Вищий господарський суд України, залишаючи без змін рішення господарського суду першої інстанції, не звернув увагу на допущені цим судом порушення норм права щодо повного, об’єктивного та всебічного розгляду справи і сам порушив вимоги статей 111⁷, 111¹⁰ ГПК України, оскільки вказав, що висновок суду першої інстанції (якого зазначений суд не робив) є правильним за відсутності правових підстав для визнання спірних договорів позики недійсними як таких, що укладені внаслідок помилки

Не погодившись із пред’явленим позовом, у жовтні 2008 р. ЗАТ звернулося до Господарського суду Черкаської області із зустрічною позовною заявою до ПП про визнання недійсними договорів позики № 2 і № 3 з посиланням на те, що ці договори від імені товариства уклав голова правління (директор) Ш.Р. з перевищенням наданих йому відповідно до статуту повноважень внаслідок помилки щодо природи зазначених договорів, без наміру створення правових наслідків, які зумовлювалися цими правочинами, та з метою приховати інший правочин — розрахунок за договором купівлі-продажу нерухомого майна від 14 вересня 2007 р.

Господарський суд Черкаської області рішенням від 10 жовтня 2008 р. первісний позов ПП до ЗАТ про стягнення 594 тис. 13 грн задовольнив повністю: постановив стягнути з відповідача на користь позивача 430 тис. грн основного боргу, 114 тис. 810 грн інфляційних втрат, 11 тис. 875 грн як 3 % річних, 37 тис. 328 грн пені; у задоволенні зустрічного позову відмовив.

Суд першої інстанції виходив з відсутності правових підстав для задоволення зустрічного позову, який обґрунтовувався тим, що договори позики уклала неуповноважена особа, а також тим, що між сторонами виникли зобов’язальні відносини за цими договорами, які мають виконуватися належним чином.

Київський міжобласний апеляційний господарський суд постановою від 25 березня 2009 р. зазначене рішення Господарського суду Черкаської області скасував, зустрічний позов задовольнив повністю: визнав недійсними договори позики № 2 і № 3; у задоволенні первісного позову відмовив.

Свій висновок апеляційний суд мотивував тим, що відповідач, укладаючи спірні договори позики, помилявся, не розуміючи свого обов’язку щодо повернення отриманих коштів з огляду на укладення договорів безповоротної фінансової допомоги, а голова правління ЗАТ Ш.Р., укладаючи договори поворотної фінансової допомоги на загальну суму 430 тис. грн, діяв з перевищенням повноважень, наданих йому статутом товариства, доказів подальшого схвалення таких дій уповноваженими органами ЗАТ сторони не надали.

Вищий господарський суд України постановою від 30 вересня 2009 р. постанову Київського міжобласного апеляційного господарського суду від 25 березня 2009 р. скасував повністю, а рішення Господарського суду Черкаської області від 10 жовтня 2008 р. залишив без змін.

Колегія суддів Верховного Суду України ухвалою від 11 лютого 2010 р. за касаційними скаргами ЗАТ порушила провадження з перегляду в касаційному порядку постанови Вищого господарського суду України від 30 вересня 2009 р.

У скаргах товариство просило: скасувати зазначену постанову Вищого господарського суду України з підстав її невідповідності рішенням Верховного Суду України та Вищого господарського суду України з питань застосування норм матеріального права, неправильного застосування судом норм матеріального і процесуального права; залишити в силі постанову Київського міжобласного апеляційного господарського суду від 25 березня 2009 р.

Перевіривши матеріали справи, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України визнала, що касаційні скарги підлягають частковому задоволенню з таких підстав.

Скасовуючи постанову Київського апеляційного господарського суду від 25 березня 2009 р. та залишаючи без змін рішення Господарського суду Черкаської області від 10 жовтня 2008 р., Вищий господарський суд України виходив з відсутності правових підстав для визнання спірних договорів позики недійсними як таких, що укладені внаслідок помилки, та законності й обґрунтованості рішення суду першої інстанції.

Проте такого висновку суд касаційної інстанції дійшов з порушенням норм матеріального і процесуального права.

Господарські суди встановили, що 10 липня 2007 р. ПП (позикодавець) та ЗАТ (позичальник) уклали договір позики № 2, згідно з умовами якого позикодавець зобов’язався надати позичальнику позику в розмірі 30 тис. грн шляхом перерахування коштів на розрахунковий рахунок зазначеного товариства протягом одного дня (в строк до 12 липня 2007 р.) з часу підписання договору. Цю суму позичальник зобов’язався повернути через 30 календарних днів з моменту підписання договору.

Додатковою угодою до цього договору від 31 липня 2007 р. термін надання позики було продовжено до 40 календарних днів.

30 липня 2007 р. ПП (позикодавець) та ЗАТ (позичальник) уклали договір позики № 3, згідно з умовами якого позикодавець зобов’язався надати позичальнику позику в розмірі 400 тис. грн шляхом перерахування коштів на розрахунковий рахунок товариства протягом одного дня (в строк до 31 липня 2007 р.) з часу підписання договору. Позичальник зобов’язався повернути гроші через 30 календарних днів.

Цього ж дня ПП та ЗАТ уклали договір безповоротної фінансової допомоги № 3, згідно з умовами якого ПП в термін до 31 липня 2007 р. передає ЗАТ 400 тис. грн безповоротної фінансової допомоги шляхом перерахування коштів на розрахунковий рахунок товариства.

