Передбачені ст. 1166 ЦК України підстави відповідальності особи за завдану майнову шкоду застосовуються в разі виникнення між сторонами спору в деліктних зобов’язаннях.
Разом з тим підстави, умови, порядок, межі й розмір матеріальної відповідальності працівників за шкоду, заподіяну ними підприємству, установі, організації встановлені гл. IX КЗпП України.

Задовольняючи позов, суд керувався п. 1 ст. 134 зазначеного Кодексу та водночас ст. 1166 ЦК України, у достатньому обсязі не визначився із характером спірних правовідносин і правовою нормою, що підлягає застосуванню, та безпідставно застосував положення ст. 1166 ЦК України. Суд не взяв до уваги відповідних норм КЗпП України і не встановив та не зазначив у рішенні, яку саме роботу виконував відповідач, перебуваючи в трудових відносинах із приватним підприємцем, чи може бути укладено згідно зі ст. 135¹ КЗпП України договір про повну матеріальну відповідальність і чи має він юридичну силу саме у випадку пошкодження автомобіля позивача, а також чи є інші передбачені ст. 134 цього Кодексу підстави для покладення на відповідача повної матеріальної відповідальності

Ж. просив стягнути з К. 23 тис. 548 грн 36 коп. на відшкодування матеріальної шкоди, 450 грн — оплати вартості проведення експертизи та відшкодувати судові витрати.

Ленінський районний суд м. Запоріжжя рішенням від 19 жовтня 2009 р., залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 14 грудня 2009 р., позов задовольнив: постановив стягнути з відповідача на користь позивача 23 тис. 548 грн 36 коп. на відшкодування матеріальної шкоди, 450 грн — оплати вартості проведення експертизи, 268 грн — на відшкодування судових витрат, а також зобов’язати позивача повернути відповідачеві замінені запчастини автомобіля.

У касаційній скарзі К. просив скасувати ухвалені у справі судові рішення і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції, пославшись на порушення судами норм матеріального та процесуального права.

Заслухавши суддю-доповідача, обговоривши наведені у скарзі доводи та перевіривши матеріали справи, колегія суддів Верховного Суду України дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Задовольняючи позов, суд керувався п. 1 ст. 134 КЗпП та водночас ст. 1166 ЦК й виходив із того, що між сторонами було укладено договір про повну матеріальну відповідальність К., а 19 травня 2008 р. з його вини пошкоджено автомобіль приватного підприємця Ж., тому відповідач зобов’язаний відшкодувати позивачеві завдану своїми неправомірними діями матеріальну шкоду, розмір якої відповідно до висновку спеціаліста-автотоварознавця від 1 липня 2008 р. становить 23 тис. 548 грн 36 коп.

Проте з таким висновком суду цілком погодитися не можна.

Передбачені ст. 1166 ЦК підстави відповідальності особи за завдану майнову шкоду застосовуються в разі виникнення між сторонами спору в деліктних зобов’язаннях.

Разом з тим підстави, умови, порядок, межі й розмір матеріальної відповідальності працівників за шкоду, заподіяну ними підприємству, установі, організації, встановлені гл. IX КЗпП України.

Відповідно до частин 1, 2 ст. 130 цього Кодексу працівники несуть матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації внаслідок порушення покладених на них трудових обов’язків.

При покладенні матеріальної відповідальності права і законні інтереси працівників гарантуються шляхом встановлення відповідальності тільки за пряму дійсну шкоду, лише в межах і порядку, передбачених законодавством, і за умови, коли така шкода заподіяна підприємству, установі, організації винними протиправними діями (бездіяльністю) працівника. Ця відповідальність, як правило, обмежується певною частиною заробітку працівника і не повинна перевищувати повного розміру заподіяної шкоди, за винятком випадків, передбачених законодавством.

Згідно з п. 1 ст. 134 КЗпП відповідно до законодавства працівники несуть матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної з їх вини підприємству, установі, організації, у випадках, коли між працівником і підприємством, установою, організацією відповідно до ст. 135¹ цього Кодексу укладено письмовий договір про взяття на себе працівником повної матеріальної відповідальності за незабезпечення цілості майна та інших цінностей, переданих йому для зберігання або для інших цілей.

У ст. 135¹ КЗпП передбачено, що письмові договори про повну матеріальну відповідальність може бути укладено підприємством, установою, організацією з працівниками (що досягли вісімнадцятирічного віку), які займають посади або виконують роботи, безпосередньо зв’язані із зберіганням, обробкою, продажем (відпуском), перевезенням або застосуванням у процесі виробництва переданих їм цінностей. Перелік таких посад і робіт, а також типовий договір про повну індивідуальну матеріальну відповідальність затверджуються в порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України.

