Відповідно до вимог ст. 323 КПК України вирок суду повинен бути законним і обґрунтованим. Суд обґрунтовує вирок тими доказами, які були розглянуті в судовому засіданні. Згідно зі ст. 257 цього Кодексу при розгляді справи суд повинен безпосередньо дослідити докази у справі. Оголошення показань свідка і посилання на них у вироку можливе у випадках, передбачених ст. 306 цього ж Кодексу.
Порушення судом зазначених вимог закону потягло скасування вироку

Ленінський районний суд м. Луганська вироком від 16 жовтня 2007 р. засудив О.А. та О.Г. за сукупністю злочинів, відповідальність за які передбачена ч. 5 ст. 191, ч. 3 ст. 209, ч. 2 ст. 366 КК: О.А. — до трьох років позбавлення волі з позбавленням права обіймати посади, пов’язані з виконанням організаційно-розпорядчих або адміністративно-господарських обов’язків, строком на два роки без конфіскації майна; О.Г. — до двох років позбавлення волі з позбавленням права обіймати посади, пов’язані з виконанням організаційно-розпорядчих або адміністративно-господарських обов’язків, строком на один рік без конфіскації майна. На підставі ст. 75 КК О.Г. звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком один рік і покладено на неї передбачені ст. 76 цього Кодексу обов’язки: не виїжджати за межі України на постійне місце проживання без дозволу органу кримінально-виконавчої системи, повідомляти цей орган про зміну місця проживання, роботи або навчання, періодично з’являтися туди для реєстрації.

Цим самим вироком засуджено К. за ч. 2 ст. 367 КК із застосуванням ст. 69 цього Кодексу до двох років позбавлення волі з позбавленням права обіймати посади, пов’язані з виконанням організаційно-розпорядчих або адміністративно-господарських обов’язків, строком на один рік і на підставі ст. 75 цього ж Кодексу його звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком один рік.

Виправдано К. за ч. 5 ст. 191 КК.

Апеляційний суд Луганської області ухвалою від 15 січня 2008 р. виключив із вироку рішення районного суду про призначення К. покарання із застосуванням ст. 69 КК. У решті вирок щодо О.А., О.Г. та К. залишено без змін.

Згідно з вироком суду О.А. та О.Г. визнані винними в тому, що вони за встановлених судом і наведених у вироку обставин у період із 20 травня 1997 р. по 19 березня 2004 р. за попередньою змовою, зловживаючи своїм службовим становищем, групою осіб незаконно привласнили та розтратили чуже майно в особливо великих розмірах — чотири зернозбиральних комбайни із зерновими жатками і транспортними візками та додатковим обладнанням загальною вартістю 1 млн 129 тис. 764 грн.

Вони також визнані винними: у здійсненні фінансової операції та укладанні угоди із зазначеним майном, яке одержано внаслідок вчинення суспільно небезпечного протиправного діяння, що передувало легалізації (відмиванню) доходів; у вчиненні дій, спрямованих на приховання та маскування незаконного походження такого майна, прав на нього та джерела його походження; у володінні майном в особливо великих розмірах та його використанні, яке отримано внаслідок вчинення повторно за попередньою змовою групою осіб суспільно небезпечного протиправного діяння, що передувало легалізації (відмиванню) доходів; у складанні та видачі ними як службовими особами завідомо неправдивих відомостей, що спричинило тяжкі наслідки.

Крім того, засуджено К. за вчинення службової недбалості.

У касаційній скарзі захисник засудженого О.А. послався на невідповідність висновків районного суду фактичним обставинам справи та вважав, що обвинувачення ґрунтується на припущеннях, засудженому призначено надто суворе покарання, ухвала апеляційного суду не відповідає вимогам ст. 377 КПК. У зв’язку з наведеним він просив судові рішення щодо О.А. змінити, перекваліфікувавши його дії з ч. 5 ст. 191, ч. 3 ст. 209, ч. 2 ст. 366 на ст. 367 КК та призначивши покарання, непов’язане з позбавленням волі, і звільнити засудженого від цього покарання на підставі Закону від 19 квітня 2007 р. № 955-V «Про амністію».

У касаційному поданні прокурор послався на те, що висновки районного суду про відсутність у діях О.А., О.Г. та К. ознак вчинення злочинів організованою групою не відповідають фактичним обставинам справи, і з огляду на це вважав, що їм призначено надто м’яке покарання. У зв’язку з наведеним він порушив питання про скасування судових рішень щодо засуджених і направлення справи на новий судовий розгляд.

Перевіривши матеріали справи й обговоривши наведені в касаційній скарзі та касаційному поданні доводи, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що вони мають бути задоволені частково з таких підстав.

