Справа за позовом суб’єкта владних повноважень, який реалізовував у спірних правовідносинах надані йому чинним законодавством владні управлінські функції стосовно забезпечення законності, правопорядку, охорони прав, свобод і законних інтересів громадян, підсудна адміністративному суду *

11 лютого 2009 р. колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України, розглянувши у порядку письмового провадження за винятковими обставинами за скаргою Шевчук Г. справу за позовом Виконавчого комітету Ужгородської міської ради Закарпатської області до Мільчевич С.І., третя особа — Шевчук Г., про зобов’язання виконати припис, встановила:

У березні 2006 р. Виконавчий комітет Ужгородської міської ради Закарпатської області звернувся до суду з позовом, у якому просив зобов’язати Мільчевич С.І. виконати припис Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю Управління архітектури і містобудування Ужгородської міської ради Закарпатської області від 5 січня 2006 р. № 2. Цим приписом відповідачку, яка на власній земельній ділянці здійснювала будівельні роботи, було зобов’язано засипати викопаний з порушенням будівельних норм котлован, де збирається вода, внаслідок чого руйнується стіна сусіднього будинку, що належить Шевчук Г.

Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області постановою від 16 червня 2006 р., яка залишена без змін ухвалою Апеляційного суду Закарпатської області від 29 вересня 2006 р., позов задовольнив.

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 16 квітня 2008 р. рішення судів попередніх інстанцій скасував, провадження у справі закрив.

У скарзі про перегляд ухвалених у справі судових рішень за винятковими обставинами Шевчук Г., посилаючись на наявність підстави, установленої п. 1 ч. 1 ст. 237 КАС, просить Верховний Суд України скасувати ухвалу касаційного суду і залишити в силі рішення судів першої та апеляційної інстанцій. На обґрунтування скарги Шевчук Г. послалася на ухвали Вищого адміністративного суду України від 2 і 24 жовтня 2007 р., у яких, на її думку, одні й ті самі норми права застосовано інакше, ніж у справі, що розглядається.

Скарга має бути задоволена частково з таких підстав.

Скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій та закриваючи провадження у справі, Вищий адміністративний суд України виходив із того, що цей спір не є публічно-правовим, а тому не може бути вирішений у порядку адміністративного судочинства.

Проте з таким висновком суду погодитися не можна.

Згідно з ч. 2 ст. 4 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім тих, для яких законом установлено інший порядок судового вирішення.

У п. 1 ч. 1 ст. 3 цього Кодексу справу адміністративної юрисдикції визначено як переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб’єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень.

Суб’єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб’єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (п. 7 ч. 1 ст. 3 КАС).

Частиною 2 ст. 50 КАС установлено, що позивачем в адміністративній справі можуть бути громадяни України, іноземці чи особи без громадянства, підприємства, установи, організації (юридичні особи), суб’єкти владних повноважень, причому останні, як випливає з п. 5 ч. 4 тієї самої статті, — у випадках, установлених законом.

Відповідно до ч. 7 ст. 376 ЦК у разі істотного відхилення від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, істотного порушення будівельних норм і правил суд за позовом відповідного органу державної влади або місцевого самоврядування може постановити рішення, яким зобов’язати особу, яка здійснила (здійснює) будівництво, провести відповідну перебудову.

Згідно з підпунктами 3, 6 п. «б» ч. 1 ст. 31 Закону від 21 травня 1997 р. № 280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні» до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належить, зокрема, зупинення у передбачених законом випадках будівництва, яке проводиться з порушенням містобудівної документації та проектів окремих об’єктів, вирішення відповідно до законодавства спорів з питань містобудування, а згідно з підпунктом 4 п. «а» ч. 1 ст. 38 цього Закону — звернення до суду про визнання незаконними актів органів виконавчої влади, інших органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, які обмежують права територіальної громади, а також повноваження органів і посадових осіб місцевого самоврядування.

У ч. 5 ст. 3 Закону від 20 квітня 2000 р. № 1699-III «Про планування і забудову територій» зазначено, що рішення органів виконавчої влади та місцевого самоврядування з питань забудови й іншого використання територій, прийняті в межах повноважень, визначених законом, є обов’язковими для суб’єктів містобудування.

Відповідно до ст. 31 цього Закону (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) державний контроль за плануванням, забудовою, іншим використанням територій здійснюється спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань містобудування та архітектури і відповідними спеціально уповноваженими органами з питань містобудування та архітектури, їх інспекціями державного архітектурно-будівельного контролю, а також іншими спеціально уповноваженими на це органами виконавчої влади. Порядок здійснення такого контролю визначається законодавством.

Пунктом 4 Положення про державний архітектурно-будівельний контроль, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 березня 1993 р. № 225 (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 7 квітня 1995 р. № 253), інспекціям державного архітектурно-будівельного контролю надано право зупиняти будівельні роботи, які не відповідають вимогам законодавства, державних стандартів, норм і правил, архітектурним вимогам, технічним умовам, затвердженим проектним рішенням, місцевим правилам забудови населених пунктів або здійснюються без дозволу на їх виконання.

На час складення припису державний архітектурно-будівельний контроль у м. Ужгороді здійснювала Інспекція державного архітектурно-будівельного контролю Управління архітектури і містобудування, яке було структурним підрозділом Ужгородської міської ради Закарпатської області.

Аналіз наведених норм законодавства свідчить, що вирішуваний спір є публічно-правовим, оскільки виник за участю суб’єкта владних повноважень, який реалізовував у спірних правовідносинах надані йому чинним законодавством владні управлінські функції стосовно забезпечення законності, правопорядку, охорони прав, свобод і законних інтересів громадян. Справа за позовом такого суб’єкта належить до компетенції адміністративних судів.

Таким чином, висновок суду касаційної інстанції про те, що цей спір не належить до адміністративної юрисдикції, не ґрунтується на положеннях чинного законодавства України і є неправильним.

За таких обставин оскаржувана ухвала Вищого адміністративного суду України підлягає скасуванню, а справа — направленню на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Керуючись статтями 241—243 КАС, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України постановила:

Скаргу Шевчук Г. задовольнити частково.

Ухвалу Вищого адміністративного суду України від 16 квітня 2008 р. скасувати, справу направити до цього суду на новий розгляд.

Постанова є остаточною і не може бути оскаржена, крім випадку, передбаченого п. 2 ч. 1 ст. 237 КАС.

* Публікується повний текст судового рішенння з незначною редакційною правкою.