Також відповідно до ч. 1 ст. 135³ КЗпП розмір заподіяної підприємству, установі, організації шкоди визначається за фактичними втратами, на підставі даних бухгалтерського обліку, виходячи з балансової вартості (собівартості) матеріальних цінностей за вирахуванням зносу згідно з установленими нормами.

Суд установив, що сторони перебували в трудових відносинах і між ними 15 травня 2008 р. було укладено договір про повну матеріальну відповідальність К., який 19 травня 2008 р. керував автомобілем, що належить позивачу, та пошкодив цей транспортний засіб.

Заперечуючи проти позову, К. послався на те, що його матеріальна відповідальність за пошкодження автомобіля не може бути повною, оскільки договір про повну матеріальну відповідальність він уклав із Ж. як експедитор і за таким договором відповідає в повному обсязі лише за ввірені (передані) йому матеріальні цінності, а за пошкодження автомобіля несе відповідальність лише як водій у загальному порядку.

Відповідач також не погодився із розміром матеріальної шкоди, визначеним у висновку спеціаліста-автотоварознавця від 1 липня 2008 р., навів відповідні мотиви своїх заперечень проти цього висновку та заявив клопотання про призначення експертизи для визначення розміру дійсної шкоди, завданої позивачу, а також зазначив, що Ж. на відшкодування шкоди вже утримав із його заробітної плати 1 тис. 800 грн та із заробітної плати його брата — 900 грн.

Суд на порушення вимог статей 214, 215 ЦПК на зазначене уваги не звернув, пояснень відповідача належним чином не перевірив, у достатньому обсязі не визначився із характером спірних правовідносин і правовою нормою, що підлягає застосуванню, та безпідставно застосував положення ст. 1166 ЦК. Суд не взяв до уваги відповідних норм КЗпП і не встановив та не зазначив у рішенні, яку саме роботу виконував К., перебуваючи в трудових відносинах із приватним підприємцем Ж., чи може бути укладено згідно зі ст. 1351 КЗпП договір про повну матеріальну відповідальність і чи має він юридичну силу саме у випадку пошкодження автомобіля позивача, що стався 19 травня 2008 р., а також чи є інші передбачені ст. 134 цього Кодексу підстави для покладення на К. повної матеріальної відповідальності.

У достатньому обсязі не визначився суд і з розміром шкоди, оскільки взяв до уваги висновок спеціаліста-автотоварознавця від 1 липня 2008 р., однак не з’ясував, чи відповідає визначений у цьому висновку розмір матеріальної шкоди передбаченим ст. 135³ КЗпП правилам, а також не перевірив пояснень відповідача щодо попереднього утримання позивачем 2 тис. 700 грн на відшкодування шкоди й у рішенні не зазначив мотивів, через які не взяв до уваги таких пояснень К.

Також суд в ухвалі не вирішив клопотання відповідача про призначення експертизи для визначення розміру дійсної шкоди. Перевірити, як розглядалося це питання в судовому засіданні, неможливо, оскільки на порушення ст. 197 ЦПК диск, на який здійснювався технічний запис судових засідань 15 червня 2009 р. та 19 жовтня 2009 р., до матеріалів справи не приєднано, а до справи долучено довідки про те, що з технічних причин звукозапис не зберігся.

Крім того, у висновку спеціаліста-автотоварознавця від 1 липня 2008 р. зазначено, що ремонтувати автомобіль економічно недоцільно, й розмір матеріальної шкоди спеціаліст визначив у 23 тис. 548 грн 36 коп., що становить дійсну ринкову вартість автомобіля, натомість представник позивача у своїх поясненнях суду зазначила, що автомобіль Ж. відремонтований і використовується за призначенням.

Такі обставини суд залишив без перевірки й оцінки і не визначився з розміром фактичних втрат, понесених позивачем.

Апеляційний суд на зазначене уваги не звернув, на порушення вимог статей 303, 315 ЦПК у достатній мірі не перевірив доводів апеляційної скарги, в ухвалі не зазначив конкретних обставин і фактів, що спростовують такі доводи, і залишив рішення суду першої інстанції без змін.

Керуючись статтями 336, 338 ЦПК, колегія суддів Верховного Суду України касаційну скаргу К. задовольнила: рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 19 жовтня 2009 р. та ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 14 грудня 2009 р. скасувала, справу передала на новий розгляд до суду першої інстанції.