Відповідно до ст. 627 ЦК України господарське товариство вправі вчиняти будь-які неприбуткові правочини, якщо це прямо не суперечить його статутній діяльності

У січні 2011 р. публічне акціонерне товариство «Державний експортно-імпортний банк України» (далі — АТ) звернулося із заявою про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 28 грудня 2010 р. у справі за позовом акціонерного товариства відкритого типу «Харківський канатний завод» (далі — АТВТ) до АТ, концерну «Харківський канатний завод» (далі — Концерн) про визнання договору недійсним на підставі неоднакового застосування судом касаційної інстанції положень статей 203, 215 та 238 ЦК, внаслідок чого ухвалені різні за змістом судові рішення у подібних правовідносинах.

На обґрунтування заяви додано копії постанов Вищого господарського суду України від 24 липня 2008 р. у справі № 2-21/7834-2007, від 1 червня 2010 р. у справі № 14/361, від 10 листопада 2010 р. у справі № 4/15, від 17 листопада 2010 р. у справі № 34/233. Посилаючись на ці судові рішення, АТ у заяві порушило питання про те, що оскаржувана постанова суду касаційної інстанції є незаконною, оскільки прийнята з порушенням вимог вищезазначених статей ЦК.

Вищий господарський суд України ухвалою від 9 березня 2011 р. вирішив питання про допуск справи до провадження для перегляду Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 28 грудня 2010 р.

Допускаючи справу до провадження, Вищий господарський суд України дійшов висновку, що оскаржувана постанова та постанова суду касаційної інстанції від 24 липня 2008 р., прийнята у справі № 2-21/7834-2007 за позовом суб’єкта підприємницької діяльності-фізичної особи Н. до товариства з обмеженою відповідальністю «ФеоСофт» про розірвання договору оренди обладнання, витребування майна, а також стягнення заборгованості, не є такими, що ухвалені у подібних правовідносинах, оскільки ці справи є різними за предметом спору, підставами позову, змістом позовних вимог та встановленими судами фактичними обставинами.

Крім того, Вищий господарський суд України вмотивовано відхилив посилання заявника на постанову суду касаційної інстанції від 10 листопада 2010 р. у справі № 4/15, якою скасовані судові рішення з направленням справи на новий судовий розгляд. Зазначена постанова остаточно не вирішує спір у справі, а тому на неї не можна посилатися на підтвердження підстави, встановленої п. 1 ст. 111¹⁶ ГПК.

Постанови суду касаційної інстанції від 1 червня 2010 р. у справі № 14/361 та від 17 листопада 2010 р. у справі № 34/233, на які послався заявник, свідчать про неоднакове застосування цим судом статей 203, 215 та 238 ЦК у подібних правовідносинах.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників осіб, які беруть участь у справі, перевіривши наведені заявником обставини, Верхов­ний Суд України дійшов висновку, що заява підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1—3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу.

Згідно з вимогами ч. 2 ст. 203 ЦК особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Частиною 3 зазначеної статті встановлено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Під час розгляду справи суди встановили, що 18 серпня 2008 р. між АТВТ та відкритим акціонерним товариством «Державний експортно-імпортний банк України», правонаступником якого є АТ, укладено іпотечний договір № 68108Z137, за яким АТВТ, виступаючи поручителем Концерну, передало АТ в іпотеку належне йому нерухоме майно, розташоване по вул. Китаєнка у м. Харкові.

Відповідно до п. 1.1 договору іпотекою забезпечуються всі вимоги іпотекодержателя, що випливають з укладеної між Концерном та АТ Генеральної угоди від 18 серпня 2008 р. № 68108N13. АТ за певних умов відкриває Концерну ліміт заборгованості на здійснення відповідних операцій в сумі, що не перевищує 1 млн 800 тис. доларів США, строком до 17 серпня 2013 р.

Суди нижчих інстанцій, задовольняючи позов та визнаючи недійсним іпотечний договір, виходили з того, що він суперечить ст. 1 Закону від 19 вересня 1991 р. №1576-ХІІ «Про господарські товариства» (далі — Закон №1576-ХІІ) та ст. 79 ГК, і на порушення вимог п. 2.1 статуту АТВТ зазначений правочин є для нього неприбутковим, тому позбавлений будь-якого економічного сенсу.

Однак з таким висновком судів погодитися не можна з огляду на таке.

Згідно з ч. 1 ст. 79 ГК господарськими товариствами визнаються підприємства або інші суб’єкти господарювання, створені юридичними особами та/або громадянами шляхом об’єднання їх майна і участі в підприємницькій діяльності товариства з метою одержання прибутку.

