Відповідно до ч. 1 ст. 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації.
При цьому п. 8 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України встановлено, що правила ст. 344 ЦК України про набувальну давність поширюються також на випадки, коли володіння майном почалося за три роки до набрання чинності цим Кодексом.
Оскільки ЦК України набрав чинності з 1 січня 2004 р., норми ст. 344 ЦК України поширюються на правовідносини, що виникли з 1 січня 2001 р., а отже визнати право власності за набувальною давністю суд може не раніше 1 січня 2011 р.

У квітні 2006 р. Б.Л. звернулася до суду з позовом до П., треті особи — Б.В., К., комунальне підприємство з утримання житлового господарства Шевченківського району м. Києва, про визнання права власності на 1/2 частину жилого будинку, встановлення земельного сервітуту, мотивуючи вимоги тим, що її мати — М.В., яка померла 1995 р., та дядько — М.М., який помер 1955 р., протягом 1950—1954 рр. спільно побудували будинок на дві квартири з окремими виходами.

Позивачка зазначила, що в одній частині будинку проживала сім’я М.М., а в другій — сім’я її матері М.В. Мати, вона, а згодом і її чоловік, діти та онуки мешкають у зазначеній половині будинку протягом усього часу — більш ніж 55 років.

Посилаючись на зазначені обставини та на те, що вона з чоловіком і дочка зареєстровані та проживають у половині спірного будинку, а відповідачка, яка постійно проживала в іншій половині цього будинку, оформила право власності на весь будинок і приватизувала земельну ділянку, на якій він розташований, Б.Л. просила визнати за нею право власності на 1/2 частину спірного будинку з підстав набувальної давності, установити земельний сервітут та визнати недійсним свідоцтво про право власності на спірний будинок, видане відповідачці.

Шевченківський районний суд м. Києва ухвалою від 7 лютого 2007 р. провадження у справі в частині визнання недійсним свідоцтва про право власності на жилий будинок закрив, а рішенням від 31 травня 2007 р., залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 10 жовтня 2007 р., позов Б.Л. задовольнив: визнав за нею право власності за набувальною давністю на 1/2 частину спірного жилого будинку відповідно до встановленого порядку користування цим будинком; установив їй земельний сервітут щодо земельної ділянки, яка належить на праві власності П., для можливості проходу через цю земельну ділянку до половини спірного будинку, в якій вона проживає.

У поданій до Верховного Суду України касаційній скарзі П. просила скасувати рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 31 травня 2007 р., ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 10 жовтня 2007 р. та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову, посилаючись на те, що суди неправильно застосували норми матеріального права й порушили норми процесуального права.

Заслухавши доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що касаційна скарга П. підлягає задоволенню частково, а судові рішення — скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції з таких підстав.

Задовольняючи позов Б.Л., суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, виходив із того, що позивачка відповідно до ст. 344 ЦК набула право власності на 1/2 частину жилого будинку, оскільки протягом більш ніж 50 років безперервно володіє та користується зазначеною частиною будинку, який на момент розгляду справи не перебуває у власності будь-яких осіб.

Однак такого висновку суд дійшов із порушенням норм матеріального й процесуального права без належного з’ясування дійсних обставин справи, прав та обов’язків сторін.

Визнаючи в порядку ст. 344 ЦК за позивачкою право власності на 1/2 частину будинку, яка, на думку суду, складається з відокремленої квартири, суд не навів у рішенні доказів на підтвердження зазначеної обставини.

У матеріалах справи також немає жодних доказів на підтвердження зазначеного факту (крім плану газифікації будинку), зокрема поповерхового плану жилого будинку (технічного паспорта) із зазначенням приміщень і господарських споруд, які перебувають у користуванні сторін, з якого б убачалося, що ці приміщення дійсно відокремлені; висновку компетентного органу про те, що кожне з них відповідає 1/2 частині жилого будинку.

