Відповідно до ч. 1 ст. 196 СK України та роз’яснень Пленуму Верховного Суду України, викладених у п. 22 постанови від 15 травня 2006 р. № 3 «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів», при виникненні заборгованості з вини особи, яка зобов’язана сплачувати аліменти за рішенням суду, одержувач аліментів має право на стягнення неустойки (пені) у розмірі одного відсотка від суми несплачених аліментів за кожен день прострочення. Розмір неустойки може бути зменшений судом з урахуванням матеріального та сімейного стану платника аліментів.
Згідно із ч. 1 ст. 20 СK України до вимог, що випливають із сімейних відносин, позовна давність не застосовується, крім випадків, передбачених ч. 2 ст. 72, ч. 2 ст. 129, ч. 3 ст. 138, ч. 3 ст. 139 цього Kодексу, а тому на правовідносини, які регулюються ст. 196 СK України, не поширюється дія норм ЦK України про позовну давність.
Стаття 185 СK України передбачає, що той із батьків, з кого присуджено стягнення аліментів на дитину, а також той із батьків, до кого вимога про стягнення аліментів не була подана, зобов’язані брати участь у додаткових витратах на дитину, що викликані особливими обставинами (розвитком здібностей дитини, її хворобою, каліцтвом тощо). Відповідно до ч. 2 ст. 185 СK України додаткові витрати на дитину можуть фінансуватися наперед або покриватися після їх фактичного понесення разово, періодично або постійно, залежно від причини, що зумовила додаткові витрати.
Якщо причина, що зумовила додаткові витрати, є триваючою (тяжка хвороба, каліцтво тощо), витрати фінансуються наперед із зазначенням або без зазначення кінцевого терміну

У березні 2008 р. Ф.Г. звернулася до суду із позовом до Ф.Я. про стягнення заборгованості за аліментами, неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів та додаткових витрат на неповнолітніх дітей. Позовні вимоги вона мотивувала тим, що від шлюбу з Ф.Я. має двох дітей: сина, 1996 р.н., та доньку, 1991 р.н. Згідно з рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 8 вересня 2005 р. з відповідача на її користь стягуються аліменти на дітей у розмірі 1/3 частки від його заробітку. Ф.Г. просила суд стягнути з Ф.Я. заборгованість за аліментами в розмірі 2 тис. 283 грн, неустойку за несвоєчасну їх сплату в сумі 15 тис. 402 грн і стягувати додаткові витрати в розмірі 1 тис. грн щомісячно на кожну дитину, починаючи з 1 січня 2006 р. Доповнивши позовні вимоги, позивачка просила стягнути з відповідача вартість квитків до м. Kиєва та у зворотному напрямку, витрати на придбання яких вона понесла у зв’язку з вступом доньки до вищого навчального закладу.

Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 31 липня 2008 р. позов задоволено частково. Стягнуто з Ф.Я. на користь Ф.Г. 15 тис. 401 грн 58 коп. неустойки за прострочення сплати аліментів, стягнутих за рішенням цього ж суду від 8 вересня 2005 р., додаткові витрати на утримання дітей у розмірі 200 грн щомісячно до досягнення ними повноліття та витрати на придбання окулярів у сумі 41 грн.

Апеляційний суд Тернопільської області рішенням від 4 грудня 2008 р. рішення міськрайонного суду в частині стягнення неустойки за прострочення сплати аліментів та стягнення щомісячно додаткових витрат на утримання дітей скасував. З Ф.Я. стягнуто на користь Ф.Г. 8 тис. 334 грн неустойки (пені) за несвоєчасну сплату аліментів, в іншій частині позову відмовлено.

У поданій до Верховного Суду України касаційній скарзі Ф.Я. просив частково скасувати рішення апеляційного суду та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

У касаційній скарзі Ф.Г. просила скасувати рішення апеляційного суду та передати справу на новий розгляд до апеляційного суду, посилаючись на неправильне застосування цим судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Заслухавши суддю-доповідача, обговоривши доводи, наведені в скарзі, та перевіривши матеріали справи, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що касаційна скарга Ф.Я. підлягає частковому задоволенню, а касаційна скарга Ф.Г. — задоволенню з таких підстав.

Суд першої інстанції встановив, що рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 8 вересня 2005 р. на користь Ф.Г. стягнуто аліменти на сина та доньку в розмірі 1/3 частки від його заробітку. Державною виконавчою службою визначено заборгованість Ф.Я. за прострочення сплати аліментів за 2005—2006 рр. в сумі 2 тис. 283 грн, яка виникла на час звернення Ф.Г. з позовом до суду.

