Преамбулою Закону України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» передбачено, що страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання є самостійним видом загальнообов’язкового державного соціального страхування, за допомогою якого здійснюється соціальний захист, охорона життя та здоров’я громадян у процесі їх трудової діяльності.
Статтею 5 цього Закону визначено основні принципи страхування від нещасного випадку, якими, зокрема, є обов’язковість страхування від нещасного випадку осіб, які працюють на умовах трудового договору (контракту) та інших підставах, передбачених законодавством про працю; обов’язковість сплати страхувальником страхових внесків; формування та витрачання страхових коштів на солідарній основі; диференціювання страхового тарифу з урахуванням умов і стану безпеки праці, виробничого травматизму та професійної захворюваності на кожному підприємстві; цільове використання коштів страхування від нещасного випадку.
Згідно з частинами 4, 5 ст. 6 зазначеного Закону суб’єктом страхування є страховик — Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України. Об’єктом страхування від нещасного випадку є життя застрахованого, його здоров’я та працездатність.
Таким чином, страхування від нещасного випадку на виробництві є обов’язковим особистим страхуванням.
Статтею 999 ЦК України передбачено, що законом може бути встановлений обов’язок фізичної або юридичної особи бути страхувальником життя, здоров’я, майна або відповідальності перед іншими особами за свій рахунок чи за рахунок заінтересованої особи (обов’язкове страхування). До відносин, що випливають із обов’язкового страхування, застосовуються положення цього Кодексу, якщо інше не встановлено актами цивільного законодавства.
У ст. 993 ЦК України зазначено, що до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, у межах фактичних витрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за завдані збитки.
Відповідно до цієї норми до страховика переходить право вимоги про відшкодування шкоди до особи, відповідальної за завдані збитки, лише в разі виплати страхового відшкодування за договором майнового страхування. У разі проведення страхових виплат за договором особистого страхування (життя, здоров’я, працездатності, пенсійного забезпечення) таке право вимоги страховика до особи, відповідальної за заподіяння шкоди, не передбачено

Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України, розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за позовом відділення виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України в м. Кіровограді (далі — відділення Фонду, Фонд відповідно) до І. про відшкодування шкоди за скаргою відділення Фонду про перегляд у зв’язку з винятковими обставинами рішення Апеляційного суду Кіровоградської області від 19 лютого 2008 р. та ухвали Верховного Суду України від 9 липня 2008 р., встановила таке.

У серпні 2007 р. відділення Фонду звернулося до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 14 серпня 2005 р. у відкритому акціонерному товаристві «Кіровоградолія» (далі — ВАТ) трапився груповий нещасний випадок, у результаті якого постраждали відповідач І., П. і В. Відділення Фонду призначило й виплатило страхове відшкодування потерпілому В. та сім’ї потерпілого П., який помер унаслідок травм. Оскільки Кіровський районний суд м. Кіровограда вироком від 23 березня 2006 р. визнав І. винним у вчиненні злочину за ч. 2 ст. 271 КК, позивач вважав, що І. зобов’язаний відшкодувати відділенню Фонду в порядку регресу витрати з виплати потерпілим страхового відшкодування в розмірі 147 тис. 131 грн.

Кіровський районний суд м. Кіровограда рішенням від 4 грудня 2007 р. позов відділення Фонду задовольнив.

Апеляційний суд Кіровоградської області рішенням від 19 лютого 2008 р. рішення місцевого суду від 4 грудня 2007 р. скасував, у задоволенні позову відмовив.

Верховний Суд України ухвалою від 9 липня 2008 р. касаційну скаргу відділення Фонду відхилив, рішення Апеляційного суду Кіровоградської області від 19 лютого 2008 р. залишив без змін.

Відділення Фонду звернулося до Верховного Суду України зі скаргою про перегляд рішення Апеляційного суду Кіровоградської області від 19 лютого 2008 р. та ухвали Верховного Суду України від 9 липня 2008 р. у зв’язку з винятковими обставинами з мотивів неоднакового застосування судом касаційної інстанції одного й того самого положення матеріального права — ч. 1 ст. 1191 ЦК — до правовідносин сторін за договором особистого страхування.