Вирішуючи спір, суд усупереч вимогам статей 212—214 ЦПК залишив поза увагою доводи відповідачки П. і щодо переоформлення згідно з рішенням виконавчого комітету Подільської районної ради депутатів трудящих від 10 червня 1955 р. на її ім’я земельної ділянки, на якій збудований вказаний будинок, і її зобов’язання надати проект закінчення будівництва будинку, оформити правову та технічну документацію на будинок і здати його в експлуатацію до 1 грудня 1955 р.; здачі нею будинку в експлуатацію 18 серпня 1956 р.; належності їй спірного будинку на підставі свідоцтва про право власності на цей будинок, а також доводи сторін про те, що вони здійснювали прибудови та переобладнання будинку, які в установленому порядку прийняті в експлуатацію.

Відповідно до п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 4 жовтня 1991 р. № 7 «Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок» суди мають враховувати, що право власності на жилий будинок, збудований громадянином на відведеній йому в установленому порядку земельній ділянці і прийнятий в експлуатацію, виникає з часу його реєстрації у виконкомі місцевої ради.

Незважаючи на те, що зазначені обставини мають суттєве значення для правильного вирішення спору про визнання права власності, та на наявність клопотань про витребування доказів, суд усупереч вимогам ч. 4 ст. 10, ст. 27 ЦПК не витребував свідоцтва про право власності на будинок, даних про його реєстрацію в БТІ та інших документів, на які посилалися сторони, у зв’язку з чим не можна погодитись із висновком суду про те, що спірний будинок не перебуває в приватній власності будь-кого з осіб.

Розглядаючи спір про визнання недійсним свідоцтва про право власності на цей жилий будинок та постановляючи ухвалу про закриття провадження у справі в цій частині, суд зробив суперечливі взаємовиключні висновки, стверджуючи водночас про факт відсутності власника спірного будинку.

Крім того, постановляючи ухвалу від 7 лютого 2007 р. про закриття провадження у справі в частині визнання недійсним свідоцтва про право власності на жилий будинок, суд першої інстанції виходив із того, що видача таких свідоцтв входить до компетенції органів місцевого самоврядування, які є суб’єктами владних повноважень, і дійшов висновку, що цей спір суд повинен розглядати у порядку адміністративного судочинства.

Однак відповідно до ч. 1 ст. 15 ЦПК суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

Статтею 16 ЦК передбачено способи захисту цивільних прав та інтересів, зокрема визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади АР Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Як убачається, Б.Л. звернулася до суду за захистом цивільних прав та інтересів з вимогою про визнання недійсним свідоцтва про право власності на спірний жилий будинок, вважаючи, що цим свідоцтвом порушено її цивільні права, зокрема право власності на 1/2 частину спірного жилого будинку.

Визнаючи за нею право власності на 1/2 частину спірного жилого будинку та встановлюючи їй земельний сервітут щодо спірної земельної ділянки, суд водночас установив, що вона не є власником або землекористувачем земельної ділянки та що ця земельна ділянка належить на праві власності П. на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку від 20 січня 2005 р., згідно з яким вона була надана їй у власність для обслуговування жилого будинку та господарських будівель, при цьому не врахував і не застосував норм статей 401—404 ЦК та ст. 98 ЗК, за якою право земельного сервітуту — це право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками).

Крім того, відповідно до ч. 1 ст. 344 ЦК особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації.

При цьому п. 8 Прикінцевих та перехідних положень ЦК встановлено, що правила ст. 344 ЦК про набувальну давність поширюються також на випадки, коли володіння майном почалося за три роки до набрання чинності цим Кодексом.

Оскільки ЦК набрав чинності з 1 січня 2004 р., норми ст. 344 ЦК поширюються на правовідносини, що виникли з 1 січня 2001 р., а отже визнати право власності за набувальною давністю суд може не раніше 1 січня 2011 р.

За таких обставин суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального права та порушив норми процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, і цих порушень не усунув апеляційний суд, а тому судові рішення відповідно до ст. 338 ЦПК підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 336, 338 ЦПК, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України касаційну скаргу П. задовольнила частково: рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 31 травня 2007 р. та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 10 жовтня 2007 р. скасувала, передала справу на новий розгляд до суду першої інстанції.