У травні 2008 р. Ф.Я. погасив заборгованість.

Задовольняючи позов Ф.Г. про стягнення неустойки з Ф.Я. за прострочення сплати аліментів, суд першої інстанції виходив із наявності вини відповідача у виникненні заборгованості за аліментами.

Скасовуючи в цій частині рішення суду першої інстанції, апеляційний суд дійшов висновку, що неустойка підлягає стягненню лише за період, починаючи з березня 2007 р. по березень 2008 р., оскільки, виходячи з положень ст. 258 ЦK, до вимог про стягнення неустойки (пені) встановлена спеціальна позовна давність строком в один рік.

Однак із зазначеним висновком суду не можна погодитися з таких підстав.

Відповідно до ч. 1 ст. 196 СK та роз’яснень Пленуму Верховного Суду України, викладених у п. 22 постанови від 15 травня 2006 р. № 3 «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів», при виникненні заборгованості з вини особи, яка зобов’язана сплачувати аліменти за рішенням суду, одержувач аліментів має право на стягнення неустойки (пені) у розмірі одного відсотка від суми несплачених аліментів за кожен день прострочення. Розмір неустойки може бути зменшений судом з урахуванням матеріального та сімейного стану платника аліментів.

Застосовуючи норму ст. 258 ЦK до правовідносин сторін, апеляційний суд не врахував, що згідно із ч. 1 ст. 20 СK до вимог, що випливають із сімейних відносин, позовна давність не застосовується, крім випадків, передбачених ч. 2 ст. 72, ч. 2 ст. 129, ч. 3 ст. 138, ч. 3 ст. 139 цього Kодексу, а тому на правовідносини, які регулюються ст. 196 СK, не поширюється дія норм ЦK про позовну давність.

За таких обставин рішення апеляційного суду в цій частині не можна визнати законним та обґрунтованим, оскільки, крім того, суд не встановив день погашення заборгованості.

Не можна погодитися й з рішенням апеляційного суду в частині відмови в позові Ф.Г. про стягнення додаткових витрат на дітей.

Так, ст. 185 СK передбачає, що той із батьків, з кого присуджено стягнення аліментів на дитину, а також той із батьків, до кого вимога про стягнення аліментів не була подана, зобов’язані брати участь у додаткових витратах на дитину, що викликані особливими обставинами (розвитком здібностей дитини, її хворобою, каліцтвом тощо).

Задовольняючи частково позов Ф.Г. про стягнення додаткових витрат на дітей до досягнення ними повноліття, суд першої інстанції виходив із того, що син відвідує секцію греко-римської боротьби, діти часто хворіють і потребують санаторно-курортного лікування.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції в цій частині та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позову, апеляційний суд неправильно витлумачив ч. 2 ст. 185 СK, зазначивши, що додаткові витрати на дитину покриваються тільки після їх фактичного понесення разово, періодично або постійно.

Однак з таким висновком не можна погодитись, оскільки відповідно до ч. 2 ст. 185 СK додаткові витрати на дитину можуть фінансуватися наперед або покриватися після їх фактичного понесення разово, періодично або постійно залежно від причини, що зумовила додаткові витрати.

Якщо причина, що зумовила додаткові витрати, є триваючою (тяжка хвороба, каліцтво тощо), витрати фінансуються наперед із зазначенням або без зазначення кінцевого терміну.

Ураховуючи те, що апеляційний суд на порушення вимог ст. 316 ЦПK не дав оцінку доводам і запереченням сторін щодо наявності або відсутності підстав для покладення на відповідача обов’язку фінансувати додаткові витрати, характеру додаткових витрат та їх тривалості, оцінки матеріального становища сторін та інших істотних обставин, що мають значення для справи (ч. 1 ст. 182, ч. 1 ст. 185 СK), рішення апеляційного суду підлягає скасуванню з передачею справи на новий апеляційний розгляд на підставі частин 2, 3 ст. 338 ЦПK.

Kеруючись статтями 336, 338 ЦПK, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України касаційну скаргу Ф.Г. задовольнила, касаційну скаргу Ф.Я. задовольнила частково: рішення Апеляційного суду Тернопільської області від 4 грудня 2008 р. скасувала, передала справу на новий розгляд до Апеляційного суду Тернопільської області.