Відповідно до ст. 33 Конституції України право кожного вільно залишати територію України може бути обмежене лише законом.
Підстави для тимчасових обмежень у праві виїзду громадян України за кордон передбачено в Законі України «Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України».
У пунктах 1—9 ч. 1 ст. 6 цього Закону визначено випадки, в яких громадянинові може бути тимчасово відмовлено у видачі паспорта або вилучено чи затримано паспорт.
Оскільки в ЦПК України немає правової норми, яка б надавала суду повноваження застосувати в порядку, передбаченому статтями 151—153 цього Кодексу, тимчасове обмеження у виїзді за межі України у зв’язку з порушенням у суді цивільної справи, правильним є висновок про те, що суди застосували зазначений спосіб забезпечення позову з порушенням норм ЦПК України, вийшовши за межі своїх процесуальних повноважень

У березні 2010 р. відкрите акціонерне товариство «ВТБ Банк» (далі — Банк) звернулося до суду з позовом до В.А., В.І. та У. про стягнення заборгованості за кредитним договором, а 1 квітня 2010 р. — із заявою про тимчасове обмеження цих осіб у праві виїзду за кордон до виконання ними зобов’язань перед Банком.

Придніпровський районний суд м. Черкас ухвалою від 21 травня 2010 р., залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду Черкаської області від 10 серпня 2010 р., заяву Банку задовольнив.

У касаційній скарзі В.А., В.І. та У., пославшись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просили скасувати зазначені ухвали і відмовити в задоволенні заяви.

Відповідно до п. 2 розд. ХІІІ «Перехідні положення» Закону України від 7 липня 2010 р. № 2453-VІ «Про судоустрій і статус суддів» (далі — Закон № 2453-VI) касаційні скарги (подання) на рішення загальних судів у кримінальних і цивільних справах, подані до Верховного Суду України до 15 жовтня 2010 р. і призначені (прийняті) ним до касаційного розгляду, розглядаються Верховним Судом України в порядку, який діяв до набрання чинності цим Законом.

У зв’язку з цим справа підлягає розгляду за правилами ЦПК в редакції, чинній до введення в дію Закону № 2453-VI.

Заслухавши суддю-доповідача, обговоривши наведені у скарзі доводи та перевіривши матеріали справи, колегія суддів Верховного Суду України дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.

Установлено, що 17 березня 2010 р. Банк звернувся до суду з позовом до В.А., В.І. та У. про стягнення заборгованості за укладеним 14 лютого 2008 р. між Банком і В.А. кредитним договором, забезпеченим договорами поруки від 14 лютого 2008 р., укладеними Банком з В.І. та У.

У процесі розгляду справи 1 квітня 2010 р. Банк подав заяву про тимчасове обмеження відповідачів у праві виїзду за межі України на підставі ст. 6 Закону від 21 січня 1994 р. № 3857-XII «Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України» (далі — Закон № 3857-XII) та ст. 217 ЦПК.

Задовольняючи позов Банку, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, виходив із того, що невжиття заходів забезпечення позову шляхом тимчасового обмеження виїзду відповідачів за межі України може утруднити або зробити неможливим виконання рішення суду.

Суд зазначив, що застосував цей захід на підставі ч. 3 ст. 151, п. 2 ч. 1 ст. 152 ЦПК та статей 1, 6 Закону № 3857-XII.

Однак із зазначеним висновком судів не можна погодитися з таких підстав.

Закон № 2453-VI визначає правові засади організації судової влади і здійснення правосуддя в Україні з метою захисту прав, свобод та законних інтересів людини і громадянина, прав та законних інтересів юридичних осіб, інтересів держави згідно з принципом верховенства права, закріпленим ст. 8 Конституції України.

Відповідно до статей 1, 2 цього Закону судова влада в Україні здійснюється незалежними та безсторонніми судами, утвореними згідно із законом, і реалізується шляхом здійснення суддями правосуддя в рамках відповідних судових процедур та у межах наданих повноважень.

