Помилка, допущена стороною правовідносин у спорі щодо визнання недійсною третейської угоди внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення, не є підставою для визнання правочину недійсним (п. 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 р. № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»)

Позивачка мотивувала вимоги тим, що 14 червня 2005 р. вона уклала з відповідачем договір страхування автомобіля. Відповідач, користуючись її необізнаністю, до тексту договору страхування включив третейську угоду, відповідно до якої всі спори, розбіжності або вимоги, які виникають із договору, підлягають розгляду третейським судом.

19 грудня 2008 р. М. звернулася до Жовтневого районного суду м. Харкова з позовом до страхової компанії про захист прав споживача та відшкодування збитків, завданих невиконанням договору страхування від 14 червня 2005 р. Однак суд ухвалою від 26 лютого 2009 р. залишив позов без розгляду, пославшись на укладену сторонами третейську угоду. Позивачка просила на підставі ст. 229 ЦК третейську угоду, включену до договору страхування від 14 червня 2005 р., визнати недійсною як таку, що була укладена внаслідок помилки.

Жовтневий районний суд м. Харкова рішенням від 14 травня 2009 р., залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 23 вересня 2009 р., позов М. задовольнив.

У поданій до Верховного Суду України касаційній скарзі страхова компанія, пославшись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати судові рішення та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову.

Заслухавши суддю-доповідача, обговоривши доводи, наведені у скарзі, та перевіривши матеріали справи, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.

Суди встановили, що 14 червня 2005 р. сторони уклали договір добровільного страхування транспортного засобу — належного позивачці автомобіля, за умовами якого Страховик бере на себе зобов’язання при настанні страхового випадку виплатити Страхувальнику страхове відшкодування в межах страхової суми, а Страхувальник — сплатити страховий платіж.

У п. 9.1 зазначеного договору страхування передбачено, що всі спори, розбіжності або вимоги, які виникають із цього договору або у зв’язку з ним, у тому числі такі, що стосуються його виконання, порушення припинення або визнання недійсним, підлягають вирішенню в постійно діючому Незалежному третейському суді при Всеукраїнській громадській організації «Ліга юридичного захисту інтересів споживачів» відповідно до його регламенту.

Задовольняючи позов про визнання недійсним п. 9.1 договору страхування, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, виходив із доведеності факту укладення третейської угоди, що містилася у формі застереження в прикінцевих положеннях цього договору, унаслідок помилки та відсутності у позивачки вільного волевиявлення на вчинення такого правочину, її необізнаності як сторони третейської угоди з регламентом третейського суду та відсутності її згоди з умовами цього регламенту.

Однак з такими висновками погодитися не можна, оскільки суди дійшли їх із порушенням норм матеріального та процесуального права.

Звертаючись до суду з позовом, М. зазначила, що уклала угоду в результаті помилки — у зв’язку з необізнаністю із законами.

Відповідно до ст. 60 ЦПК кожна сторона зобов’язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Вирішуючи спір по суті, суди не врахували, що відповідно до ст. 1 Закону від 11 травня 2004 р. № 1701-ІV «Про третейські суди» (далі — Закон № 1701-ІV) та ст. 17 ЦПК сторони мають право передати спір на розгляд третейського суду, крім випадків, встановлених законом.

Ці випадки зазначені в ст. 6 Закону № 1701-ІV.

Рішенням Конституційного Суду України від 10 січня 2008 р. у справі за конституційним поданням 51 народного депутата України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень абзаців 7, 11 ст. 2, ст. 3, п. 9 ст. 4 та розд. VIII «Третейське самоврядування» Закону № 1701-ІV (справа про завдання третейського суду) визнано, що відповідно до чинного законодавства підвідомчий суду загальної юрисдикції спір у сфері цивільних та господарських правовідносин може бути передано його сторонами на вирішення третейського суду, крім випадків, встановлених законом (ст. 17 ЦПК, ст. 12 ГПК, ст. 6 Закону № 1701-ІV), оскільки, гарантуючи право на судовий захист з боку держави, Конституція водночас визнає право кожного будь-якими не забороненими законом засобами захистити свої права і свободи від порушень і протиправних посягань (ч. 5 ст. 55 Конституції).

У ст. 1 Закону № 1701-ІV передбачено, що до третейського суду за угодою сторін може бути переданий будь-який спір, що виникає з цивільних та господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом.

Відповідно до ст. 12 цього Закону третейська угода може бути укладена у вигляді застереження в договорі, контракті або у вигляді окремої письмової угоди. Третейська угода укладається в письмовій формі.

Посилання у договорі, контракті на документ, який містить умову про третейський розгляд спору, є третейською угодою за умови, що договір укладено в письмовій формі, і це посилання є таким, що робить третейську угоду частиною договору. Третейська угода може містити як вказівку про конкретно визначений третейський суд, так і просте посилання на вирішення відповідних спорів між сторонами третейським судом.

Отримання додаткової письмової згоди сторін за наявності третейської угоди в договорі (контракті) у Законі № 1701-ІV не передбачено.

Визнаючи недійсною угоду з підстав, передбачених у ст. 229 ЦК, суд на порушення вимог статей 213, 214 ЦПК не зазначив, у чому саме полягала помилка, чи дійсно вона мала місце на момент вчинення правочину і чи була істотною.

Суди також не врахували, що помилка, допущена стороною правовідносин унаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення, не є підставою для визнання правочину недійсним (п. 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 р. № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»).

Застосовуючи до спірних правовідносин Закон від 12 травня 1991 р. № 1023-ХІІ «Про захист прав споживачів», суди не врахували, що цей Закон установлює загальні підстави відповідальності за порушення прав споживачів. Однак відносини, що виникають за договорами страхування, є договірними і регулюються насамперед нормами цивільного законодавства.

Керуючись статтями 336, 338 ЦПК, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України касаційну скаргу страхової компанії задовольнила частково: рішення Жовтневого районного суду м. Харкова від 14 травня 2009 р. та ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 23 вересня 2009 р. скасувала, справу передала на новий розгляд до Жовтневого районного суду м. Харкова.