Відповідно до вимог ст. 323 КПК вирок суду має бути законним і обґрунтованим. Суд обґрунтовує вирок тими доказами, які були розглянуті в судовому засіданні, і оцінює їх за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному й об’єктивному розгляді всіх обставин справи, керуючись законом. Законним є вирок, постановлений за умови правильного застосування кримінального закону і дотримання при провадженні справи кримінально-процесуального закону.

Однак цих вимог закону районний суд не дотримав: обставини справи розглянув поверхово, докази належним чином не дослідив, частину їх дослідив із порушенням встановленого кримінально-процесуальним законом порядку.

Цей суд також порушив вимоги кримінально-процесуального закону щодо складання вироку, зокрема його мотивувальної частини.

Відповідно до вимог ст. 334 КПК мотивувальна частина вироку має містити формулювання обвинувачення, визнаного судом доведеним, із зазначенням місця, часу, способу вчинення та наслідків злочину, форми вини і його мотивів. У цій частині вироку наводяться обставини, які визначають ступінь тяжкості вчиненого злочину та докази, на яких ґрунтується висновок суду щодо кожного із засуджених, із зазначенням мотивів, з яких суд відкидає інші докази. В обвинувальній частині вироку мають бути точно описані обставини справи із зазначенням ознак об’єктивної сторони складу злочину, визнаного судом доведеним, та його кваліфікуючих ознак. У цій частині вироку необхідно викласти весь обсяг обвинувачення, обставини, які визначають ступінь винності кожного з підсудних, їх роль у вчиненні злочинів, а потім навести докази, на яких ґрунтується висновок суду щодо кожного підсудного.

Як убачається з вироку суду, обвинувачення О.А., О.Г. і К., визнане судом доведеним, сформульовано нечітко та неконкретно, юридично не вмотивовано, оскільки в ньому лише наведено інформацію про придбання, використання, розукомплектування сільськогосподарської техніки і передання її з балансу однієї організації на баланс іншої та не визначено ознак об’єктивної й суб’єктивної сторін складу злочинів.

За змістом ст. 334 КПК суд у вироку має зазначити джерело доказу, фактичні дані, що стосуються доказуваної обставини, а також зазначити, які обставини цими доказами спростовуються або підтверджуються. Остаточну оцінку доказам суд дає з точки зору їх допустимості, достовірності та достатності для вирішення питань, зазначених у ст. 324 КПК, а висновки щодо оцінки доказів він викладає в точних і категоричних судженнях.

У вироку щодо О.А., О.Г. та К. районний суд навів докази, в тому числі ті, які не досліджував, не зазначаючи, які обставини ними підтверджуються або спростовуються. Тобто суд на обґрунтування своїх висновків щодо винності засуджених не проаналізував докази у справі і фактично не дав їм належної оцінки.

Крім того, відповідно до ст. 257 КПК суд першої інстанції при розгляді справи повинен безпосередньо дослідити всі докази у справі: допитати підсудних, потерпілих, свідків, заслухати висновки експертів, оглянути речові докази, оголосити протоколи та інші документи. Лише після безпосереднього дослідження доказів суд може послатися на них у вироку на обґрунтування своїх висновків. Порядок допиту свідків та потерпілих у судовому засіданні встановлено статтями 303, 308 КПК. У ст. 306 цього Кодексу передбачено, що оголосити показання свідка та потерпілого, які вони давали під час дізнання чи досудового слідства, суд може з власної ініціативи або за клопотанням учасників процесу в разі наявності істотних суперечностей між зазначеними показаннями, неявки в судове засідання свідків або потерпілих, якщо їх явка з тієї чи іншої причини є неможливою, а також в інших передбачених законом випадках.

Усупереч зазначеним вимогам закону суд першої інстанції під час досудового слідства оголосив показання ряду свідків і послався на них у вироку, не навівши даних про своєчасне та належне повідомлення цих осіб про виклик у судове засідання та не з’ясувавши причин їх неявки.

Районний суд під час розгляду справи допустив істотні порушення вимог кримінально-процесуального закону, що ставить під сумнів законність та обґрунтованість постановленого у справі вироку.

Ці порушення не були усунуті під час апеляційного розгляду справи. Ухвала суду апеляційної інстанції фактично є копією вироку суду першої інстанції і не відповідає вимогам ст. 377 КК, оскільки в ній не зазначено підстав, через які відхилено апеляції прокурора та засуджених.

Враховуючи наведене, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України скасувала вирок Ленінського районного суду м. Луганська від 16 жовтня 2007 р. та ухвалу Апеляційного суду Луганської області від 15 січня 2008 р. і направила справу на новий судовий розгляд у той самий суд.