Суб’єктом злочину, передбаченого ст. 136 КК, є будь-яка особа, яка досягла 16 річного віку і мала можливість надати допомогу особі, яка перебувала у небезпечному для життя стані.

Вироком Фастівського міськрайонного суду Київської області від 28 грудня 206 року В. засуджено за ч. 3 ст. 136 КК України до покарання у виді позбавлення волі строком на 3 роки 6 місяців, а на підставі ст. 75 КК України її звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком тривалістю 2 роки 6 місяців.

Постановлено стягнути з В. на користь потерпілого В.П. 1 907 грн. на відшкодування матеріальної шкоди та 50 000 грн. – моральної шкоди.

Постановою Фастівського міськрайонного суду Київської області від 6 липня 2007 року В. на підставі п. «ж» ст. 1 Закону України «Про амністію» від 19 квітня 2007 року звільнена від покарання.

В апеляційному та касаційному порядку вирок щодо В. не переглядався.

В. визнана винною в тому, що, заподіявши вночі 1 березня 2006 року, за наведених у вироку обставин, середньої тяжкості тілесні ушкодження своєму чоловікові В.П.П., витягла його з квартири на вулицю, де залишила, не надавши допомоги та не повідомивши про такий стан потерпілого належні установи. Від загального переохолодження організму В.П.П. помер.

У клопотанні засуджена порушила питання про перегляд постановленого щодо неї судового рішення у зв’язку з істотними порушеннями кримінально-процесуального закону, які, на її думку, істотно вплинули на правильність вироку.

Зазначене клопотання внесене на судовий розгляд спільного засідання за поданням п’яти суддів Верховного Суду України, які вважали, що В. не є суб’єктом злочину, за вчинення якого її засуджено. У поданні йшлося прто необхідність скасування вироку із закриттям провадження у справі на підставі п. 2 ч. 1 ст. 6 КПК України.

Заслухавши доповідь судді, пояснення засудженої, яка підтримала внесене подання, думку прокурора, який подання не підтримав, перевіривши матеріали справи і викладені у клопотанні доводи, судді Судової палати у кримінальних справах і Військової судової колегії Верховного Суду України дійшли висновку, що клопотання не підлягає задоволенню з таких підстав.

Висновок суду про доведеність вини В. у вчиненні зазначених у вироку злочинних дій відповідає фактичним обставинам справи, встановленим судом, підтверджується зібраними у справі та дослідженими в судовому засіданні доказами і є обґрунтованим.

Кваліфікація дій засудженої за ч. 3 ст. 136 КК України є правильною, а призначене їй покарання за вчинений злочин відповідає вимогам закону.

Доводи подання п’яти суддів про те, що В. не може бути суб’єктом передбаченого ч. 3 ст. 136 КК України злочину, оскільки вона не є особою, на якій лежав правовий обов’язок надання допомоги, не ґрунтуються на законі.

Виходячи із змісту ч. 3 ст. 136 КК України, суб’єктом цього злочину є будь-яка особа, яка досягла 16-ти річного віку. Відповідальність особи, наділеної додатковими ознаками, що характеризують цю особу як спеціального суб’єкта, у даному випадку законодавець не передбачив.

Як видно з матеріалів справи, у зміненому відповідно до вимог ст. 27 КПК України прокурором обвинуваченні йшлося про необхідність кваліфікації дій В. за ч. 3 ст. 136 КК України, оскільки вона, маючи намір доправити свого чоловіка до станції швидкої допомоги, помітивши, що В.П.П. може рухатися самостійно, залишила його на вулиці, а сама пішла спати.

Розглянувши справу в межах цього обвинувачення, суд дійшов правильного висновку про наявність у діях В. складу злочину, передбаченого ч. 3 ст. 136 КК України.

За таких обставин Верховний Суд України відмовив у задоволенні клопотання В.