На підтвердження неоднакового застосування зазначених правових норм скаржник навів ухвалу Верховного Суду України від 16 квітня 2008 р., в якій за аналогічних обставин по-іншому вирішено питання щодо можливості застосування регресу до винної особи.

Відповідно до ст. 354 ЦПК підставами оскарження у зв’язку з винятковими обставинами є неоднакове застосування судом касаційної інстанції одного й того самого положення закону, а також визнання судового рішення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, таким, що порушує міжнародні зобов’язання України.

Розглянувши скаргу, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України встановила, що в цьому випадку касаційний суд неоднаково застосував положення гл. 67 ЦК, ч. 1 ст. 1191 ЦК до правовідносин, що виникли з договору особистого страхування, укладеного на підставі Закону від 23 вересня 1999 р. «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» (далі — Закон № 1105-ХІV).

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції одних і тих самих норм права, колегія суддів виходила з такого.

У справі, що розглядалася судом, установлено, що 14 серпня 2005 р. у ВАТ стався груповий нещасний випадок на виробництві, унаслідок якого від отриманих травм помер П., висновком Медико-соціальної експертної комісії від 28 березня 2006 р. В. визнано інвалідом 1 групи, постраждав також і сам відповідач І. Відділення Фонду виплатило страхове відшкодування В. на загальну суму 48 тис. 274 грн, а членам сім’ї потерпілого П. — на загальну суму 98 тис. 856 грн. Кіровський районний суд м. Кіровограда вироком від 23 березня 2006 р. визнав І. винним у порушенні правил охорони праці та засудив за вчинення злочину, передбаченого ч. 2 ст. 271 КК.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи в задоволенні позову, апеляційний суд виходив із того, що підстав для стягнення з відповідача на користь відділення Фонду коштів, сплачених останнім як страховиком потерпілим від нещасного випадку, не було, оскільки положення ст. 1191 ЦК не підлягають застосуванню до таких правовідносин.

Перевіряючи зазначене рішення в касаційному порядку, Верховний Суд України правомірно залишив його без змін відповідно до вимог ст. 337 ЦПК.

Так, згідно з ч. 1 ст. 1191 ЦК особа, яка відшкодувала шкоду, завдану іншою особою, має право зворотної вимоги (регресу) до винної особи у розмірі виплаченого відшкодування, якщо інший розмір не встановлений законом.

Зазначена норма, яка міститься в гл. 82 ЦК і регулює правовідносини щодо відшкодування шкоди, передбачає право регресу особи в разі, якщо вона відшкодувала потерпілому шкоду, завдану іншою особою в рамках деліктних правовідносин між нею та потерпілим.

Водночас правовідносини, пов’язані зі страхуванням різних видів, регулюються нормами гл. 67 ЦК.

Відповідно до ст. 980 ЦК предметом договору страхування можуть бути майнові інтереси, які не суперечать закону і пов’язані з: 1) життям, здоров’ям, працездатністю та пенсійним забезпеченням (особисте страхування); 2) володінням, користуванням і розпоряджанням майном (майнове страхування); 3)відшкодуванням шкоди, завданої страхувальником (страхування відповідальності).

Статтею 999 ЦК передбачено, що законом може бути встановлений обов’язок фізичної або юридичної особи бути страхувальником життя, здоров’я, майна або відповідальності перед іншими особами за свій рахунок чи за рахунок заінтересованої особи (обов’язкове страхування). До відносин, що випливають із обов’язкового страхування, застосовуються положення цього Кодексу, якщо інше не встановлено актами цивільного законодавства.

У ст. 993 ЦК зазначено, що до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, у межах фактичних витрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за завдані збитки.

Відповідно до цієї норми до страховика переходить право вимоги про відшкодування шкоди до особи, відповідальної за завдані збитки, лише в разі виплати страхового відшкодування за договором майнового страхування. У разі проведення страхових виплат за договором особистого страхування (життя, здоров’я, працездатності, пенсійного забезпечення) таке право вимоги страховика до особи, відповідальної за заподіяння шкоди, не передбачено.

Зазначений висновок ґрунтується на комплексному аналізі норм статей 512, 993, 999 ЦК, положень Основ законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування (Закон від 14 січня 1998 р. № 16/98-ВР з наступними змінами; далі — Основи) та Закону № 1105-ХІV.