Стаття 7 Закону № 2453-VI гарантує кожному захист його прав, свобод та законних інтересів незалежним і безстороннім судом, утвореним відповідно до закону.

Право кожного на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом, при вирішенні спору щодо його прав та обов’язків цивільного характеру передбачено і п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Конвенція), яка підлягає застосуванню відповідно до ст. 9 Конституції та статей 2, 8 ЦПК.

У розумінні п. 1 ст. 6 Конвенції термін «суд, встановлений законом» поширюється не лише на правову основу створення чи законності існування суду, але й на положення щодо його компетенції та повноважень і на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність (рішення Європейського суду з прав людини у справах від 20 липня 2006 р. «Сокуренко і Стригун проти України» та від 7 листопада 2002 р. «Лавентс проти Латвії»).

Повноваження судів першої та апеляційної інстанцій при вирішенні цивільних справ, у тому числі повноваження щодо вжиття заходів забезпечення позову, визначено в ЦПК.

Відповідно до ч. 1 ст. 151 ЦПК суд за заявою осіб, які беруть участь у справі, може вжити передбачені цим Кодексом заходи забезпечення позову.

Перелік заходів забезпечення позову визначено в ст. 152 ЦПК. Вжиття судом тимчасового обмеження особи у виїзді за межі України серед цих заходів немає.

Відповідно до ст. 33 Конституції право кожного вільно залишати територію України може бути обмежене лише законом.

Підстави для тимчасових обмежень у праві виїзду громадян України за кордон передбачено в Законі № 3857-XII.

У пунктах 1—9 ч. 1 ст. 6 цього Закону визначено випадки, в яких громадянинові може бути тимчасово відмовлено у видачі паспорта або вилучено чи затримано паспорт.

Оскільки в ЦПК немає правової норми, яка б надавала суду повноваження застосувати в порядку, передбаченому статтями 151—153 цього Кодексу, тимчасове обмеження у виїзді за межі України у зв’язку з порушенням у суді цивільної справи, правильним є висновок про те, що суди застосували зазначений спосіб забезпечення позову з порушенням норм ЦПК, вийшовши за межі своїх процесуальних повноважень.

Крім того, суди порушили принцип верховенства права, проголошений Конституцією, та вимоги ст. 6 Конвенції щодо вирішення справи судом, встановленим законом. Зважаючи на те, що ухвалу про забезпечення позову суд прийняв поза межами його компетенції, в розумінні цих норм не можна визнати, що вона постановлена «судом, встановленим законом».

З огляду на те, що основним принципом судочинства, закріпленим Конституцією, є законність і що відповідно до ст. 2 Закону від 7 лютого 2002 р. № 3018-III «Про судоустрій України» ¹ суд, здійснюючи правосуддя, на засадах верховенства права забезпечує захист гарантованих Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів суспільства і держави, суди, постановляючи зазначені ухвали, діяли всупереч нормам процесуального законодавства та поза межами своїх процесуальних повноважень.

Колегія суддів Верховного Суду України вважає, що відсутність законодавчого закріплення можливості касаційного оскарження таких ухвал не є перешкодою для їх перегляду в касаційному порядку, тому що заборона такого перегляду стосується ухвал, постановлених судом у межах своїх повноважень.

Таким чином, оскільки ухвали щодо застосування способу забезпечення позову були постановлені першою та апеляційною інстанціями з перевищенням передбачених законом процесуальних повноважень, вони підлягають скасуванню.

Керуючись статтями 336, 342 ЦПК, колегія суддів Верховного Суду України касаційну скаргу В.А., В.І., У. задовольнила частково: ухвалу Придніпровського районного суду м. Черкас від 21 травня 2010 р. та ухвалу Апеляційного суду Черкаської області від 10 серпня 2010 р. скасувала.

¹ Цей Закон був чинним на час розгляду справи судом.