Заходи щодо забезпечення позову мають застосовуватися відповідно до їх мети, з урахуванням безпосереднього зв’язку між предметом позову та заявою про забезпечення позову

У серпні 2009 р. товариство з обмеженою відповідальністю «Прикарпатська фінансова компанія» (далі — Компанія) заявило позов до акціонерно-комерційного банку соціального розвитку «Укрсоцбанк» в особі Івано-Франківської філії (далі — Банк, філія Банку відповідно), треті особи — товариство з обмеженою відповідальністю «Квадрат—Площа Слави» (далі — ТОВ-1), товариство з обмеженою відповідальністю «Квадрат—Дружби Народів» (далі — ТОВ-2), товариство з обмеженою відповідальністю «Квадрат—Шулявка» (далі — ТОВ-3), про визнання недійсним договору про надання мультивалютної невідновлюваної кредитної лінії від 15 березня 2007 р. № 1-340/2 (далі — кредитний договір), укладеного з відповідачем.

На обґрунтування позовних вимог позивач вказав, що пункти 1.1.1, 1.1.2, 2.4, 2.5, які є істотними умовами спірного договору, не відповідають вимогам ст. 198 ГК, ст. 533 ЦК, оскільки сторони є резидентами і не мають права встановлювати у відносинах між собою грошові зобов’язання в іноземній валюті.

Одночасно позивач подав заяву про забезпечення позову шляхом заборони відповідачеві чи будь-яким іншим особам вчиняти дії, спрямовані на реалізацію заставленого майна, та шляхом зупинення стягнення на підставі виконавчого напису нотаріуса.

На обґрунтування заяви позивач зазначив, що 16 березня 2007 р. були укладені іпотечні договори, за якими ТОВ-1, ТОВ-2 і ТОВ-3 виступили майновими поручителями позивача. В іпотеку були передані нежитлові приміщення.

Позивач також указав, що у випадку визнання судом кредитного договору недійсним зобов’язання за іпотечними договорами припиняться, і просив забезпечити позов, заборонивши відповідачеві чи будь-яким іншим особам вчиняти дії, спрямовані на реалізацію заставленого майна, та зупинити стягнення на підставі виконавчих написів нотаріуса.

Господарський суд Івано-Франківської області ухвалою від 7 серпня 2009 р. позовну заяву Компанії прийняв до розгляду, порушив провадження у справі та вжив заходів щодо забезпечення позову (абз. 7 п. 3 ухвали), а саме: заборонив філії Банку чи будь-яким іншим особам, зокрема органам Державної виконавчої служби, вчиняти будь-які дії (у тому числі проводити публічні торги з метою реалізації предмета застави, проведення оцінки заставленого майна), спрямовані на звернення стягнення на предмет застави або/та реалізацію предмета застави за іпотечними договорами (з майновим поручителем), укладеними:

– між Банком і ТОВ-1, що посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Г., за реєстровим № 781 (іпотечний договір № 1), згідно з яким ТОВ-1 передало Банку в іпотеку нежитлові приміщення — торговельно-виставковий комплекс загальною площею 2 тис. 705 м² на пл. Слави у м. Києві;

– між Банком і ТОВ-3, що посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Г., за реєстровим № 778 (іпотечний договір № 2), згідно з яким ТОВ-3 передало Банку в іпотеку нежитлові приміщення — торговельно-виставковий комплекс загальною площею 888,8 м² на вул. Довженка у м. Києві;

– між Банком і ТОВ-2, що посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Г., за реєстровим № 779 (іпотечний договір № 3), згідно з яким ТОВ-2 передало Банку в іпотеку нежитлові приміщення — торговельно-виставковий комплекс, загальною площею 4 тис. 828,7 м² на бульварі Дружби Народів у м. Києві;

– на підставі виконавчого напису приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу К. від 22 травня 2009 р., зареєстрованого в реєстрі за № 1974, зупинено стягнення на нежитлові приміщення, які належать на праві власності ТОВ-1;

– на підставі виконавчого напису приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу К. від 22 травня 2009 р., зареєстрованого в реєстрі за № 1975, зупинено стягнення на нежитлові приміщення, що належать на праві власності ТОВ-2;

– на підставі виконавчого напису приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу К. від 22 травня 2009 р., зареєстрованого в реєстрі за № 1973, зупинено стягнення на нежитлові приміщення, які належать на праві власності ТОВ-3.

Вищий господарський суд України постановою від 16 грудня 2009 р. залишив без змін постанову Львівського апеляційного господарського суду від 12 жовтня 2009 р., якою відмовлено у задоволенні апеляційної скарги на ухвалу Господарського суду Івано-Франківської області від 7 серпня 2009 р. в частині вжиття заходів щодо забезпечення позову.

В основу постанови касаційного суду покладено висновок про обґрунтованість і законність вжитих господарським судом заходів щодо забезпечення позову.

У касаційній скарзі Банк просив скасувати зазначену постанову Вищого господарського суду України з мотивів різного застосування ним одного й того ж положення закону в аналогічних справах, неправильного застосування норм матеріального і процесуального права.