Ці закони визначають принципи й загальні правові, фінансові, організаційні засади загаль нообов’язкового державного соціального страхування громадян та, зокрема, правову основу, економічні механізми й організаційну структуру загальнообов’язкового державного соціального страхування громадян від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання.

Відповідно до статей 6, 20 Основ страховиками є цільові страхові фонди, які беруть на себе зобов’язання щодо збору страхових внесків та надання застрахованим особам матеріального забезпечення і соціальних послуг при настанні страхових випадків. Основними джерелами коштів державного соціального страхування є внески роботодавців і застрахованих осіб.

В Основах також передбачено право страховика припинити виплати і надання соціальних послуг за загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням застрахованій особі з підстав, зазначених у ст. 27 цього закону, та право неналежного страховика, який здійснив виплати застрахованій особі, звернутися до належного страховика з вимогою про відшкодування понесених ним витрат.

Преамбулою Закону № 1105-ХІV передбачено, що страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання є самостійним видом загальнообов’язкового державного соціального страхування, за допомогою якого здійснюється соціальний захист, охорона життя та здоров’я громадян у процесі їх трудової діяльності.

Статтею 5 цього Закону визначено основні принципи страхування від нещасного випадку, якими, зокрема, є обов’язковість страхування від нещасного випадку осіб, які працюють на умовах трудового договору (контракту) та інших підставах, передбачених законодавством про працю; обов’язковість сплати страхувальником страхових внесків; формування та витрачання страхових коштів на солідарній основі; диференціювання страхового тарифу з урахуванням умов і стану безпеки праці, виробничого травматизму та професійної захворюваності на кожному підприємстві; цільове використання коштів страхування від нещасного випадку.

Згідно з частинами 4, 5 ст. 6 зазначеного Закону суб’єктом страхування є страховик — Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України. Об’єктом страхування від нещасного випадку є життя застрахованого, його здоров’я та працездатність.

Таким чином, страхування від нещасного випадку на виробництві є обов’язковим особистим страхуванням.

Ні Основи, ні Закон № 1105-ХІV, ні норми гл. 67 ЦК не передбачають право страховика, який сплатив страхове відшкодування потерпілій особі, застрахованій за договором загальнообов’язкового державного соціального страхування за цим Законом, на звернення з вимогою до винної особи про відшкодування сплачених застрахованому страхових сум.

Крім того, задоволення таких вимог означало б заміну сторін у зобов’язанні, в якому права застрахованої особи на отримання відшкодування перейшли б до страховика, тоді як відповідно до ст. 515 ЦК не допускається заміна кредитора у зобов’язаннях, нерозривно пов’язаних з особою кредитора, зокрема у зобов’язаннях про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю.

Оскільки дія Закону № 1105-ХІV поширюється виключно на застрахованих осіб, страхувальників та страховика й цим Законом, а також іншими нормативно-правовими актами не врегульовано правовий механізм відносин Фонду як страховика з іншими особами, відповідальними за шкоду, заподіяну життю та здоров’ю застрахованої особи, то до таких правовідносин підлягають застосуванню загальні положення ЦК щодо страхування.

З урахуванням наведеного та з огляду на положення статей 993, 999 ЦК, зазначеного Закону та Основ Фонд як страховик за обов’язковим особистим страхуванням не має права вимоги до особи, відповідальної за заподіяння шкоди потерпілому, а тому рішення апеляційного суду й ухвала суду касаційної інстанції є законними й обґрунтованими.

Відповідно до ч. 4 ст. 357, п. 1 ч. 1 ст. 358 ЦПК, розглядаючи справу в порядку провадження у зв’язку з винятковими обставинами, Верховний Суд України має право постановити ухвалу про відхилення скарги і залишення рішення, ухвали без змін, якщо визнає, що судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права.

З наведених мотивів підстав для скасування рішення апеляційного суду та ухвали Верховного Суду України щодо залишення цього рішення без змін не вбачається.

Керуючись статтями 358, 359 ЦПК, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України скаргу відділення Фонду відхилила: рішення Апеляційного суду Кіровоградської області від 19 лютого 2008 р. та ухвалу Верховного Суду України від 9 липня 2008 р. залишила без змін.