Умови угоди між Урядом України та Урядом ФРН про реструктуризацію частини державного зовнішнього боргу України в рамках Паризького клубу кредиторів породжують права й обов’язки для сторін цієї угоди та не впливають на обов’язок позичальника повернути кредит за кредитною угодою, відповідно до умов якої він отримав кредит під державні гарантії

У серпні 2005 р. Державна податкова інспекція в м. Суми (далі — ДПІ) звернулася до Господарського суду Сумської області з позовом про стягнення з відкритого акціонерного товариства «Сумське обласне підприємство «Сумиоблагротехсервіс» (далі — ВАТ) основного боргу в розмірі 18 млн 680 тис. 257 грн та пені в розмірі 13 млн 295 тис. 878 грн.

Позивач зазначив, що на виконання постанови Кабінету Міністрів України (далі — КМУ) від 31 січня 1997 р. № 102 «Про надання гарантії Кабінету Міністрів України щодо забезпечення погашення кредиту ФРН, який залучається для фінансування закупівлі відкритим акціонерним товариством «Сумське обласне підприємство «Сумиоблагротехсервіс» зерно- і кормозбиральної техніки фірми «КЛААС КГаА» (далі — постанова КМУ № 102) 6 травня 1997 р. між відкритим акціонерним товариством «Державний експортно-імпортний банк України» (далі — Банк) та ВАТ було укладено кредитну угоду № 11/10-144 (далі — кредитна угода), за якою відповідач отримав кредит у розмірі 7 млн 841 тис. 377 німецьких марок та зобов’язався його погасити до 8 липня 2002 р.

Згідно з довідкою Управління Державного казначейства України у Сумській області заборгованість відповідача за кредитною угодою становила 3 млн 65 тис. 706 EUR (за курсом НБУ — 18 млн 680 тис. 257 грн основного боргу та 13 млн 295 тис. 878 грн пені.

Пославшись на наведене, позивач просив задовольнити позов.

Господарський суд Сумської області рішенням від 14 березня 2006 р., залишеним без змін постановою Харківського апеляційного господарського суду від 3 березня 2008 р., у задоволенні позову відмовив.

Вищий господарський суд України постановою від 22 жовтня 2008 р. залишив без змін зазначену постанову Харківського апеляційного господарського суду.

Верховний Суд України ухвалою від 15 січня 2009 р. порушив касаційне провадження з перегляду цієї постанови Вищого господарського суду України.

Міністерство фінансів України (далі — Мінфін) просило скасувати зазначену постанову Вищого господарського суду України з мотивів її невідповідності Конституції України, неправильного застосування норм матеріального і процесуального права, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Заслухавши суддю-доповідача, обговоривши наведені у касаційній скарзі доводи та перевіривши матеріали справи, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України визнала, що скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Суди попередніх інстанцій встановили, що 6 травня 1997 р. на виконання постанови КМУ № 102 Банк та ВАТ уклали кредитну угоду, відповідно до умов якої відповідач отримав кредит у розмірі 7 млн 841 тис. 377 німецьких марок (за курсом НБУ — 8 млн 164 тис. 440 грн).

Кредит був наданий під гарантію КМУ за гарантійним зобов’язанням від 7 лютого 1997 р. № 40-403/96 шляхом оплати вартості німецьких зерно- та кормозбиральних комбайнів у кількості 36 одиниць, що були поставлені відповідачеві згідно з укладеним з ним зовнішньоекономічним контрактом з німецькою фірмою «КЛААС КГаА» від 6 травня 1997 р. № 172/9600224-1.

Банк у цій кредитній угоді діяв як фінансовий агент КМУ із залучення та надання іноземних кредитів на підставі агентської угоди від 19 вересня 1996 р., укладеної між ним та КМУ, представленим Мінфіном.

Погашення кредиту відбувалося відповідно до графіка, що є додатком до кредитної угоди, протягом 5 років з 30 вересня 1997 р. по 8 липня 2002 р. двома платежами на рік шляхом перерахування коштів у національній валюті на рахунки, відкриті в Банку, які останній повинен був конвертувати у валюту кредиту та направляти іноземному кредитору.

КМУ постановою від 4 березня 2002 р. № 257 повноваження зі стягнення заборгованості за кредитною угодою надав Національній акціонерній компанії «Украгролізінг» (далі — НАК), яка виступала від імені та в інтересах держави в особі КМУ.

На підставі наданих повноважень у 2002 р. НАК звернулася до суду із позовом, в якому просила стягнути з ВАТ 13 млн 733 тис. 939 грн простроченої заборгованості за кредитною угодою.

