У листопаді 2002 р. відкрите акціонерне товариство «Державний ощадний банк України» (далi — Ощадбанк) подало до Господарського суду м. Києва позов до державного акціонерного спеціалізованого експортно-імпортного банку України «Укрспецімпексбанк» (далі — Укрспецімпексбанк) про стягнення 36 млн 117 тис. 987 грн заборгованості відповідно до умов генеральної угоди про здійснення консорціумного кредитування від 25 жовтня 1999 р. (далі — генеральна угода). Позовні вимоги мотивовані тим, що у зв’язку з неналежним виконанням боржником своїх зобов’язань за генеральною угодою в нього виникла заборгованість перед позивачем. 26 жовтня 2005 р. позивач подав заяву про уточнення позовних вимог та просив стягнути з відповідача 28 млн 941 тис. 402 грн.

Суди розглядали справу неодноразово.

Останнім рішенням Господарського суду м. Києва від 25 квітня 2007 р. у задоволенні позову відмовлено.

Київський апеляційний господарський суд постановою від 13 червня 2007 р. вказане рішення залишив без змін.

Вищий господарський суд України постановою від 11 жовтня 2007 р. зазначену постанову Київського апеляційного господарського суду залишив без змін.

Рішення та постанови мотивовані тим, що аналіз змісту генеральної угоди, додаткової угоди № 40, інших додаткових угод, які не були визнані недійсними, рішень спільної комісії, свідчить про те, що між сторонами склалися відносини з консорціумного кредитування, а не відносини з міжбанківського кредитування. За спірними генеральною та додатковими угодами відповідач не є позичальником. Відповідно у нього відсутні обов’язки щодо повернення позичених третіми особами–позичальниками кредитних коштів та щодо сплати відсотків за користування кредитними коштами. Позивач не довів, що відповідач не належним чином, не у відповідності із вказівками банку-учасника здійснював кредитування позичальників. Отже, дії відповідача не могли спричинити збитки позивачу.

Верховний Суд України ухвалою від 7 лютого 2008 р. порушив провадження з перегляду в касаційному порядку постанови Вищого господарського суду України від 11 жовтня 2007 р. за касаційною скаргою Ощадбанку, в якій той просив скасувати цю постанову, постанову Київського апеляційного господарського суду від 13 червня 2007 р. і рішення Господарського суду м. Києва від 25 квітня 2007 р. та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Посилання зроблені на порушення і неправильне застосування норм матеріального та процесуального права і виявлення різного застосування Вищим господарським судом України одного й того ж положення закону в аналогічних справах.

Заслухавши суддю-доповідача, представників сторін і Генеральної прокуратури України та перевіривши матеріали справи, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Як установили суди, сторони уклали генеральну угоду, відповідно до умов якої організували консорціум з метою акумуляції кредитних ресурсів в національній валюті для здійснення кредитування, зменшення кредитних ризиків, дотримання нормативного показника максимального розміру ризику на одного позичальника.

Згідно з цією генеральною угодою банком-координатором визначено Укрспецімпексбанк, на який було покладено функції із ведення переговорів про умови кредитної угоди як із клієнтами-позичальниками, так і з банками-учасниками, вивчення запропонованого до кредитування проекту та пов’язаних з проведенням цих операцій ризиків, розроблення та узгодження кредитної угоди з клієнтом-позичальником та банками-учасниками консорціуму тощо (п. 1.3 генеральної угоди).

Відповідно до пунктів 1.6, 1.11—1.13 генеральної угоди банки-учасники консорціуму мають право надавати грошові кошти в обсягах, визначених у додаткових угодах до цього договору, банк-учасник уповноважує банк-координатор представляти інтереси консорціуму при кредитуванні позичальників на підставі відповідних рішень спільної комісії та укладати відповідні кредитні угоди від імені банків-учасників консорціуму. Банк-координатор відкриває позичкові рахунки клієнтам-позичальникам, веде бухгалтерський облік. Отримані доходи розподіляються банками-учасниками в порядку, викладеному в додаткових угодах. У пунктами 2.8, 5.1 генеральної угоди передбачено, що учасники консорціуму разом вживають заходів щодо стягнення простроченої заборгованості з клієнтів-позичальників із пропорційним розподілом необхідних витрат.

Як свідчать матеріали справи, рішенням спільної комісії, яке підписали посадові особи сторін, було визначено розмір кредитної лінії, що надається позичальнику, розмір та термін виплати процентів за користування кредитом, термін та цільове призначення кредиту.

На підставі рішення спільної комісії було укладено додаткові угоди №№ 1—3, 7—12, 14—18, 20—31, 34—36, 38, 39.

Суди, відмовляючи у задоволенні позову, зазначили, що генеральною угодою та додатковими угодами до неї не передбачено можливість повернення одному з учасників консорціуму власних коштів іншого учасника консорціуму. Умовами кредитних договорів передбачено повернення відповідачем позивачеві лише тих коштів, які перераховані клієнтами-позичальниками, і за наявності таких доказів у позивача. Ощадбанк не надав доказів повернення позичальниками коштів відповідачу.

Крім того, аналіз генеральної угоди та додаткової угоди № 40, рішень спільної комісії свідчить, що між сторонами склалися відносини з консорціумного кредитування, а не відносини з міжбанківського кредитування.

Проте ці висновки є передчасними та не ґрунтуються на матеріалах справи.

Так, згідно з ч. 2 ст. 35 ГПК факти, встановлені рішенням господарського суду (іншого органу, який вирішує господарські спори) під час розгляду однієї справи, не доводяться знову при вирішенні інших спорів, у яких беруть участь ті самі сторони.

Суди не врахували, що при розгляді справи за позовом Ощадбанку до Укрспецімпексбанку про стягнення 4 млн 532 тис. 899 грн 47 коп. згідно з генеральною угодою про здійснення консорціумного кредитування було встановлено, що умови додаткових угод до генеральної угоди, відповідно до яких позивач перераховував відповідачу грошові кошти, а також специфіка розрахунків між сторонами свідчить про те, що сторони приховали відносини із міжбанківського кредитування. Фактично сторони у справі вступили у правовідносини із кредитування одного банку іншим, що регулюються пунктами 29—35 положення Національного банку України «Про кредитування», затвердженого постановою Правління Національного банку України від 28 вересня 1995 р. № 246, і мали на увазі угоди з міжбанківського кредитування.

Відповідно до ч. 2 ст. 58 ЦК 1963 р. *, якщо угода укладена з метою приховати іншу угоду (удавана угода), то застосовуються правила, що регулюють ту угоду, яку сторони дійсно мали на увазі.

Крім того, відповідач уклав із позичальниками кредитні договори №№ 39—1.1, 70—1.1, 37—1.1, 23—1.1, 30—1.1, 26—1.1, 16—1.1, 10—1.1, 34—1.1, 8—1.1 та 25—1.1.

Суди не врахували, що Ощадбанк не є стороною цих договорів і кошти за користування кредитною лінією сплачувалися відповідачу. Таким чином, висновок Вищого господарського суду України про те, що виконання договору може вимагати як особа, яка уклала договір, так і третя особа, на користь якої передбачено таке виконання, є неспроможним.

Враховуючи викладене і керуючись статтями 111¹⁷—111²¹ ГПК, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України касаційну скаргу Ощадбанку задовольнила: постанови Вищого господарського суду України від 11 жовтня 2007 р. і Київського апеляційного господарського суду від 13 червня 2007 р. та рішення Господарського суду м. Києва від 25 квітня 2007 р. скасувала і передала справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

* ЦК 1963 р. був чинний на момент виникнення спірних правовідносин.