Відповідно до ч. 1 ст. 509 ЦК України зобов’язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку.
Зобов’язання виникають з підстав, встановлених ст. 11 цього Кодексу, зокрема договорів та інших правочинів (ч. 2 ст. 509 ЦК України).
Зобов’язання припиняється на підставах, встановлених договором або законом (ч. 1 ст. 598 ЦК України). Ці підстави зазначені в статтях 599, 600, 601, 604—609 ЦК України, в яких не передбачено такої підстави припинення зобов’язання, як ухвалення судом рішення про задоволення вимог кредитора.
За відсутності інших підстав, передбачених договором або законом, зобов’язання припиняється його виконанням, проведеним належним чином (ст. 599 ЦК України).
Належним є виконання зобов’язання, яке прийняте кредитором і в результаті якого припиняються права та обов’язки сторін зобов’язання.
Саме по собі ухвалення судом рішення про задоволення вимог кредитора, виконання якого не здійснено, не припиняє зобов’язальних правовідносин сторін договору, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання ним грошового зобов’язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених ч. 2 ст. 625 ЦК України

Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України, розглянувши у судовому засіданні справу за позовом К. до Ж. про стягнення суми боргу з урахуванням індексу інфляції та 3 % річних від простроченої суми за скаргою К. про перегляд у зв’язку з винятковими обставинами рішення Апеляційного суду Одеської області від 21 листопада 2007 р. та ухвали Верховного Суду України від 18 березня 2008 р., встановила таке.

У травні 2007 р. К. на підставі ч. 2 ст. 625 ЦК звернулась із позовом до Ж. про стягнення суми боргу з урахуванням індексу інфляції та 3 % річних від простроченої суми. Позивачка зазначала, що на підставі договорів позики від 4 і 5 червня 2002 р. вона передала Ж. 426 тис. 368 грн на строк до 4 вересня 2002 р. Оскільки відповідач умови договору не виконав, Іллічівський міський суд Одеської області рішенням від 20 вересня 2004 р. постановив стягнути з нього з урахуванням індексу інфляції та 3 % річних борг у сумі 505 тис. 177 грн за період з 20 вересня 2002 р. до 20 лютого 2004 р.

У зв’язку з невиконанням відповідачем судового рішення й боргових зобов’язань місцевий суд 2 березня 2007 р. ухвалив рішення про стягнення з нього індексу інфляції з боргової суми за період з березня 2004 р. до жовтня 2006 р. та 3 % річних за період із травня 2004 р. до листопада 2006 р. у розмірі 190 тис. 448 грн.

Ураховуючи те, що обидва судові рішення не було виконано, борг не повернено, позивачка просила стягнути з відповідача cуму у розмірі 17 тис. 55 грн згідно з індексом інфляції за період з листопада 2006 р. до березня 2007 р. та 3 % річних від суми боргу за період із грудня 2006 р. до травня 2007 р. у розмірі 6 тис. 396 грн.

Заочним рішенням Іллічівського міського суду Одеської області від 6 серпня 2007 р. позов К. задоволено.

Апеляційний суд Одеської області рішенням від 21 листопада 2007 р. зазначене рішення місцевого суду скасував, у задоволенні позову К. відмовив.

Верховний Суд України ухвалою від 18 березня 2008 р. касаційну скаргу К. відхилив, рішення Апеляційного суду Одеської області від 21 листопада 2007 р. залишив без змін.

У квітні 2008 р. К. звернулася до Верховного Суду України зі скаргою про перегляд рішення Апеляційного суду Одеської області від 21 листопада 2007 р. та ухвали Верховного Суду України від 18 березня 2008 р. у зв’язку з винятковими обставинами з мотивів неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих положень матеріального права — ч. 2 ст. 625 ЦК (аналогічна норма — ст. 214 ЦК 1963 р.), п. 2 ч. 2 ст. 122, п. 2 ч. 1 ст. 205 ЦПК.

На підтвердження неоднакового застосування зазначених правових норм скаржниця навела постанову Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 10 червня 2003 р., ухвалу Верховного Суду України від 14 жовтня 2003 р. та інші, в яких, на її думку, по-іншому вирішено питання про відповідальність за порушення грошового зобов’язання.

Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України ухвалою від 26 травня 2008 р. скаргу К. допустила до провадження у зв’язку з винятковими обставинами і, розглянувши її, встановила, що в цьому випадку касаційний суд неоднаково застосував положення ч. 2 ст. 625 ЦК (ст. 214 ЦК 1963 р.) щодо притягнення боржника до відповідальності за прострочення ним виконання грошового зобов’язання.

Вирішуючи питання про усунення зазначених розбіжностей, колегія суддів виходила із такого.

У справі, яка розглядалася, установлено, що за договорами позики від 4 і 5 червня 2002 р. Ж. зобов’язаний був у строк до 4 вересня 2002 р. повернути позивачці 426 тис. 368 грн, однак своїх зобов’язань не виконав і на час ухвалення судом оскаржуваних рішень.

При цьому з метою примусового виконання боржником грошового зобов’язання К. двічі зверталась із позовами до суду, за якими Іллічівський міський суд Одеської області ухвалив рішення, що набрали законної сили: від 20 вересня 2004 р. про стягнення з відповідача 505 тис. 177 грн боргу з урахуванням індексу інфляції та 3 % річних і від 2 березня 2007 р. про стягнення певної суми у зв’язку з індексом інфляції та 3 % річних за період із травня 2004 р. до листопада 2006 р. у розмірі 190 тис. 448 грн.