Аналогічна норма була закріплена у ч. 2 ст. 1 Закону №1576-ХІІ у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин.

Частиною 1 ст. 4 цього Закону передбачено, що акціонерне товариство, товариство з обмеженою і товариство з додатковою відповідальністю створюються і діють на підставі статуту.

Суди встановили, що відповідно до п. 2.1 статуту позивача метою його діяльності є здійснення підприємницької діяльності для отримання прибутку в інтересах акціонерів товариства, а також його працівників.

Суди проігнорували положення ст. 627 ЦК, яким передбачено, що відповідно до ст. 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладанні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Крім того, п. 2.2 статуту АТВТ передбачено, що предметом його діяльності, зокрема, є видача поручительств, гарантій та інших зобов’язань за третіх осіб, в яких передбачається їх виконання у грошовій формі. Цим пунктом також дозволено здійснювати благодійницьку діяльність, що надає позивачу право укладати безвідплатні договори.

За таких обставин суди нижчих інстанцій дійшли хибного висновку про те, що спірний договір суперечить вимогам чинного законодавства та не відповідає статуту АТВТ.

Також не можна погодитися з правовою позицією Вищого господарського суду України про те, що іпотечний договір суперечить вимогам ч. 3 ст. 238 ЦК, оскільки був підписаний від імені АТВТ головою його правління Щ., який одночасно обій­мав посаду генерального директора Концерну, в інтересах якого і було укладено спірну угоду.

Відповідно до зазначеної статті ЦК представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтере­сах іншої особи, представником якої він одночасно є. Ця норма встановлює заборону укладати правочин, в якому один представник одночасно виступає від імені декількох контрагентів.

Водночас суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що спірний договір хоч і був укладений в інтересах Концерну, проте сторонами у ньому є АТ та АТВТ. У зв’язку з цим висновок суду касаційної інстанції про те, що спірна угода не відповідає зазначеним положенням ЦК, є безпідставним.

Задовольняючи позов, суди нижчих інстанцій також виходили з того, що Щ., підписуючи від імені АТВТ іпотечний договір, перевищив надані йому повноваження, оскільки протоколом спільного засідання Правління та Спостережної Ради АТВТ від 21 квітня 2008 р. № 74, на підставі якого діяв Щ., не було надано згоди на передачу в іпотеку нерухомого майна позивача для забезпечення виконання кредитних зобов’язань Концерну з повернення коштів, отриманих в період з червня по жовтень під відсоткову ставку, що перевищує 10,5 % річних.

Такий висновок суду є передчасним, оскільки зі змісту вказаного протоколу вбачається, що станом на квітень 2008 р. між АТ та Концерном існувала лише попередня домовленість про надання останньому в травні—липні 2008 р. кредиту в сумі 2 млн доларів США з відсотковою ставкою 9 % річних. У резолютивній частині рішення про передачу АТ нерухомого майна в заставу не визначено, за яких умов та в який спосіб має здійс­нюватися передача.

За ч. 1 ст. 92 ЦК юридична особа набуває цивільних прав та обов’язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону.

Згідно з ч. 3 зазначеної статті орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов’язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень.

Під час розгляду справи суди встановили, що відповідно до п. 5.2 статуту АТВТ рішення про відчуження його майна у будь-якій спосіб ухвалюється на спільному засіданні Правління та Спостережної Ради і оформлюється протоколом за підписами усіх присутніх на засіданні.

На виконання цього пункту статуту зазначеними колегіальними органами АТВТ було прийнято рішення про передачу в заставу належного йому майна під забезпечення кредитних зобов’язань Концерну, а також зобов’язано голову правління АТВТ Щ. підписати з філією АТ договір застави. Дата надання кредиту та його відсоткова ставка визначені не були.

Таким чином, голова правління Щ., підписуючи від імені АТВТ оскаржуваний у судовому порядку договір, діяв виключно в межах повноважень, наданих йому рішенням, ухваленим на спільному засіданні колегіальних органів АТВТ, уповноважених вирішувати питання про відчуження майна зазначеного підприємства, проте суди на цю обставину уваги не звернули та не дали їй належної правової оцінки.

З огляду на викладене Вищий господарський суд України дійшов хибного висновку про обґрунтованість позовних вимог, у зв’язку з чим оскаржувана постанова є незаконною.

Керуючись статтями 111²³—111²⁵ ГПК, Верхов­ний Суд України вирішив: заяву АТ задовольнити; постанову Вищого господарського суду України від 28 грудня 2010 р. скасувати; справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п. 2 ч. 1 ст. 111¹⁶ ГПК.