Законність процесуальних актів і дій (бездіяльності) суду, вчинених при розгляді конкретної справи, не може перевірятися за межами передбаченого законом процесуального контролю.

Помилкове оформлення судами своїх процесуальних дій та рішень не ухвалами, а іншими за назвою, формою або викладом документами (листами, записками, вироками, постановами, повідомленнями) не змінює сутності таких документів. Вони можуть бути оскаржені в порядку, встановленому чинним на час учинення дії процесуальним законом. Оскільки обсяг конституційного права на оскарження судових рішень є ширшим, ніж обсяг, у якому воно реалізоване у процесуальному законі, правило про апеляційне оскарження поширюється і на випадки, коли суд (суддя) протягом визначеного законом процесуального строку не вчиняє процесуальну дію та не ухвалює за нею рішення, створюючи тим самим перешкоди для подальшого руху справи (допускає процесуальну бездіяльність)*

15 квітня 2008 р. колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України, розглянувши у порядку письмового провадження за скаргою Громова Ю.Л. про перегляд за винятковими обставинами ухвали Вищого адміністративного суду України від 20 грудня 2006 р. справу за позовом Громова Ю.Л. до Ічнянського районного суду Чернігівської області, Президента України про визнання неправомірними дій судді, поновлення процесуальних прав, відшкодування моральної шкоди, встановила:

У листопаді 2003 р. Громов Ю.Л. звернувся до суду із зазначеним позовом, у якому просив: визнати непроцесуальним документом рішення судді Ічнянського районного суду Чернігівської області від 19 серпня 2003 р., оформлене у вигляді листа на його ім’я, про відмову у прийнятті заяви про перегляд за нововиявленими обставинами рішення цього суду від 21 січня 2003 р.; визнати факт порушення суддею його конституційних прав; зобов’язати районний суд розглянути його заяву в порядку, передбаченому гл. 42 Цивільного процесуального кодексу України 1963 р. (далі — ЦПК), а Президента України — забезпечити недопущення порушення суддею його прав.

Апеляційний суд Чернігівської області ухвалою від 8 грудня 2003 р. відмовив Громову Ю.Л. у прийнятті позовної заяви з підстави її непідвідомчості суду.

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 20 грудня 2006 р. рішення апеляційного суду залишив без змін.

У скарзі до Верховного Суду України Громов Ю.Л. порушує питання про перегляд за винятковими обставинами і скасування ухвалених у справі рішень, пославшись на неоднакове застосування судами касаційної інстанції п. 1 ч. 2 ст. 136 ЦПК. На підтвердження неоднакового застосування судами касаційної інстанції зазначеної норми права скаржник послався на ухвали Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 7 квітня 2005 р. та 19 травня 2005 р. в аналогічних справах, у яких ця норма застосована інакше, ніж у справі, що розглядається.

Колегією суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України встановлено неоднакове застосування судами касаційної інстанції зазначеної норми права у випадках, коли позивачі намагалися довести незаконність процесуальних рішень, дій чи бездіяльності суду в конкретній справі не шляхом їх процесуального оскарження до суду вищої інстанції, а за допомогою звернення з окремим позовом.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судами цієї норми права, колегія суддів доходить висновку, що скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

У п. 1 ч. 2 ст. 136 ЦПК, чинного на час звернення Громова Ю.Л. із позовом до суду, було передбачено, що суддя відмовляє у прийнятті позовної заяви, якщо вона не підлягає розглядові в судах.

Як видно з матеріалів справи, позивачем заявлено кілька вимог.

Перша вимога звернена до місцевого суду як органу влади. Сутність її полягає в тому, щоб визнати непроцесуальним документом лист судді від 19 серпня 2003 р. про повернення для належного оформлення заяви позивача про перегляд у зв’язку з нововиявленими обставинами рішення суду, яке набрало законної сили. Водночас Громов Ю.Л. просив визнати неможливим оскарження такого акта в порядку, визначеному главами 40 та 41 ЦПК, визнати факт порушення суддею положень гл. 42 цього Кодексу та зобов’язати місцевий суд розглянути його заяву у передбаченому цією главою порядку. Тобто позивач просив установити наявність порушень процесуального закону, допущених судом при вирішенні питання щодо прийняття до провадження заяви про перегляд рішення за нововиявленими обставинами, і зобов’язати суд усунути ці порушення.

Інші дві вимоги є похідними від першої, оскільки сутність прийнятих за ними рішень залежить від того, чи буде задоволено першу вимогу. Одна вимога, звернена до Президента України, стосується вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на недопущення надалі порушення суддею прав позивача, друга, адресована Управлінню Державного казначейства України в Чернігівській області, — відшкодування моральної шкоди, заподіяної неправомірним актом суду.

