Відповідно до ч. 4 ст. 50 Закону України «Про прокуратуру» життя і здоров’я працівників прокуратури підлягають обов’язковому державному страхуванню за рахунок коштів відповідних бюджетів на суму десятирічного грошового утримання за останньою посадою. Порядок та умови страхування встановлюються Кабінетом Міністрів України.

У Рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням громадянина Мнишенка С.К. щодо офіційного тлумачення положень ч. 4 ст. 50 Закону України «Про прокуратуру» вказано, що в аспекті конституційного звернення положення ч. 4 ст. 50 зазначеного Закону в системному зв’язку з ч. 5 цієї статті слід розуміти так, що держава гарантує обов’язкове державне страхування прокурорам незалежно від особливостей статусу їх певних категорій.

Крім того, у цьому Рішенні зазначено, що відповідно до ч. 5 ст. 17 Конституції України ст. 16 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» і п. 1 Умов державного обов’язкового особистого страхування військовослужбовців і військовозобов’язаних, призваних на збори, і порядок виплат їм та членам їх сімей страхових сум передбачають зобов’язання Міністерства оборони України як страхувальника військовослужбовців, які проходять службу на посадах прокурорів, лише у випадках, коли страхові події сталися при виконанні ними функцій військової служби. Такі випадки підпадають під іншу категорію страхових виплат, не пов’язаних із виконанням прокурорських повноважень, що дає підстави для застосування відповідного закону залежно від обставин настання страхових подій

У вересні 2005 р. Б. звернувся до суду з позовом до Національної акціонерної страхової компанії «Оранта» (далі — НАСК), треті особи — Міністерство оборони України, Генеральна прокуратура України, про стягнення страхового відшкодування за державним обов’язковим страхуванням працівників прокуратури.

Позивач зазначив, що з 19 березня 1980 р. до 11 листопада 2004 р. він проходив службу в органах прокуратури та працював на посаді старшого помічника військового прокурора Військово-Морських Сил України. Медико-соціальна експертна комісія у висновку від 5 грудня 2004 р. встановила йому 20 % втрати працездатності у зв’язку з отриманим під час виконання службових обов’язків захворюванням. Для одержання страхового відшкодування за державним обов’язковим особистим страхуванням працівників прокуратури він 11 жовтня 2004 р. звернувся до Севастопольської міської дирекції НАСК з відповідною заявою, однак страхове відшкодування йому як прокурору виплачено не було.

Пославшись на зазначене, Б. просив суд стягнути з НАСК на його користь 81 тис. 204 грн страхового відшкодування.

Печерський районний суд м. Києва рішенням від 23 листопада 2006 р., залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 12 лютого 2007 р., у задоволенні позову відмовив.

Обґрунтовуючи касаційну скаргу, Б. послався на неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права, у зв’язку з чим просив скасувати зазначені судові рішення та ухвалити нове — про задоволення позову.

Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відмовляючи в позові, місцевий суд, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив із того, що позивач втратив 20 % працездатності у зв’язку із захворюванням, отриманим під час виконання обов’язків військової служби; його страхування як військовослужбовця здійснюється відповідно до п. 1 Умов державного обов’язкового особистого страхування військовослужбовців і військовозобов’язаних, призваних на збори, і порядок виплат їм та членам їх сімей страхових сум, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 19 серпня 1992 р. № 488 (далі — Умови), за рахунок коштів Міністерства оборони України, а тому положення ст. 50 Закону від 5 листопада 1991 р. № 1789-ХІІ «Про прокуратуру» (далі — Закон № 1789-ХІІ) і Порядку та умов державного обов’язкового особистого страхування працівників прокуратури, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 19 серпня 1992 р. № 486, щодо умов обов’язкового соціального страхування працівників прокуратури на позивача не поширюються.

Відповідно до ч. 4 ст. 50 Закону № 1789-ХІІ життя і здоров’я працівників прокуратури підлягають обов’язковому державному страхуванню за рахунок коштів відповідних бюджетів на суму десятирічного грошового утримання за останньою посадою. Порядок та умови страхування встановлюються Кабінетом Міністрів України.

У Рішенні Конституційного Суду України від 25 жовтня 2007 р. у справі за конституційним зверненням громадянина Мнишенка С.К. щодо офіційного тлумачення положень ч. 4 ст. 50 Закону «Про прокуратуру» вказано, що в аспекті конституційного звернення положення ч. 4 ст. 50 цього Закону в системному зв’язку з ч. 5 зазначеної статті слід розуміти так, що держава гарантує обов’язкове державне страхування прокурорам незалежно від особливостей статусу їх певних категорій.

Крім того, у цьому Рішенні зазначено, що відповідно до ч. 5 ст. 17 Конституції України ст. 16 Закону від 20 грудня 1991 р. № 2011-ХІІ «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» і п. 1 Умов передбачені зобов’язання Міністерства оборони України як страхувальника військовослужбовців, які проходять службу на посадах прокурорів, лише у випадках, коли страхові події сталися при виконанні ними функцій військової служби. Такі випадки підпадають під іншу категорію страхових виплат, не пов’язаних із виконанням прокурорських повноважень, що дає підстави для застосування відповідного закону залежно від обставин настання страхових подій.

Установивши факт часткової втрати позивачем працездатності саме під час виконання обов’язків військової служби та визначивши правовідносини, зумовлені цим фактом, суд правильно застосував правові норми й ухвалив правильне по суті рішення, підстав для скасування якого немає.

Керуючись статтями 336, 337 ЦПК, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України касаційну скаргу Б. відхилила: рішення Печерського районного суду м. Києва від 23 листопада 2006 р. та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 12 лютого 2007 р. залишила без змін.