1 грудня 2005 р. на підставі рішення суду було видано виконавчий лист, однак стягнення за ним не проведено.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову К., суд першої інстанції вважав доведеним факт невиконання відповідачем грошових зобов’язань до моменту ухвалення рішення, що за висновком суду тягне відповідальність боржника на підставі ч. 2 ст. 625 ЦК.

Скасовуючи рішення першої інстанції та ухвалюючи нове — про відмову К. у позові щодо стягнення суми згідно з індексом інфляції та 3 % річних із суми боргу за періоди, що минули після ухвалення попередніх рішень (відповідно 20 вересня 2002 р.—20 лютого 2004 р., березень 2004 р.—жовтень 2006 р., травень 2004 р.—листопад 2006 р.), — апеляційний суд виходив із того, що рішення суду від 20 вересня 2004 р. є актом правосуддя, який остаточно вирішив спір по суті й припинив правовідносини сторін за договором позики, тож їхні правовідносини перейшли у сферу виконання судових рішень, які регулюються нормами розд. VI ЦПК, а не ч. 2 ст. 625 ЦК.

За висновком апеляційного суду суд першої інстанції, отримавши зазначений позов К., повинен був діяти відповідно до п. 2 ст. 122 і п. 2 ч. 1 ст. 205 ЦПК, оскільки повторне звернення з аналогічними вимогами й повторне застосування судом відповідальності до боржника за нормою ч. 2 ст. 625 ЦК суперечить вимогам закону.

З такими висновками погодився суд касаційної інстанції, залишаючи рішення апеляційного суду без змін.

На відміну від наведеної практики застосування судами ч. 2 ст. 625 ЦК, суд касаційної інстанції у своїй постанові від 14 жовтня 2003 р. при застосуванні ст. 214 ЦК 1963 р. зазначив, що ухвалення судом рішення про стягнення грошової заборгованості не припиняє кредитних правовідносин сторін, оскільки відповідно до ст. 216 ЦК 1963 р. (аналогічна норма — ст. 599 ЦК) зобов’язання припиняються виконанням, проведеним належним чином, а тому в разі невиконання боржником грошового зобов’язання й після ухвалення рішення про повернення боргу правомірними є вимоги кредитора про стягнення з боржника відсотків за користування кредитом із застосуванням до нього відповідальності, передбаченої ст. 214 ЦК 1963 р.

Такий висновок ґрунтується на законі.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 509 ЦК зобов’язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку.

Зобов’язання виникають з підстав, встановлених ст. 11 цього Кодексу, зокрема договорів та інших правочинів (ч. 2 ст. 509 ЦК).

Зобов’язання припиняється на підставах, встановлених договором або законом (ч. 1 ст. 598 ЦК). Ці підстави зазначені в статтях 599, 600, 601, 604—609 ЦК, в яких не передбачено такої підстави припинення зобов’язання, як ухвалення судом рішення про задоволення вимог кредитора.

За відсутності інших підстав, передбачених договором або законом, зобов’язання припиняється його виконанням, проведеним належним чином (ст. 599 ЦК).

Належним є виконання зобов’язання, яке прийняте кредитором і в результаті якого припиняються права та обов’язки сторін зобов’язання.

Саме по собі ухвалення судом рішення про задоволення вимог кредитора, виконання якого не здійснено, не припиняє зобов’язальних правовідносин сторін договору, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання ним грошового зобов’язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених ч. 2 ст. 625 ЦК.

Частиною 2 ст. 625 ЦК передбачено право кредитора на отримання боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення грошового зобов’язання, а також 3 % річних від простроченої суми та оплату цих сум.

Виходячи з аналізу норм статей 11, 12, 15, 16 ЦК, ст. 3 ЦПК слід зробити висновок, що право, яке захищає суд, має існувати на день прийняття судового рішення.

Наявність судових рішень про стягнення боргу та передбачених ч. 2 ст. 625 ЦК грошових сум за інші періоди невиконання боржником зобов’язання й відкриття виконавчого провадження за цими рішеннями за відсутності реального виконання боржником свого зобов’язання (добровільного чи примусового) не свідчить про припинення договірних правовідносин сторін.

Таким чином, оскільки у справі, що розглядалася, встановлено, що на момент ухвалення судом рішення борг позивачці не було повернено, то суд апеляційної інстанції не мав підстав для відмови у захисті її права на отримання сум відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК — як відповідальності за невиконання грошового зобов’язання.

Погодившись із таким рішенням, суд касаційної інстанції не усунув допущене апеляційним судом порушення норм матеріального права, у зв’язку з чим ухвалені судами апеляційної та касаційної інстанцій рішення підлягають скасуванню із залишенням у силі рішення суду першої інстанції.

Керуючись ст. 358 ЦПК, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України скаргу К. задовольнила: рішення Апеляційного суду Одеської області від 21 листопада 2007 р. та ухвалу Верховного Суду України від 18 березня 2008 р. скасувала, залишила в силі заочне рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 6 серпня 2007 р.