Звільнення особи, засудженої за ч. 2 ст. 307 КК України, на підставі ст. 75 цього Кодексу від відбування покарання з випробуванням визнано необґрунтованим, оскільки суд неповною мірою врахував тяжкість вчиненого нею злочину

Луцький міськрайонний суд Волинської області вироком від 22 травня 2008 р. засудив К. за ч. 2 ст. 307 КК до покарання у виді позбавлення волі строком на п’ять років і на підставі ст. 75 цього Кодексу звільнив його від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком три роки, поклавши на нього обов’язки, передбачені пунктами 2, 3, 4 ст. 76 цього ж Кодексу.

Апеляційний суд Волинської області ухвалою від 25 липня 2008 р. вирок щодо К. залишив без змін.

Згідно з вироком суду К. визнано винним у тому, що він у червні 2007 р. з метою збуту незаконно придбав в особи, матеріали справи щодо якої виділені в окреме провадження, психотропну речовину, яка містить амфетамін, метамфетамін та метилендіоксиметамфетамін, переніс її до своєї квартири і в період з 29 червня 2007 р. по 14 січня 2008 р. незаконно збував частинами В.О., а 5 та 13 лютого 2008 р. — В.С.

У касаційному поданні прокурор порушив питання про скасування судових рішень і направлення справи на новий судовий розгляд у зв’язку з невідповідністю призначеного К. покарання тяжкості вчиненого ним злочину та особі засудженого внаслідок м’якості.

Перевіривши матеріали справи та наведені в касаційному поданні доводи, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України задовольнила подання прокурора з таких підстав.

Висновок про доведеність винності К. у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 307 КК, суд зробив на підставі досліджених у судовому засіданні доказів, що, по суті, в касаційному поданні не оспорюється.

Що ж стосується рішення суду про призначення К. покарання та звільнення від його відбування з випробуванням, то воно є необґрунтованим.

Відповідно до вимог ст. 65 КК та п. 3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р. № 7 «Про практику призначення судами кримінального покарання» суд, призначаючи покарання, повинен врахувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що обтяжують і пом’якшують покарання. Визначаючи ступінь тяжкості цього злочину, суд повинен виходити із сукупності всіх обставин справи, зокрема, форми вини, мотиву та мети, способу і стадії вчинення злочину, тяжкості наслідків, що настали, тощо.

Призначаючи К. покарання та звільняючи від його відбування з випробуванням, суд першої інстанції неповною мірою врахував тяжкість вчиненого злочину, особу винного та конкретні обставини справи і обрав засудженому покарання, яке не можна визнати справедливим унаслідок м’якості.

Із матеріалів справи вбачається, що К. неодноразово (36 разів) збував особливо небезпечну психотропну речовину і вчинений ним злочин відповідно до ст. 12 КК належить до категорії тяжких.

Таким чином, районний суд, звільняючи К. від відбування покарання з випробуванням, не дотримав вимог ст. 65 КК.

Апеляційний суд на ці порушення не звернув уваги, залишивши вирок щодо К. без змін.

Враховуючи наведене, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України скасувала вирок Луцького міськрайонного суду Волинської області від 22 травня 2008 р. та ухвалу Апеляційного суду Волинської області від 25 липня 2008 р. і направила справу на новий судовий розгляд, зазначивши, що в разі коли під час нового судового розгляду справи буде доведено винність К. у вчиненні інкримінованого злочину, то йому має бути призначене покарання відповідно до вимог закону.