Господарський суд Сумської області рішенням від 31 жовтня 2002 р. постановив стягнути з ВАТ 3 млн 421 тис. 224 грн заборгованості та припинив провадження у справі на суму 10 млн 391 тис. 714 грн у зв’язку з відмовою позивача від позову в цій частині.

На стадії виконання зазначеного рішення цей самий суд ухвалою від 14 липня 2005 р. затвердив мирову угоду, за умовами якої 131 тис. 538 грн відповідач мав сплатити до 1 жовтня 2005 р., а на суму 3 млн 212 тис. 504 грн — передати майно (комбайни виробництва «КЛААС КГаА»).

З позовом про стягнення з ВАТ 18 млн 680 тис. 257 грн основного боргу та 13 млн 295 тис. 878 грн пені за кредитною угодою у справі, що розглядається, ДПІ звернулась на виконання вимог ст. 24 Закону від 23 грудня 2004 р. № 228-ІV «Про Державний бюджет України на 2005 рік».

Вищий господарський суд України, обґрунтовуючи свій висновок про залишення в силі постановлених у справі судових рішень про відмову в задоволенні позовних вимог ДПІ про стягнення з ВАТ суми заборгованості за кредитною угодою, послався на те, що частина заборгованості за цією угодою в розмірі 3 млн 342 тис. 224 грн стягнута з ВАТ згідно з рішенням Господарського суду Сумської області від 31 жовтня 2002 р., частина — в сумі 2 млн 405 тис. 533 євро — реструктуризована в рамках Паризького клубу кредиторів, а позивач не довів обставин, на яких ґрунтується розрахунок боргу.

Проте висновки суду касаційної інстанції не відповідають вимогам закону.

Відповідно до статей 526, 599 ЦК, статей 202, 203 ГК зобов’язання має виконуватися належним чином згідно з умовами договору та вимогами закону, інших актів цивільного законодавства та відповідно до ст. 599 ЦК припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Згідно зі ст. 1054 ЦК за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, установлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти.

При цьому гарант, яким у справі є держава в особі КМУ, після задоволення вимоги кредитора про повернення кредиту ФРН на підставі ст. 569 ЦК має право на зворотну вимогу (регрес) до боржника.

Умови угоди між Урядом України та Урядом ФРН про реструктуризацію частини державного зовнішнього боргу України в рамках Паризького клубу кредиторів породжують права й обов’язки для сторін цієї угоди та не впливають на обов’язок позичальника повернути кредит.

Розглянувши спір за позовом ДПІ, суди зазначені вимоги закону не врахували та всупереч вимогам статей 4³, 24, 33, 38, 43 ГПК не дослідили в судовому процесі всебічно, повно й об’єктивно всі обставини справи, які мають істотне значення для правильного вирішення спору, зокрема: не перевірили фактичне виконання ВАТ рішення Господарського суду Сумської області від 31 жовтня 2002 р. та умов мирової угоди, затвердженої ухвалою цього ж суду від 14 липня 2005 р.; не дослідили докази такого виконання та механізм здійснення НАК переданих їй повноважень зі стягнення заборгованості за кредитною угодою та зарахування зазначених коштів до Державного бюджету України в рахунок погашення заборгованості за кредитом, залученим під державні гарантії; не дослідили умови договору про реструктуризацію частини державного зовнішнього боргу України в рамках Паризького клубу кредиторів; не з’ясували у позивача, за який період виникла заборгованість відповідача, з яких сум складається сума основного боргу та пені; хто є особою, відповідальною за виникнення заборгованості перед державою за кредитною угодою та належним відповідачем у справі.

Пленум Верховного Суду України у п. 1 постанови від 29 грудня 1976 р. № 11 «Про судове рішення» роз’яснив, що рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини справи, вирішив її відповідно до норм матеріального права, що підлягають застосуванню до розглядуваних правовідносин.

Оскільки зазначеним вимогам судові рішення у справі, що розглядається, не відповідають, вони не можуть залишатися в силі та підлягають скасуванню, а справа — направленню на новий розгляд.

З огляду на наведене постанова Вищого господарського суду України від 22 жовтня 2008 р., постанова Харківського апеляційного господарського суду від 3 березня 2008 р. та рішення Господарського суду Сумської області від 14 березня 2006 р. підлягають скасуванню як такі, що постановлені з порушенням норм матеріального й процесуального права, а справа — направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.

Судова палата у господарських справах Верховного Суду України, керуючись статтями 111¹⁷—111²⁰ ГПК, касаційну скаргу Мінфіну задовольнила: постанову Вищого господарського суду України від 22 жовтня 2008 р., постанову Харківського апеляційного господарського суду від 3 березня 2008 р. та рішення Господарського суду Сумської області від 14 березня 2006 р. скасувала, а справу передала на розгляд до суду першої інстанції.