17 серпня 2007 р. ПП та ЗАТ уклали договір безповоротної фінансової допомоги № 2, згідно з умовами якого ПП в термін до 18 серпня 2007 р. передає ЗАТ 30 тис. грн безповоротної фінансової допомоги шляхом перерахування коштів на розрахунковий рахунок товариства.

Усі ці договори поворотної фінансової допомоги та безповоротної фінансової допомоги від імені ПП уклала Ш.Л., яка діяла на підставі статуту підприємства, а від імені ЗАТ — голова правління (директор) Ш.Р., який діяв на підставі статуту товариства.

11 липня 2007 р. ПП перерахувало ЗАТ 30 тис. грн, 31 липня 2007 р. — 160 тис. грн та 1 серпня 2007 р. — 240 тис. грн.

14 вересня 2007 р. ЗАТ (продавець) і ПП (покупець) уклали договір купівлі-продажу, за яким ПП придбало у ЗАТ склад за 460 тис. грн, які покупець зобов’язався сплатити продавцю до 1 жовтня 2007 р. включно.

Зі змісту зустрічної позовної заяви вбачається, що ЗАТ обґрунтовувало свої позовні вимоги про визнання недійсними договорів позики № 2 і № 3 посиланням на те, що зазначені договори від імені товариства укладені головою правління (директором) Ш.Р. з перевищенням наданих йому відповідно до статуту повноважень внаслідок помилки щодо природи цих договорів, без наміру створення правових наслідків, які зумовлювалися цими правочинами, та з метою приховати інший правочин — розрахунок за договором купівлі-продажу нерухомого майна від 14 вересня 2007 р.

При цьому позивач у зустрічному позові зазначив, що у травні 2007 р. сторони домовились, що ЗАТ продасть ПП двоповерхову цегляну будівлю складу за 890 тис. грн. У зв’язку з тим, що ЗАТ були потрібні грошові кошти, сторони домовились, що ПП до укладення договору купівлі-продажу надасть поворотну фінансову допомогу в розмірі 430 тис. грн за умови, що при укладенні договору купівлі-продажу нерухомого майна ціна будівлі буде зменшена на суму цієї допомоги. А самі договори позики будуть переоформлені в договори безповоротної фінансової допомоги. На підтвердження таких пояснень та виконання сторонами саме договорів безповоротної фінансової допомоги представник ЗАТ надав суду річну податкову звітність, згідно з якою він відніс 460 тис. грн як безповороту фінансову допомогу до оподатковуваного прибутку відповідно до Закону від 28 грудня 1994 р. № 334/94-ВР «Про оподаткування прибутку підприємств», та договір купівлі-продажу складських приміщень від 14 вересня 2007 р., згідно з яким ЗАТ продало ці приміщення ПП за 460 тис. грн.

Суд першої інстанції, вирішуючи спір, не виконав вимог статей 43, 84 ГПК щодо повного, об’єктивного та всебічного розгляду справи, не дав оцінки всім наданим ЗАТ доказам, не встановив, які саме договори (поворотної фінансової допомоги чи безповоротної фінансової допомоги, які збігаються за номерами та сумами переданих коштів) були виконані сторонами, мету укладення договорів, два з яких не були виконані, а тому не встановив, чи є передбачені законом підстави (статтями 229, 234, 235 ЦК) для визнання оспорюваних договорів недійсними, та ухвалив рішення, яке містить мотиви відмови у задоволенні зустрічних вимог про визнання договорів позики (поворотної фінансової допомоги) недійсними з підстав укладення їх неуповноваженою особою.

Вищий господарський суд України, залишаючи без змін рішення Господарського суду Черкаської області від 10 жовтня 2008 р., не звернув увагу на допущені судом першої інстанції порушення норм права та сам порушив вимоги статей 111⁷, 111¹⁰ ГПК, оскільки вказав, що висновок суду першої інстанції (якого зазначений суд не робив) є правильним за відсутності правових підстав для визнання спірних договорів позики (поворотної фінансової допомоги) недійсними як таких, що укладені внаслідок помилки.

Разом з тим передчасним є й висновок апеляційного суду, який, не усунувши допущені судом першої інстанції порушення вимог закону, дійшов висновку про визнання недійсними договорів позики № 2 і № 3 як таких, що укладені головою правління (директором) ЗАТ Ш.Р. з перевищенням наданих йому статутом товариства повноважень за відсутності доказів схвалення його дій уповноваженими органами товариства та внаслідок помилки, не розуміючи свого обов’язку щодо повернення отриманих коштів з огляду на укладення договорів безповоротної фінансової допомоги; сам на порушення вимог статей 101, 105 ГПК розглянув позовні вимоги з підстав, які не були предметом розгляду суду першої інстанції.

З огляду на наведене Судова палата у господарських справах Верховного Суду України, керуючись статтями 111¹⁷—111²⁰ ГПК^(*), касаційні скарги ЗАТ задовольнила частково: постанови Вищого господарського суду України від 30 вересня 2009 р. і Київського міжобласного апеляційного господарського суду від 25 березня 2009 р. та рішення Господарського суду Черкаської області від 10 жовтня 2008 р. скасувала, а справу передала на новий розгляд до суду першої інстанції.

¹ Тут так позначаються статті ГПК у редакції, чинній на час розгляду справи, але які були змінені згідно із Законом від 7 липня 2010 р. № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів».