Відмова суду стягнути суму, нараховану за прострочення бюджетного відшкодування з податку на додану вартість, із тієї підстави, що на день подання позову таке нарахування не було передбачено законом, визнана необґрунтованою. Відсутність на час звернення до суду за захистом порушеного права матеріальної норми щодо способу його відновлення не є обставиною, через яку неможливе застосування відповідних положень законодавчих актів, які діяли на час учинення порушення, але згодом утратили чинність. Норми права, що зазнавали змін, мають застосовуватися виключно в межах строків дії кожної з їх редакцій і не можуть бути застосовані за аналогією права *

2 грудня 2008 р. колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України, розглянувши в порядку письмового провадження за винятковими обставинами за скаргою відкритого акціонерного товариства «Металургійний комбінат «Азовсталь» (далі — ВАТ) справу за його позовом до Державної податкової інспекції у м. Маріуполі Донецької області та відділення Державного казначейства України у м. Маріуполі Донецької області про стягнення бюджетної заборгованості з податку на додану вартість (далі — ПДВ) і нарахованих на неї процентів, встановила:

У серпні 2005 р. ВАТ звернулося до суду з позовом, в якому просило стягнути з Державного бюджету України на його користь 23 млн 593 тис. 556 грн бюджетної заборгованості з ПДВ за березень 2005 р., а також 580 тис. 401 грн процентів за несвоєчасне відшкодування цього податку. Пізніше, у зв’язку зі сплатою зазначеної заборгованості, позивач зменшив розмір своїх вимог і просив стягнути 508 тис. 582 грн процентів за несвоєчасне відшкодування ПДВ.

Господарський суд Донецької області постановою від 9 лютого 2006 р., залишену без змін ухвалою Донецького апеляційного господарського суду від 18 квітня 2006 р., позов задовольнив.

Вищий адміністративний суд України постановою від 12 травня 2008 р. ухвалені у справі судові рішення скасував, у позові відмовив.

У скарзі про перегляд рішення суду касаційної інстанції за винятковими обставинами ВАТ, посилаючись на наявність підстави, установленої п. 1 ч. 1 ст. 237 КАС, просить Верховний Суд України скасувати це рішення і направити справу на новий касаційний розгляд. На обґрунтування скарги позивач послався на постанову Вищого адміністративного суду України від 15 травня 2008 р. у справі № К-20385/06 за аналогічним позовом, у якій, на його думку, ст. 7 Закону від 3 квітня 1997 р. № 168/97-ВР «Про податок на додану вартість» (далі — Закон № 168/97-ВР) застосовано інакше, ніж у справі, що розглядається.

Перевіривши за матеріалами справи наведені у скарзі доводи, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України вважає, що скарга є обґрунтованою, виходячи з таких підстав.

Як установлено судом першої інстанції, згідно з поданою позивачем податковою декларацією про сплату ПДВ за березень 2005 р., а також розрахунком експортного відшкодування цього податку сума зазначеного відшкодування має від’ємне значення і складає 23 млн 593 тис. 556 грн. У зв’язку зі сплатою йому бюджетної заборгованості з ПДВ позивач зменшив розмір позовних вимог і просив стягнути на його користь з Державного бюджету України 508 тис. 582 грн процентів за несвоєчасне відшкодування цього податку.

На думку відповідача, право на нарахування процентів за несвоєчасне відшкодування ПДВ на підставі підпункту 7.7.3 п. 7.7 ст. 7 Закону № 168/97-ВР ВАТ втратило після набрання чинності підпунктом 7.7.8 цієї статті згідно з п. 13 «Перехідних положень» розд. 2 Закону від 25 березня 2005 р. № 2505-IV «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2005 рік» та деяких інших законодавчих актів України» (далі — Закон № 2505-IV).

Скасовуючи рішення судів першої та апеляційної інстанцій, Вищий адміністративний суд України виходив із того, що на час звернення з позовом таке нарахування не було передбачено законом. Відмову із зазначеної підстави у стягненні суми, нарахованої за прострочення бюджетного відшкодування, не можна визнати обґрунтованою.

Судами встановлено, що в передбачений законом строк ВАТ не було відшкодовано ПДВ. Отже, органи державної влади допустили протиправну бездіяльність, яка могла призвести до фінансових втрат позивача, тобто йому могло бути завдано шкоду.

Згідно з ч. 1 ст. 1166 ЦК майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

Відповідно до ст. 13 Закону від 4 грудня 1990 р. № 509-XII «Про державну податкову службу в Україні» посадові особи органів державної податкової служби зобов’язані дотримувати Конституції і законів України, інших нормативних актів, прав та охоронюваних законом інтересів громадян, підприємств, установ, організацій, забезпечувати виконання покладених на ці органи функцій, повною мірою використовувати надані їм права. За невиконання або неналежне виконання зазначеними особами своїх обов’язків вони притягаються до дисциплінарної, адміністративної, кримінальної та матеріальної відповідальності згідно з чинним законодавством. Збитки, завдані неправомірними діями цих осіб, підлягають відшкодуванню за рахунок коштів державного бюджету.

Протягом періоду, за який позивач спочатку просив стягнути бюджетну заборгованість із ПДВ з процентами, її погашення регулювалося таким чином.

З 1 червня 2005 р. підпункт 7.7.3 п. 7.7 ст. 7 Закону № 168/97-ВР у редакції Закону № 2505-IV передбачає, що платник податку може прийняти самостійне рішення про зарахування належної йому повної суми бюджетного відшкодування у рахунок зменшення податкових зобов’язань із цього податку наступних податкових періодів. Зазначене рішення відображається платником податку в податковій декларації, яку він подає за результатами звітного періоду, в якому виникає право на подання заяви про отримання бюджетного відшкодування згідно з нормами цієї статті. При прийнятті такого рішення зазначена сума не враховується при розрахунку сум бюджетного відшкодування наступних податкових періодів.

Крім того, п. 7.7 ст. 7 Закону № 168/97-ВР у тій самій редакції включав підпункт 7.7.8, згідно з яким сума бюджетного відшкодування, не сплачена у строки, визначені цим пунктом, вважалася бюджетною заборгованістю. На суму бюджетної заборгованості нараховувалася пеня на рівні ставки, розмір якої визначався відповідно до підпункту 16.4.1 п. 16.4 ст. 16 Закону від 21 грудня 2000 р. № 2181-ІІІ «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами». Зазначена пеня самостійно розраховувалася та сплачувалася органом Державного казначейства України разом зі сплатою суми бюджетного відшкодування платнику податку.

Відповідно до п. 13 «Перехідних положень» розд. 2 Закону № 2505-IV п. 7.7 ст. 7 Закону № 168/97-ВР набирав чинності з 1 червня 2005 р., крім підпункту 7.7.8 цього пункту, який мав набрати чинності з 1 січня 2006 р. До цієї дати мала застосовуватися процедура узгодження суми та надання бюджетного (експортного) відшкодування, яка діяла до набрання чинності Законом № 2505-IV, з урахуванням того, що таке бюджетне (експортне) відшкодування надавалося протягом 30 календарних днів, наступних за днем надання податкової декларації податкового періоду, за наслідками якого виникало право на таке отримання згідно з редакцією підпункту 7.7.2 п. 7.7 ст. 7 цього Закону.

Законом від 7 липня 2005 р. № 2771-IV «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2005 рік» та деяких інших законів України» редакцію підпункту 7.7.8 п. 7.7 ст. 7 Закону № 168/97-ВР, яка передбачала нарахування пені, було змінено, у зв’язку із чим він перестав регулювати спірні правовідносини.

Проте відмова суду у стягненні суми, нарахованої за прострочення бюджетного відшкодування з ПДВ на тій підставі, що на день подання позову таке нарахування не було передбачено законом, не може бути визнана обґрунтованою. Відсутність на час звернення до суду за захистом порушеного права матеріальної норми щодо способу його відновлення не є обставиною, через яку неможливе застосування відповідних положень законодавчих актів, які діяли на час учинення порушення, але згодом утратили чинність. Норми права, що зазнавали змін, мають застосовуватися виключно в межах строків дії кожної з їх редакцій і не можуть бути застосовані за аналогією права.

З урахуванням наведеного ухвалені у справі судові рішення підлягають скасуванню, а справа — направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 241—244 КАС, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України постановила:

Скаргу ВАТ задовольнити частково.

Постанову Вищого адміністративного суду України від 12 травня 2008 р., ухвалу Донецького апеляційного господарського суду від 18 квітня 2006 р. та постанову Господарського суду Донецької області від 9 лютого 2006 р. скасувати.

Справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова є остаточною і не може бути оскаржена, крім випадку, передбаченого п. 2 ч. 1 ст. 237 КАС.

* Публікується повний текст судового рішення з незначною редакційною правкою.