У ст. 13 Закону України «Про прокуратуру» визначено, що серед інших до системи органів прокуратури належать і військові прокуратури.
Разом з тим у ч. 2 ст. 46¹ цього Закону зазначено, що військові прокурори є військовослужбовцями, які проходять службу відповідно до Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу», і на них поширюються правові та соціальні гарантії, пенсійне, медичне та інші види постачання і забезпечення, передбачені законодавством для осіб офіцерського складу Збройних Сил України

Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України, розглянувши в судовому засіданні скаргу заступника Генерального прокурора України про перегляд у зв’язку з винятковими обставинами рішення Приморського районного суду м. Одеси від 8 лютого 2006 р., ухвали Апеляційного суду Одеської області від 5 квітня 2006 р. та ухвали Верховного Суду України від 20 вересня 2006 р. у цивільній справі за позовом К. до Національної акціонерної страхової компанії «Оранта» (далі — НАСК) про стягнення страхової суми, установила таке.

У грудні 2005 р. К. звернувся з позовом до НАСК про стягнення страхової суми в розмірі 125 тис. 789 грн, зазначивши, що з 6 вересня 2000 р. до 12 жовтня 2005 р. працював на посадах слідчого, прокурора-криміналіста військової прокуратури та був звільнений за станом здоров’я. Згідно з висновком медико-санітарної експертної комісії (далі — МСЕК) від 14 вересня 2005 р. йому встановлено 25 % втрати професійної працездатності. Відповідач відмовив йому у виплаті страхової суми із застосуванням Порядку та умов державного обов’язкового особистого страхування працівників прокуратури (затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 19 серпня 1992 р. № 486) та ч. 4 ст. 50 Закону від 5 листопада 1991 р. № 1789-ХІІ «Про прокуратуру» (далі — Закон № 1789-ХІІ), зазначивши, що нараховувати йому страхові платежі повинні не як працівнику прокуратури, а відповідно до умов державного обов’язкового особистого страхування військовослужбовців.

Посилаючись на безпідставність такої відмови, позивач просив про задоволення позову.

Приморський районний суд м. Одеси рішенням від 8 лютого 2006 р., залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 5 квітня 2006 р., позов задовольнив.

Верховний Суд України ухвалою від 20 вересня 2006 р. відмовив у відкритті касаційного провадження у справі на підставі п. 5 ч. 3 ст. 328 ЦПК.

У листопаді 2006 р. до Верховного Суду України надійшла скарга заступника Генерального прокурора України про перегляд у зв’язку з винятковими обставинами зазначених судових рішень з підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції одного і того ж положення закону. Зокрема, в аналогічній справі за позовом М. (справа № 7ц-37км05) до НАСК 9 лютого 2005 р. суд касаційної інстанції прийняв протилежне рішення.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 354 ЦПК підставою оскарження у зв’язку з винятковими обставинами судових рішень у цивільних справах після їх перегляду у касаційному порядку є неоднакове застосування судом касаційної інстанції одного і того самого положення закону.

Доводи скарги та матеріали дають підстави вважати, що у справі допущено неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень ч. 4 ст. 50 Закону № 1789-ХІІ, Постанови Кабінету Міністрів України від 19 серпня 1992 р. № 486 «Про затвердження Порядку та умов державного обов’язкового особистого страхування працівників прокуратури» (далі — Постанова № 486) та Постанови Кабінету Міністрів України від 19 серпня 1992 р. № 488 «Про умови державного обов’язкового особистого страхування військовослужбовців і військовозобов’язаних, призваних на збори, і порядок виплат їм та членам їх сімей страхових сум» (далі — Постанова № 488).

Зазначена обставина є підставою для перегляду оскаржуваних судових рішень у зв’язку з винятковими обставинами.

Перевіривши матеріали справи, обговоривши доводи скарги, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Як убачається з матеріалів справи, з 6 вересня 2000 р. до 12 жовтня 2005 р. К. працював в органах військової прокуратури.

Рішенням МСЕК від 14 вересня 2005 р. йому було встановлено 25 % втрати професійної працездатності у зв’язку з травмою та захворюванням, пов’язаним із проходженням військової служби. На час настання страхової події К. обіймав посаду прокурора-криміналіста відділу військової прокуратури Південного регіону України.

