Відповідно до вимог ч. 4 ст. 71 КК України остаточне покарання за сукупністю вироків має бути більшим від покарання, призначеного за новий злочин, а також від невідбутої частини покарання за попереднім вироком

Орджонікідзевський районний суд м. Маріуполя Донецької області вироком від 29 вересня 2009 р. засудив Б. за ст. 395 КК до арешту на строк два місяці.

На підставі статей 71, 72 КК до цього покарання частково приєднано невідбуту частину покарання за попереднім вироком і за сукупністю вироків Б. визначено остаточне покарання у виді арешту на строк три місяці.

В апеляційному порядку справа не розглядалась.

Б. визнано винним у тому, що він, після ознайомлення з обмеженнями адміністративного нагляду, встановленого йому постановою Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 24 листопада 2008 р., з метою ухилення від нього 1 січня, 14 червня та 23 липня 2009 р. самовільно залишив місце проживання.

У касаційному поданні прокурор, посилаючись на те, що суд при призначенні Б. остаточного покарання порушив вимоги ч. 4 ст. 71 КК, згідно з якою остаточне покарання за сукупністю вироків має бути більшим від покарання, призначеного за новий злочин, а також від невідбутої частини покарання за попереднім вироком, порушив питання про скасування постановленого щодо Б. вироку і направлення справи на новий судовий розгляд.

Перевіривши матеріали справи та обговоривши наведені у поданні доводи, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що касаційне подання підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до вимог ч. 4 ст. 71 КК остаточне покарання за сукупністю вироків має бути більшим від покарання, призначеного за новий злочин, а також від невідбутої частини покарання за попереднім вироком.

Як убачається з матеріалів справи, Б. за попереднім вироком від 20 березня 2002 р. було засуджено до позбавлення волі на строк вісім років, а постановою від 23 березня 2007 р. його було звільнено умовно-достроково на два роки сім місяців 16 днів.

Відповідно до роз’яснень, що містяться в п. 26 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р. № 7 «Про практику призначення судами кримінального покарання» (зі змінами, внесеними постановою Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 2009 р. № 8), невідбутою частиною покарання за попереднім вироком слід вважати, зокрема, частину покарання, від відбування якого особу звільнено умовно-достроково (статті 81, 107 КК ).

Злочин, за який засуджено Б. у цій справі, він учинив у період з 1 січня по 23 липня 2009 р., тобто під час невідбутої частини покарання, призначеного йому за попереднім вироком, яка становить, як свідчать матеріали справи, два роки сім місяців 16 днів позбавлення волі.

Виходячи з цього, а також з урахуванням вимог ч. 4 ст. 71 КК, остаточне покарання Б. за сукупністю вироків у цій справі мало б бути призначене більшим від невідбутої частини покарання за попереднім вироком.

Таким чином, суд неправильно застосував до Б. кримінальний закон, а це згідно з вимогами ст. 398 КПК є підставою для скасування вироку та направлення справи на новий судовий розгляд.

Якщо вину Б. під час нового розгляду у вчиненні інкримінованого йому злочину буде доведено, то покарання йому слід призначити за сукупністю вироків із дотриманням вимог, передбачених ч. 4 ст. 71 КК.

Враховуючи наведене, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України ухвалила скасувати вирок Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 29 вересня 2009 р. щодо Б., а справу направити на новий судовий розгляд.