На думку Верховного Суду України, зі змісту ст. 20 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» вбачається, що саме з 16 квітня відповідного року у контролюючого органу виникає право на стягнення несплачених підприємством самостійно сум санкцій у судовому порядку. При цьому на такі правовідносини поширюється строк звернення до суду, встановлений ст. 99 КАС України, а ч. 4 ст. 20 цього Закону (за якою до правовідносин із стягнення адміністративно-господарських санкцій, передбачених цим Законом, не застосовуються строки, визначені ст. 250 ГК України) не має правового значення для вирішення цього спору, оскільки в останній нормі визначено строки для застосування адміністративно-господарських санкцій, а не для їх стягнення.
Отже, відділення Фонду, звернувшись у жовтні 2008 р. до суду з позовом про стягнення санкцій за незайняті інвалідами у 2007 р. робочі місця, не порушило строк звернення, встановлений ч. 2 ст. 99 КАС України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин)

21 лютого 2011 р. Верховний Суд України, розглянувши в порядку письмового провадження за наявними матеріалами справу за позовом Сумського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів (далі — відділення Фонду) до товариства з обмеженою відповідальністю «СК-Агро» (далі — ТОВ) про стягнення адміністративно-господарських санкцій та пені, за заявою відділення Фонду про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 16 вересня 2010 р., встановив:

У жовтні 2008 р. відділення Фонду звернулося до суду з позовом, в якому, пославшись на статті 19, 20 Закону від 21 березня 1991 р. № 875-ХІІ «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» (далі — Закон), просило стягнути з ТОВ адміністративно-господарські санкції у розмірі 40 тис. 175 грн 95 коп. за незайняті інвалідами у 2007 р. робочі місця та 8 тис. 35 грн 19 коп. пені за порушення строку сплати санкцій. Підставою для застосування санкцій до відповідача було нестворення ним у 2007 р. п’яти робочих місць для працевлаштування інвалідів.

Господарський суд Сумської області постановою від 9 грудня 2009 р. позов задовольнив.

На обґрунтування свого рішення суд першої інстанції послався на те, що вимоги відділення Фонду є обґрунтованими, оскільки ТОВ протягом 2007 р. не здійснювало заходи, спрямовані на працевлаштування інвалідів, а саме несистематично подавало заявки у звіті за формою № 3-ПН.

Харківський апеляційний адміністративний суд постановою від 22 червня 2009 р., залишеною без змін ухвалою Вищого адміністративного суду України від 16 вересня 2010 р., рішення суду першої інстанції скасував, у задоволенні позову відмовив. При цьому суди обох інстанцій погодилися з висновком суду першої інстанції щодо обґрунтованого застосування до ТОВ санкцій, водночас послалися на недотримання відділенням Фонду при їх застосуванні строків, встановлених ст. 250 ГК.

У заяві про перегляд судових рішень Верховним Судом України з підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 237 КАС, відділення Фонду просило скасувати рішення судів касаційної та апеляційної інстанцій та направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. На обґрунтування зазначеного заявник додав ухвали Вищого адміністративного суду України від 20 січня, 20 липня, 28 серпня та 2 вересня 2010 р., в яких, на його думку, по-іншому, ніж у справі, що розглядається, застосовано ч. 4 ст. 20 Закону.

Заява про перегляд оскаржуваного рішення Вищого адміністративного суду України підлягає задоволенню з таких підстав.

Вищий адміністративний суд України у справі, що розглядається, залишаючи без змін рішення апеляційного суду, погодився із висновком останнього щодо недотримання відділенням Фонду строків застосування адміністративно-господарських санкцій, передбачених ст. 250 ГК.

У справах, ухвали касаційного суду в яких додані до заяви позивача, суди при вирішенні аналогічних спорів послалися на ч. 4 ст. 20 Закону, в якій зазначено, що до правовідносин із стягнення адміністративно-господарських санкцій, передбачених Законом, не застосовуються строки, визначені ст. 250 ГК.

Аналіз наведених рішень суду касаційної інстанції дає підстави вважати, що він неоднаково застосував одну й ту саму норму матеріального права у подібних правовідносинах.

Відповідно до ч. 1 ст. 250 ГК адміністративно-господарські санкції можуть бути застосовані до суб’єкта господарювання протягом шести місяців з дня виявлення порушення, але не пізніш як через один рік з дня порушення цим суб’єктом встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності, крім випадків, передбачених законом.

Згідно з ч. 1 ст. 238 цього Кодексу за порушення встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності до суб’єктів господарювання можуть бути застосовані уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування адміністративно-господарські санкції, тобто заходи організаційно-правового або майнового характеру, спрямовані на припинення правопорушення суб’єкта господарювання та ліквідацію його наслідків.

Водночас за змістом ст. 20 Закону адміністративно-господарські санкції за недотримання нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів сплачуються підприємствами самостійно в строк до 15 квітня року, наступного за роком, в якому відбулося порушення нормативу, встановленого ч. 1 ст. 19 Закону.

На думку Верховного Суду України, саме з 16 квітня відповідного року у контролюючого органу виникає право на стягнення несплачених підприємством самостійно сум санкцій у судовому порядку. При цьому на такі правовідносини поширюється строк звернення до суду, встановлений ст. 99 КАС.

Частина 4 ст. 20 Закону, за якою до правовідносин із стягнення адміністративно-господарських санкцій, передбачених цим Законом, не застосовуються строки, визначені ст. 250 ГК, не має правового значення для вирішення цього спору, оскільки в останній нормі визначено строки для застосування адміністративно-господарських санкцій, а не для їх стягнення.

Отже, відділення Фонду, звернувшись у жовтні 2008 р. до суду про стягнення санкцій за незайняті інвалідами у 2007 р. робочі місця, не порушило строк звернення, встановлений ч. 2 ст. 99 КАС (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

Таким чином, Вищий адміністративний суд України неправильно застосував норми матеріального права.

З урахуванням наведеного ухвала касаційного суду підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до цього суду.

Керуючись статтями 241–244 КАС, Верховний Суд України постановив:

Заяву відділення Фонду задовольнити.

Ухвалу Вищого адміністративного суду України від 16 вересня 2010 р. скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого п. 2 ч. 1 ст. 237 КАС.