Аналіз положень ст. 120 ЗК України та ст. 377 ЦК України дає підстави вважати, що з моменту набуття права власності на жилий будинок (будівлю або споруду) у набувача виникає право (власності чи користування) на земельну ділянку, на якій знаходиться цей об’єкт, а з ним — і обов’язок сплачувати земельний податок чи орендну плату

24 грудня 2010 р. Верховний Суд України, розглянувши в порядку письмового провадження за наявними матеріалами справу за позовом акціонерного товариства закритого типу «Консул» (далі — АТЗТ) до Державної податкової інспекції у Подільському районі м. Києва (далі — ДПІ) про визнання недійсними податкових повідомлень-рішень, встановив:

У липні 2005 р. АТЗТ звернулося до суду з позовом, у якому, з урахуванням зміни позовних вимог, просило визнати недійсними: податкові повідомлення-рішення ДПІ від 21 грудня 2004 р. № 981-26-7-23317159/16393/0 та прийняті в результаті адміністративного оскарження — від 17 січня 2005 р. № 981-26-7-23317159/16393/1, від 31 березня 2005 р. № 981-26-7-23317159/16393/2, а також від 27 квітня 2005 р. № 981-26-7-23317159/16393/3, якими йому визначено податкове зобов’язання зі сплати земельного податку та застосовано штрафні (фінансові) санкції за земельну ділянку загальною площею 1 тис. 781,7 м², розташовану під придбаними позивачем об’єктами нерухомості. Крім того, АТЗТ просило скасувати акт ДПІ від 18 грудня 2004 р. № 077/26-7/23317159 «Про результати документальної перевірки правильності обчислення та своєчасності внесення до бюджету сум податку за землю акціонерним товариством закритого типу «Консул» за період із 1 січня 2002 року по 1 грудня 2004 року».

На обґрунтування позову АТЗТ послалося на безпідставність дій ДПІ, оскільки у період, за який йому визначено податкове зобов’язання з цього податку та застосовано штрафні (фінансові) санкції, воно, у розумінні статей 125, 126 ЗК, ще не було орендарем земельної ділянки.

Суди розглядали справу неодноразово.

Розглядаючи цю справу вдруге, Господарський суд м. Києва постановою від 5 жовтня 2006 р., залишеною без змін ухвалами Київського апеляційного господарського суду від 23 січня 2007 р. та Вищого адміністративного суду України від 19 серпня 2010 р., позов задовольнив частково: визнав недійсними податкові повідомлення-рішення ДПІ від 31 березня 2005 р. № 981-26-7-23317159/16393/2 та від 27 квітня 2005 р. № 981-26-7-23317159/16393/3, в іншій частині позову відмовив.

При цьому суди виходили з того, що ДПІ безпідставно нарахувала позивачу земельний податок за період 2002—2004 рр. за користування земельною ділянкою, право на яку у нього виникло лише у квітні 2006 р.

У заяві про перегляд судових рішень Верховним Судом України з підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 237 КАС, ДПІ просила скасувати ухвалу Вищого адміністративного суду, а справу направити на новий розгляд до цього самого суду.

На обґрунтування зазначеного заявник додав ухвали Вищого адміністративного суду України від 16 квітня 2009 р. та від 17 жовтня 2010 р., в яких, на його думку, по-іншому, ніж у справі, що розглядається, застосовано ст. 120 ЗК і обов’язок сплачувати земельний податок виникає з дня фактичного правомірного користування земельною ділянкою, оскільки закон не передбачає звільнення від сплати цього податку землекористувачів у разі відсутності документів, що підтверджують право користування.

Виконуючи покладені на Верховний Суд України завдання, у контексті розглядуваних правовідносин суд виходив із того, що аналіз зазначених норм права дає підстави вважати, що з моменту набуття права власності на жилий будинок (будівлю або споруду) у набувача виникає право (власності чи користування) на земельну ділянку, на якій знаходиться цей об’єкт, а з ним — і обов’язок сплачувати земельний податок чи орендну плату.

Суди встановили, що на виконання розпорядження Київської міської державної адміністрації від 3 жовтня 2001 р. № 2056 «Про залучення інвестора до реконструкції нежилого будинку № 28/12 (літ. А) на вул. Верхній Вал у Подільському районі» укладено два інвестиційні договори від 25 лютого та 12 червня 2002 р., за умовами яких позивач одержав у власність за актами приймання-передачі частини будинку площею 937,9 м² та 843,8 м² комунальної власності територіальної громади м. Києва та Подільського району м. Києва і взяв на себе зобов’язання оформити право користування земельною ділянкою, на якій знаходяться зазначені об’єкти. На підставі рішення Київської міської ради (далі — Міськрада) від 6 жовтня 2005 р. № 82/3546 вона 5 квітня 2006 р. уклала з АТЗТ договір оренди цієї земельної ділянки строком на 15 років. 13 квітня 2006 р. цей договір зареєстровано головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Міськради у книзі записів державної реєстрації договорів.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 Закону використання землі в Україні є платним. Плата за землю справляється у вигляді земельного податку або орендної плати, що визначається залежно від грошової оцінки земель. <...>

У ст. 5 цього Закону визначено, зокрема, що об’єктом плати за землю є земельна ділянка, яка перебуває у власності або користуванні, у тому числі на умовах оренди, суб’єктом — власник земельної ділянки і землекористувач, у тому числі орендар.

За змістом ст. 15 зазначеного Закону обов’язок сплачувати за землю виникає у власників та землекористувачів з дня виникнення права власності або користування земельною ділянкою.

У частинах 1, 2 ст. 125 ЗК встановлено, що право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації. Право на оренду земельної ділянки виникає після укладення договору оренди і його державної реєстрації.

Згідно зі ст. 126 цього Кодексу право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою посвідчується державними актами. Форми державних актів затверджуються Кабінетом Міністрів України. Право оренди землі оформляється договором, який реєструється відповідно до закону.

Питання переходу права на земельну ділянку у разі набуття права на жилий будинок, будівлю, споруду, що розміщені на ній, регулюється статтями 120 ЗК та 377 ЦК.

Нинішня редакція цих норм чітко встановлює, що до особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені.

Водночас ст. 120 ЗК і в редакції, чинній на час виникнення спірних відносин, не давала підстав для іншого розуміння її змісту.

Задовольняючи частково позовні вимоги, суди на обґрунтування своїх рішень посилаллися на те, що право власності чи право користування зе мельною ділянкою виникає лише після державної реєстрації документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, а також державної реєстрації договору оренди.

Цей висновок є наслідком порушення правил застосування норм права: перевагу було надано положеням Закону № 2535-ХІІ та ЗК (статті 125, 126), які регулюють випадки набуття права власності чи права користування на земельну ділянку як окремий обÆєкт та які щодо спірних відносин є загальними. У той же час перевагу мають спеціальні норми, що регулюють випадки набуття права власності на землю чи права користування нею внаслідок придбання споруди, розміщеної на земельній ділянці, за наведених обставин — ст. 120 ЗК та ст. 377 ЦК (щодо відносин, які викникли після 1 січня 2004 р.).

Отже, у справі, що розглядається, Вищий адміністративний суд України неправильно застосував норми матеріального права.

З урахуванням наведеного ухвала касаційного суду підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до цього самого суду.

Керуючись статтями 241—244 КАС, Верховний Суд України постановив:

Заяву ДПІ задовольнити.

Ухвалу Вищого адміністративного суду України від 19 серпня 2010 р. скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого п. 2 ч. 1 ст. 237 КАС.