Відповідно до абз. 2 ч. 12 ст. 20 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) установи банків приймають від страхувальників платіжні доручення та інші платіжні документи на видачу (перерахування) коштів для виплат заробітної плати (доходу), на які відповідно до цього Закону нараховуються страхові внески, та здійснюють видачу (перерахування) зазначених коштів лише за умови одночасного подання страхувальником платіжних документів про перерахування коштів для сплати відповідних сум страхових внесків або документів, що підтверджують фактичну сплату цих сум. У разі невиконання банками цієї вимоги вони за рахунок власних коштів у порядку, встановленому НБУ, сплачують відповідному територіальному органу Пенсійного фонду України суму, що дорівнює сумі несплачених страхових внесків, з правом зворотної вимоги до страхувальників щодо відшкодування цієї суми

7 лютого 2011 р. Верховний Суд України, розглянувши справу за позовом публічного акціонерного товариства «Брокбізнесбанк» (далі — Банк) до управління Пенсійного фонду України в Зарічному районі м. Суми (далі — ПФУ, управління ПФУ відповідно) про визнання незаконним рішення про застосування фінансових санкцій за заявою Банку про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого адміністративного суду України від 5 жовтня 2010 року, встановив:

У листопаді 2009 р. Банк звернувся до Сумського окружного адміністративного суду з позовом до управління ПФУ, в якому просив визнати незаконним рішення відповідача від 17 серпня 2009 р. № 606 про застосування фінансових санкцій у розмірі 1 млн 590 тис. 640 грн 69 коп. за прийняття платіжних доручень на видачу коштів для виплати заробітної плати та перерахування зазначених коштів без одночасного подання страхувальником платіжних документів про перерахування на банківські рахунки органів ПФУ сум страхових внесків.

Свої позовні вимоги позивач мотивував тим, що з урахуванням ч. 12 ст. 20 Закону від 9 липня 2003 р. № 1058-IV «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» (далі — Закон № 1058-IV) та п. 3.9 Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затвердженої постановою Правління НБУ від 21 січня 2004 р. № 22 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 29 березня 2004 р. за № 377/8976; далі — Інструкція № 22), відповідальність за правильність та повноту нарахованих страхових внесків до ПФУ покладена на платників (страхувальників), а не на банківську установу.

Постановою Сумського окружного адміністративного суду від 25 лютого 2010 р., залишеною без змін ухвалами Харківського апеляційного адміністративного суду від 5 серпня 2010 р. та Вищого адміністративного суду України від 5 жовтня 2010 р., в задоволенні позовних ви¡мог відмовлено.

Не погоджуючись із ухвалою суду касаційної інстанції, Банк звернувся із заявою про її перегляд Верховним Судом України з підстав неоднакового застосування касаційним судом ч. 12 ст. 20 Закону № 1058-IV у подібних правовідносинах. На обґрунтування заяви додано копії ухвал Вищого адміністративного суду України від 16 листопада 2006 р. та від 10 травня 2007 р., які, на його думку, підтверджують неоднакове застосування норм матеріального права.

Перевіривши наведені заявником доводи, Верховний Суд України визнав, що у задоволенні заяви слід відмовити з таких підстав.

Суди встановили, що відповідачем було проведено планову документальну перевірку клієнта Банку — відкритого акціонерного товариства «Сумихімпром» (далі — ВАТ) — з питань дотримання ним вимог законодавства щодо своєчасності, достовірності, повноти нарахування, обчислення та сплати внесків на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування за період з 1 квітня 2007 р. по 1 квітня 2009 р., за результатами якої складено акт від 5 червня 2009 р. № 1/3-27 про порушення позивачем вимог, передбачених ч. 12 ст. 20 Закону № 1058-IV, зокрема, незабезпечення банківською установою при прийнятті від ВАТ платіжних доручень та інших платіжних документів на видачу (перерахування) коштів для виплат заробітної плати (доходу) та видачі (перерахування) зазначених коштів одночасного подання страхувальником платіжних документів про перерахування коштів для сплати відповідних сум страхових внесків. Так, Банк здійснив виплату заробітної плати без забезпечення одночасного перерахування ВАТ страхових внесків на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування у розмірах, передбачених Законом № 1058-IV, на загальну суму 1 млн 509 тис. 640 грн 69 коп.

Касаційний суд, залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій, виходив із того, що посилання позивача на норми абз. 4 п. 3.9 Інструкції № 22, за змістом якого банк не повинен перевіряти правильність нарахування (обчислення) платежів, утриманих із заробітної плати, є помилковим і не підлягає застосуванню, оскільки цей нормативно-правовий акт є підзаконним, а отже, має меншу юридичну силу по відношенню до Закону № 1058-IV, а тому саме останній і слід застосовувати.

В ухвалах, наданих на підтвердження неоднакового застосування норм матеріального права, Вищий адміністративний суд України дійшов висновку, що зобов’язання банку перевіряти правильність нарахування страхувальником суми страхових внесків відносно суми нарахованої ним заробітної плати законодавством України не передбачено.

Висновки касаційного суду у справі, що розглядається, відповідають правильному застосуванню норм матеріального права й узгоджуються із правовими позиціями Верховного Суду України при вирішенні спорів цієї категорії.

Так, згідно з абз. 2 ч. 12 ст. 20 Закону № 1058-IV (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) установи банків приймають від страхувальників платіжні доручення та інші платіжні документи на видачу (перерахування) коштів для виплат заробітної плати (доходу), на які відповідно до цього Закону нараховуються страхові внески, та здійснюють видачу (перерахування) зазначених коштів лише за умови одночасного подання страхувальником платіжних документів про перерахування коштів для сплати відповідних сум страхових внесків або документів, що підтверджують фактичну сплату цих сум. У разі невиконання банками цієї вимоги вони за рахунок власних коштів у порядку, встановленому НБУ, сплачують відповідному територіальному органу ПФУ суму, що дорівнює сумі несплачених страхових внесків, з правом зворотної вимоги до страхувальників щодо відшкодування цієї суми.

Згідно з п. 2 ч. 10 ст. 106 Закону № 1058-IV за порушення вимог, передбачених ч. 12 ст. 20 цього Закону, накладається штраф у розмірі суми страхових внесків, яка підлягає сплаті страхувальником.

Аналіз зазначених норм дає підстави вважати, що Законом № 1058-IV на банки покладено обов’язок перевіряти повноту сплати страхових внесків на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування при прийнятті ними платіжних доручень на видачу заробітної плати. У протилежному випадку банк буде зобов’язаний сам відшкодувати недоплачену суму.

Аналогічна правова позиція вже була висловлена Верховним Судом України у постановах від 8 вересня 2009 р. (справа № 21-968во09) та від 19 січня 2010 р. (справа № 21-2150во09).

Оскільки при вирішенні спору касаційний суд правильно застосував норми матеріального права до встановлених у справі обставин, то у задоволенні заяви Банку слід відмовити.

Керуючись ст. 244 КАС, Верховний Суд України постановив:

У задоволенні заяви Банку відмовити.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого п. 2 ч. 1 ст. 237 КАС.