Відповідно до ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення.
Статтею 117 цього Кодексу встановлено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у ст. 116 КЗпП України, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Задовольнивши позов частково та постановивши стягнути на користь позивача середній заробіток за час затримки розрахунку, суд помилково виходив із положень статей 235, 238 КЗпП України і визначив суму стягнення за період з дня звільнення до дати звернення до суду, а не по день ухвалення рішення про стягнення заробітної плати (суми розрахунку)

У липні 2006 р. Ш. звернувся до суду з позовом до відкритого акціонерного товариства «Луцьке ремонтно-транспортне підприємство» (далі — ВАТ) про стягнення заробітної плати та середнього заробітку за час затримки розрахунку, пославшись на те, що він працював на посаді генерального директора ВАТ, 18 березня 2006 р. був звільнений з роботи на підставі п. 8 ст. 36 КЗпП, однак при звільнені йому не було виплачено зарплату в сумі 4 тис. 518 грн.

Згодом позивач доповнив свої вимоги: просив також стягнути з відповідача на його користь середній заробіток за час затримки розрахунку в сумі 31 тис. 436 грн.

Луцький міськрайонний суд рішенням від 11 травня 2007 р., залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Волинської області від 19 липня 2007 р., позов задовольнив частково: постановив стягнути з ВАТ на користь Ш. 4 тис. 518 грн заборгованості по зарплаті та 9 тис. 36 грн середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

У касаційній скарзі Ш. просив змінити ухвалені у справі судові рішення в частині стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку, збільшивши суму стягнення до 47 тис. 957 грн, пославшись на порушення судами норм матеріального та процесуального права.

Заслухавши доповідача, обговоривши наведені у скарзі доводи та перевіривши матеріали справи, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.

Відповідно до ст. 116 КЗпП при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення.

У ст. 117 цього Кодексу встановлено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у ст. 116 КЗпП, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Наведені вимоги закону суд при вирішенні спору не врахував.

Задовольнивши частково позов Ш. та постановивши стягнути на його користь середній заробіток за час затримки розрахунку, суд помилково виходив із положень статей 235, 238 КЗпП і визначив суму стягнення за період з дня звільнення до дати звернення до суду, а не по день ухвалення рішення про стягнення заробітної плати (суми розрахунку).

Керуючись ст. 336 ЦПК, колегія суддів Cудової палати у цивільних справах Верховного Суду України касаційну скаргу Ш. задовольнила частково: рішення Луцького міськрайонного суду від 11 травня 2007 р. та ухвалу Апеляційного суду Волинської області від 19 липня 2007 р. в частині стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні змінила і постановила стягнути з ВАТ 31 тис. 436 грн середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні в межах заявлених Ш. вимог з підстав, передбачених ч. 2 ст. 335, ч. 2 ст. 338, ст. 341 ЦПК.