Відповідно до положень ч. 1 ст. 182, ч. 2 ст. 331 ЦК України право власності на нерухоме майно виникає в особи з моменту його державної реєстрації. При цьому орган, який уповноважений здійснювати таку реєстрацію, вчиняє тільки відповідні дії в межах чинного законодавства і сам по собі не є особою, яка може заперечувати або визнавати право власності
ПОСТАНОВА
Судової палати у господарських справах Верховного Суду України
від 25 серпня 2009 р.
(в и т я г)
У жовтні 2008 р. товариство з обмеженою відповідальністю «Готельний комплекс «Русь» (далі — ТОВ «Готельний комплекс «Русь») звернулося до Господарського суду м. Києва з позовом до комунального підприємства «Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об’єкти нерухомого майна» (далі — БТІ), третя особа — товариство з обмеженою відповідальністю «Русь Інтернешнл» (далі — ТОВ «Русь Інтернешнл»), про зобов’язання відповідача здійснити державну реєстрацію права власності на об’єкт нерухомого майна — готельний комплекс «Русь» загальною площею 22 тис. 934,4 м2 у м. Києві. На обґрунтування своїх вимог позивач зазначив, що цей об’єкт нерухомості є внеском ТОВ «Русь Інтернешнл» до статутного фонду ТОВ «Готельний комплекс «Русь», який передано останньому за актом приймання-передачі від 12 червня 2008 р. і на який 24 червня 2008 р. Головне управлінням комунальної власності м. Києва видало позивачу свідоцтво про право власності. 5 вересня 2008 р. ТОВ «Готельний комплекс «Русь» звернулося до БТІ з заявою про реєстрацію права власності, проте відповідач у встановлений законом строк відповідних дій не вчинив. Пославшись на зазначене, позивач просив про задоволення позову.
Господарський суд м. Києва рішенням від 11 листопада 2008 р. позов задовольнив.
Вищий господарський суд України постановою від 26 травня 2009 р. рішення суду першої інстанції залишив без змін.
Колегія суддів Верховного Суду України ухвалою від 30 липня 2009 р. за касаційною скаргою закритого акціонерного товариства «Туристичний комплекс «Либідь» (далі — ЗАТ) порушила провадження з перегляду в касаційному порядку зазначеної постанови Вищого господарського суду України. Касаційну скаргу обґрунтовано невідповідністю оскаржуваної постанови Конституції України, нормам матеріального та процесуального права, а також різним застосуванням Вищим господарським судом України одного й того ж положення закону в аналогічних справах.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, обговоривши наведені у касаційній скарзі доводи і перевіривши матеріали справи, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України визнала, що скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, яким позов задоволено, Вищий господарський суд України виходив із доведеності позовних вимог і відсутності порушення прав та законних інтересів ЗАТ щодо спірного об’єкта нерухомості.
Проте з такими висновками суду погодитися не можна.
Відповідно до ч. 1 ст. 182 ЦК право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.
За ч. 2 ст. 331 ЦК якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту такої реєстрації.
Зі змісту зазначених норм убачається, що право власності на нерухоме майно виникає в особи з моменту його державної реєстрації. При цьому орган, який уповноважений здійснювати таку реєстрацію, вчиняє тільки відповідні дії в межах чинного законодавства і сам по собі не є особою, яка може заперечувати або визнавати право власності.
Звертаючись до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою на рішення суду першої інстанції, ЗАТ послалося на те, що воно є власником спірного майна, на підтвердження чого надало ряд документів, наявних у матеріалах справи. Таким чином, товариство зазначило, що саме між ним і позивачем виник спір про право власності на цей об’єкт нерухомості.
Водночас, як убачається з матеріалів справи, а саме з відзиву БТІ, на підставі судових рішень 24 жовтня 2008 р. скасовано реєстраційні дії щодо державної реєстрації за ТОВ «Русь Інтернешнл» права власності на готельний комплекс «Русь» та відновлено попередню державну реєстрацію на зазначений об’єкт за ЗАТ. Відповідач також зазначив, що на час розгляду справи до БТІ подано два правовстановлюючих документи на спірний об’єкт нерухомості — від товариства з обмеженою відповідальністю «Русь ЛТД» та ТОВ «Готельний комплекс «Русь», на підставі яких можлива державна реєстрація права власності на готельний комплекс «Русь».
Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, Вищий господарський суд України не дав відповідної правової оцінки зазначеним обставинам, не спростував наданих ЗАТ доказів, належним чином доводів заявника не перевірив і дійшов помилкового висновку про те, що права та законні інтереси останнього не порушено.
Крім того, суд у достатньому обсязі не визначився з характером спірних правовідносин і з огляду на положення ст. 12 ГПК та ст. 17 КАС не перевірив, у порядку якого судочинства підлягає розгляду ця справа.
Враховуючи наведене, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України, керуючись статтями 11117—11120 ГПК, касаційну скаргу ЗАТ задовольнила: постанову Вищого господарського суду України від 26 травня 2009 р. та рішення Господарського суду м. Києва від 11 листопада 2008 р. скасувала, а справу передала на новий розгляд до суду першої інстанції.