Статтею 55 Конституції України кожному гарантовано право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Відповідно до ч. 3 ст. 6 Закону від 7 лютого 2002 р. № 3018-ІІІ «Про судоустрій України» ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у суді, до підсудності якого вона віднесена процесуальним законом.

Оскільки на час звернення позивача до суду в Україні не було створено систему судів адміністративної юрисдикції, скарги на рішення, дії чи бездіяльність органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб при здійсненні ними управлінських функцій розглядалися судами у порядку, визначеному гл. 31-А ЦПК.

Згідно зі статтями 1, 3 цього Кодексу дії суду, пов’язані з розглядом конкретної цивільної справи, здійснюються за цивільними процесуальними законами України, що діють на час розгляду справи, вчинення окремих процесуальних дій або виконання рішення суду.

Статтею 232 ЦПК визначено, що питання, пов’язані з рухом справи в суді першої інстанції, різні клопотання та заяви осіб, які беруть участь у справі, питання про відкладення її розгляду, про зупинення або закриття провадження в ній, залишення заяви без розгляду у випадках, передбачених цим Кодексом, вирішуються мотивованими ухвалами. Ухвалу постановляє суд у повному складі, а у випадках, передбачених цим Кодексом, — суддя одноособово.

Таким чином, процесуальна діяльність суду мала оформлятися ухвалами за правилами статей 232, 233 ЦПК. Відповідно до статей 290, 291 цього Кодексу законність процесуальних дій суду, вчинених ним при розгляді справи, може перевірятися тільки судом вищої інстанції в порядку апеляційного провадження. Законодавець надав учасникам справи можливість оскаржити деякі процесуальні акти окремо від остаточного рішення у справі, безпосередньо після їх прийняття, а інші — лише разом із рішенням. Та обставина, що інколи суди помилково оформляють свої процесуальні дії та рішення не ухвалами, а іншими за назвою, формою або викладом документами (листами, записками, вироками, постановами, повідомленнями), що має місце й у цьому випадку, не змінює сутності таких документів. Вони можуть бути оскаржені в порядку, встановленому чинним на час учинення дії процесуальним законом. Оскільки конституційне право на оскарження судових рішень за своїм обсягом є ширшим, ніж воно реалізоване у процесуальному законі, правило про апеляційне оскарження поширюється і на випадки, коли суд (суддя) протягом визначеного законом процесуального строку не вчиняє процесуальну дію та не ухвалює за нею рішення, створюючи тим самим перешкоди для подальшого руху справи (допускає процесуальну бездіяльність).

Законність процесуальних актів і дій (бездіяльності) суду, вчинених при розгляді конкретної справи, не може перевірятися за межами передбаченого законом процесуального контролю. Намагання зробити це в конкретній справі шляхом подання окремого позову проти суду чи судді є протиправним втручанням у здійснення правосуддя і посяганням на процесуальну незалежність суду.

Статтею 248³ ЦПК передбачено, що судам не підвідомчі скарги на акти і дії службових осіб суду, якщо законодавством установлено інший порядок оскарження. Як зазначено у п. 4 резолютивної частини рішення Конституційного Суду України від 23 травня 2001 р. № 6-рп/2001, це положення треба розуміти так, що судами не розглядаються скарги громадян у порядку, передбаченому гл. 31-А ЦПК, на акти і дії суддів, пов’язані зі здійсненням правосуддя, оскарження яких встановлюється відповідним процесуальним законодавством України. Лише акти, дії або бездіяльність посадових і службових осіб судів, що належать до сфери управлінської діяльності, можуть бути оскаржені громадянами в судовому порядку, визначеному гл. 31-А цього Кодексу.

У цьому випадку, відмовляючи у прийнятті скарги Громова Ю.Л. на підставі п. 1 ч. 2 ст. 136 ЦПК, суд обґрунтовано виходив з того, що оскаржені позивачем дії суду (судді) є не управлінськими, а процесуальними, вчиненими при виконанні ним своїх обов’язків по здійсненню правосуддя, і тому їх законність може перевірятися лише судом вищої інстанції в порядку, передбаченому процесуальним законом. Наявність у позовній заяві вимог про право, які мали розглядатися в порядку позовного провадження, не позбавляла суд можливості застосувати правила ст. 248³ ЦПК.

Згідно з ч. 2 ст. 244 КАС, якщо в разі виявлення неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції однієї й тієї самої норми права Верховний Суд України встановить, що оскаржене судове рішення є законним, він відмовляє у задоволенні скарги.

На підставі наведеного та керуючись статтями 241—244 КАС, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України постановила:

Відмовити Громову Ю.Л. у задоволенні скарги.

Постанова є остаточною і не може бути оскаржена, крім випадку, передбаченого п. 2 ч. 1 ст. 237 КАС.

* Публікується повний текст судових рішень із незначною редакційною правкою.