Верховний Суд України ухвалою від 25 лютого 2010 р. порушив провадження з перегляду постанови Вищого господарського суду України від 16 грудня 2009 р.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін та третіх осіб, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України дійшла висновку, що скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Вищий господарський суд України, залишаючи без змін прийняті судові рішення, погодився з висновком господарського суду першої інстанції про те, що невжиття заходів щодо забезпечення позову може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення господарського суду.

Проте з таким висновком погодитися не можна.

Господарський суд Івано-Франківської області ухвалою від 7 серпня 2009 р. позовну заяву Компанії прийняв до розгляду, порушив провадження у справі та вжив заходів щодо забезпечення позову, зокрема, зупинив стягнення на підставі виконавчих написів приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу К. від 22 травня 2009 р., зареєстрованих в реєстрі за №№ 1973, 1974, 1975, за якими запропоновано звернути стягнення на заставлене майно — нежитлові приміщення ТОВ-1, ТОВ-2, ТОВ-3, які виступили майновими поручителями позивача й уклали з відповідачем договори іпотеки від 16 березня 2007 р. на забезпечення виконання позивачем зобов’язань за кредитним договором.

Проте предметом позову у справі, що розглядається, є вимоги про визнання недійсним кредитного договору.

Отже, господарський суд, зупиняючи стягнення на підставі виконавчих написів нотаріуса, за якими запропоновано звернути стягнення на заставлене майно, вийшов за межі позовних вимог та вжив заходів, які не пов’язані з суб’єктивними правами позивача на предмет спору, оскільки предметом позову є вимоги про визнання недійсним кредитного договору, а не іпотечних договорів, укладених товариствами на забезпечення виконання позивачем зобов’язань за цим кредитним договором.

У ст. 66 ГПК передбачено, що господарський суд за заявою сторони, прокурора чи його заступника, який подав позов, або зі своєї ініціативи має право вжити заходів до забезпечення позову. Забезпечення позову допускається на будь-якій стадії провадження у справі, якщо невжиття таких заходів може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення господарського суду.

Отже, вирішуючи питання про забезпечення позову, господарський суд має оцінювати обґрунтованість доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням наявності зв’язку між конкретним заходом щодо забезпечення позову і змістом позовних вимог та обставинами, на яких вони ґрунтуються, і доказами, які наведені на їх підтвердження, та положеннями законодавства, якими позивач обґрунтовує свої права, подаючи позов.

Проте касаційний суд, вказуючи на обґрунтованість вжитих заходів щодо забезпечення позову, не звернув увагу, що ухвала господарського суду в частині забезпечення позову виходить за межі змісту позовних вимог, а вжиті заходи не пов’язані з суб’єктивними правами позивача на предмет спору і не відповідають законодавству, на підставі якого подано позов.

Крім того, Вищий господарський суд України, залишаючи без змін постанову Львівського апеляційного господарського суду від 12 жовтня 2009 р. та вказуючи, що ухвала господарського суду в частині вжиття заходів до забезпечення позову прийнята відповідно до ст. 66 ГПК, допустив різне застосування зазначеної статті у цій справі щодо застосування наведеної норми закону в аналогічній справі за позовом сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю «Еліта» до Житомирської обласної ради, регіонального відділення Фонду державного майна України у Житомирській області, відкритого акціонерного товариства «Житомирмолоко», закритого акціонерного товариства «Житомирмолокопродукт», товариства з обмеженою відповідальністю «Спільне підприємство «Західна нафтова група», товариства з обмеженою відповідальністю «Думкам-реєстр», третя особа — товариство з обмеженою відповідальністю «Енсті-Трансфер», про визнання недійсними рішень, у якій вказав, що господарський суд неправильно застосував ст. 66 ГПК, оскільки дії, вчиняти які заборонив господарський суд, не є предметом позову.

Одночасно оскаржена постанова касаційного суду не відповідає постанові Верховного Суду України від 23 січня 2007 р. у справі за позовом відкритого акціонерного товариства «Луганськмлин» до приватного підприємства «Аптечний склад № 2» про зобов’язання вчинити дії, в якій висловлено правову позицію про те, що заходи щодо забезпечення позову обов’язково повинні застосовуватися відповідно до їх мети, з урахуванням безпосереднього зв’язку між предметом позову та заявою про забезпечення позову.

Керуючись статтями 111¹⁷—111^{19 (*)1} ГПК, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України касаційну скаргу Банку задовольнила: постанови Вищого господарського суду України від 16 грудня 2009 р. та Львівського апеляційного господарського суду від 12 жовтня 2009 р. й ухвалу Господарського суду Івано-Франківської області від 7 серпня 2009 р. в частині вжитих заходів щодо забезпечення позову (абз. 7 п. 3) скасувала, а справу направила на розгляд до господарського суду першої інстанції.

¹ Тут так позначаються статті законів України, чинні на час розгляду справи, але які були змінені відповідно до Закону від 7 липня 2010 р. № 2453-VI «Про судоустрій України».