Відмовляючи у задоволенні позову регіонального відділення Фонду державного майна України про спонукання орендаря повернути балансоутримувачу державне майно, передане відповідачу в користування за договором оренди, суди нижчих інстанцій безпідставно застосували до спірних правовідносин ст. 17 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» в редакції, яка ще не була чинною на момент виникнення спірних правовідносин

У вересні 2010 р. до Верховного Суду України звернулося регіональне відділення Фонду державного майна України по Донецькій області (далі — Фонд) із заявою про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 25 серпня 2010 р. у справі за позовом Фонду до фізичної особи–підприємця З. (далі — Підприємець). Заяву, зокрема, мотивовано тим, що суд касаційної інстанції у справі, що розглядається, виходив із того, що укладений між сторонами договір оренди від 21 серпня 2004 р. № 1355/2004 (далі — договір оренди) є продовженим на новий термін на підставі ст. 17 Закону від 10 квітня 1992 р. № 2269-XII «Про оренду державного та комунального майна» (далі — Закон № 2269-XII), оскільки позивач не надав суду належних доказів про надсилання відповідачу повідомлення про використання орендованого майна для власних потреб і про намір укласти договір з іншими суб’єктами господарювання, а також не довів порушення відповідачем зобов’язань за зазначеною вище угодою. Отже, Вищий господарський суд України дійшов висновку про безпідставність позовних вимог Фонду щодо спонукання Підприємця повернути балансоутримувачу державне майно, яке було передане відповідачу в користування за договором оренди.

Разом із тим у постанові від 13 жовтня 2009 р. у справі за позовом Фонду до Підприємця про стягнення неустойки за несвоєчасне повернення орендованого майна, наданого у користування за договором оренди; за зустрічним позовом Підприємця до Фонду про зобов’язання підписати доповнення до зазначеного договору, яким продовжити строк його дії на наступні три роки, суд касаційної інстанції погодився з висновком місцевого господарського суду про те, що спірний договір припинив свою дію, оскільки відповідно до ст. 17 Закону № 2269-XII орендодавець протягом місяця після закінчення терміну дії договору оренди рекомендованим листом надіслав орендарю свої заперечення щодо продовження цієї угоди на той самий строк.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників осіб, які беруть участь у справі, перевіривши наведені заявником обставини, Верховний Суд України визнав, що заява підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ч. 2 ст. 26 Закону № 2269-XII договір оренди припиняється, зокрема, у разі закінчення строку, на який його було укладено.

Згідно з приписами ч. 1 ст. 27 цього Закону в разі розірвання договору оренди, закінчення строку його дії та відмови від його продовження або банкрутства орендаря останній зобов’язаний повернути орендодавцеві об’єкт оренди на умовах, зазначених у відповідному договорі.

Як установили суди першої та апеляційної інстанцій, 21 серпня 2004 р. Підприємець та Фонд уклали договір оренди, за умовами якого останній передав відповідачу в платне строкове користування державне майно — нежитлове вбудоване приміщення, що знаходиться на балансі Донецького обласного центру Державного комітету статистики України. Термін дії цього договору був установлений з 21 серпня 2004 р. по 16 серпня 2005 р. (п. 10.1 договору), проте сторони продовжили цей строк до 21 серпня 2007 р.

На обґрунтування своїх рішень, прийнятих у цій справі, суди послалися на приписи ст. 17 Закону № 2269-XII, у якій серед іншого передбачено, що після закінчення терміну договору оренди орендар, який належним чином виконував свої обов’язки за договором, має переважне право, за інших рівних умов, на укладення договору оренди на новий термін, крім випадків, якщо орендоване майно необхідне для потреб його власника. У разі якщо власник має намір використовувати зазначене майно для власних потреб, він повинен письмово попередити про це орендаря не пізніше ніж за три місяці до закінчення терміну договору.

Однак із 20 червня 2007 р. по 17 жовтня 2008 р. зазначену статтю було викладено в іншій редакції, згідно з якою в разі відсутності заяви однієї зі сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення терміну дії договору він вважається продовженим на той самий термін і на тих самих умовах, які були передбачені договором. Після закінчення терміну дії договору оренди орендар, який належним чином виконував свої обов’язки, має переважне право, за інших рівних умов, на продовження договору оренди на новий термін. Умови такого договору на новий строк встановлюються за домовленістю сторін. У разі ж недосягнення такої домовленості переважне право орендаря на укладення договору припиняється.

Протилежних висновків щодо терміну дії укладеного договору оренди у справах суди дійшли у зв’язку із застосуванням до одних і тих самих правовідносин різних редакцій ст. 17 Закону № 2269-XII. Так, у першій справі господарські суди застосували зазначену статтю в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин. Проте у другій справі суди безпідставно тлумачили цю статтю в редакції, яка діяла з 2009 р. і не могла бути застосована до спірних правовідносин, які виникли у серпні 2007 р.

Оскільки Вищий господарський суд України при розгляді справи неправильно застосував наведену норму матеріального права, прийнята ним постанова від 25 серпня 2010 р. є незаконною та підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Слід також зазначити, що посилання заявника на різне застосування Вищим господарським судом України пунктів 107, 114 Правил надання послуг поштового зв’язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 17 серпня 2002 р. № 1155, як на підставу для скасування ухваленої в цій справі постанови суду касаційної інстанції не можна вважати достатньо мотивованим, оскільки зазначені Правила втратили чинність на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 5 березня 2009 р. № 270. Крім того, факт належного повідомлення орендаря про небажання Фонду продовжувати орендні відносини за договором оренди встановлений рішенням Господарського суду Донецької області від 28 квітня 2009 р. Оскільки зазначене рішення набрало законної сили, встановлені ним факти за приписами ч. 2 ст. 25 ГК не потребують доведення знову при вирішенні інших спорів.

Враховуючи викладене, Верховний Суд України, керуючись статтями 111²³—111²⁵ ГПК, заяву Фонду задовольнив: постанову Вищого господарського суду України від 25 серпня 2010 р. скасував, а справу направив на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п. 2 ч. 1 ст. 111¹⁶ ГПК.