Задовольняючи позов К., суди виходили з того, що на нього як прокурорського працівника військової прокуратури поширюються норми ч. 4 ст. 50 Закону № 1789-ХІІ та положення Постанови № 486 щодо порядку та умов державного обов’язкового особистого страхування працівників прокуратури.

Проте з таким висновком суду погодитися не можна, оскільки неправильне застосування судом норм матеріального права призвело до неправильного вирішення справи.

Відповідно до ч. 4 ст. 50 Закону № 1789-ХІІ життя і здоров’я працівників прокуратури підлягають обов’язковому державному страхуванню за рахунок коштів відповідних бюджетів на суму десятирічного грошового утримання за останньою посадою. Порядок та умови страхування встановлюються Кабінетом Міністрів України — Постановою № 486, згідно з якою державне обов’язкове особисте страхування працівників прокуратури здійснюється за рахунок коштів, що виділяються з державного бюджету на утримання органів прокуратури, які виплачуються НАСК у розмірах, передбачених цією постановою (пункти 1, 3, 7).

У ст. 13 Закону № 1789-ХІІ визначено, що серед інших до системи органів прокуратури належать і військові прокуратури.

Разом із тим ч. 2 ст. 46¹ цього Закону визначено, що військові прокурори є військовослужбовцями, які проходять службу відповідно до Закону від 25 березня 1992 р. «Про військовий обов’язок і військову службу» (далі — Закон № 2232-XII), і на них поширюються правові та соціальні гарантії, пенсійне, медичне та інші види постачання, забезпечення, передбачені законодавством для осіб офіцерського складу Збройних Сил України.

Таким чином, ч. 2 ст. 46¹ Закону № 1789-ХІІ в імперативній формі визначено, що на військових прокурорів не поширюються гарантії правового і соціального захисту, передбачені ст. 50 цього Закону, а повинні застосовуватися гарантії, встановлені для військовослужбовців.

Такі гарантії встановлено ст. 16 Закону від 20 грудня 1991 р. № 2011-ХІІ «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі — Закон № 2011-XII) та Постановою № 488, відповідно до яких державне обов’язкове особисте страхування є одним із видів соціальних гарантій, встановлених державою.

Отже, норми Закону № 1789-ХІІ не встановлюють правових і соціальних гарантій для осіб офіцерського складу Збройних Сил України, якими є військо-вослужбовці військових прокуратур, а відсилають до спеціальних норм (закони № 2232-XII, № 2011-XII), якими регулюються порядок і умови державного обов’язкового особистого страхування цих осіб.

Та обставина, що ст. 46¹ Закону № 1789-ХІІ передбачає обов’язок військових прокурорів у своїй діяльності керуватися нормами цього Закону, не впливає на їх правові і соціальні гарантії, оскільки цей обов’язок стосується їх професійної діяльності, а не правових і соціальних гарантій, щодо яких міститься пряма вказівка.

Крім того, у частинах 5, 6 ст. 52 Закону № 1789-ХІІ, як і в ст. 43 Закону № 2232-XII, ст. 23 Закону № 2011-XII та постанові № 488, передбачено, що фінансування і матеріально-технічне забезпечення військових працівників прокуратур, у тому числі і на страхові виплати, здійснюється за рахунок коштів державного бюджету, що виділяються Міністерству оборони України.

Таким чином, ураховуючи наведене та зважаючи на те, що прокурори, слідчі та інші службовці військових прокуратур є військовослужбовцями, державне обов’язкове особисте страхування цих осіб має здійснюватися відповідно до ст. 16 Закону № 2011-XII та Постанови № 488.

Задовольняючи позов К., суд безпідставно застосував до спірних правовідносин ч. 4 ст. 50 Закону № 1789-ХІІ і Постанову № 488, що призвело до неправильного вирішення спору та постановлення незаконного й необґрунтованого рішення, яке помилково залишили без змін апеляційна та касаційна інстанції.

Керуючись статтями 354, 357, 358 ЦПК, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України вирішила скаргу заступника Генерального прокурора України задовольнити: рішення Приморського районного суду м. Одеси від 8 лютого 2006 р., ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 5 квітня 2006 р. та ухвалу Верховного Суду України від 20 вересня 2006 р. скасувати, постановити нове рішення про відмову К. в позові до НАСК про стягнення страхової суми.