підстави заявленого нею позову та в порушення вимог статей 202, 203 ЦПК України (у редакції 1963 р.) у рішенні не навів своїх доводів щодо заявлених нею вимог.

З огляду на викладене постановлені судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу Г. задовольнити частково.

Рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 18 травня 2004 р. та рішення апеляційного суду Рівненської області від 19 листопада 2004 р. скасувати.

Справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.