17 травня 2003 р. заявник був затриманий працівниками міліції за підозрою у скоєнні крадіжок. Під час обшуку його автомобіля знайдено: розсувний ключ, рукавиці, два кишенькові ліхтарики та інші речі. За твердженнями працівників міліції, в автомобілі заявника і в його кишені також знайшли незначну кількість марихуани.

Арешт заявника здійснено згідно зі статтями 44 і 263 Кодексу України про адміністративні правопорушення за зберігання наркотиків у невеликих розмірах. Одночасно речі, знайдені в машині заявника, були направлені на експертизу з метою встановлення, чи використовували їх для зламу дверей нещодавно пограбованих квартир.

З 21 травня 2003 р. заявник тримався під вартою як підозрюваний у справі за фактом вчинення крадіжки.

Як стверджував заявник, під час затримання його побили, а під час тримання під вартою до нього застосовувались засоби фізичного впливу.

24 травня 2003 р. заявник пошкодив собі вени на лівій руці й був доставлений до місцевої лікарні. Того ж дня, після отримання необхідної медичної допомоги, його звільнили.

Після звільнення заявник і його мати тривалий час безрезультатно подавали до правоохоронних органів численні скарги щодо притягнення до кримінальної відповідальності працівників міліції, причетних до побиття та незаконного затримання заявника.

3 листопада 2003 р. прокуратура Івано-Франківської області порушила кримінальну справу за фактом стверджуваного незаконного затримання і протиправного поводження щодо заявника. У ході судового розгляду справа неодноразово поверталася на додаткове розслідування через те, що слідство у справі було проведено неналежним чином.

Слідство щодо працівників міліції, причетних до зазначених подій, на час винесення рішення Європейським судом з прав людини (далі — Суд) тривало.

До Суду заявник скаржився згідно зі ст. 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Конвенція), стверджуючи, що його піддали катуванню працівники міліції та що за його скаргами не було проведено ефективного розслідування.

Зважаючи на висновки лікарів щодо часу заподіяння тілесних ушкоджень (що збігався з часом перебування заявника під вартою), а також з огляду на відсутність доказів можливості заподіяння цих ушкоджень до його затримання або після звільнення, Суд дійшов висновку, що ушкодження були заподіяні заявнику під час його перебування під контролем держави. Отже, за відсутності обґрунтованих пояснень щодо їх виникнення в цей період держава-відповідач має нести відповідальність за порушення своїх зобов’язань згідно зі ст. 3 Конвенції.

Розслідування за скаргами заявника про погане поводження Суд визнав неефективним у зв’язку зі значною затримкою при порушенні кримінальної справи, нехтуванням твердженнями заявника про незабезпечення безсторонності розгляду його скарг внаслідок їх розгляду прокуратурою тієї області, де працювали причетні до справи працівники міліції, а також у зв’язку з неодноразовим поверненням справи на додаткове розслідування.

Заявник також скаржився за пунктом 1 (c) і пунктом 3 ст. 5 Конвенції, що його затримання було незаконним і що він не мав доступу до суду відразу після затримання. Розглянувши справу, Суд зазначив, що органи державної влади при затриманні та під час тримання заявника під вартою діяли недобросовісно, оскільки адміністративний арешт заявника використовувався з метою підтвердження підозри щодо причетності заявника до інших, не пов’язаних із підставою арешту злочинів, і, у разі встановлення обґрунтованості цієї підозри, забезпечення його участі у відповідному провадженні. Заявнику не були забезпечені його процесуальні права як підозрюваного. Такі дії не сумісні з принципом юридичної визначеності, а тому є порушенням пункту 1 (c) ст. 5 Конвенції.

Суд також встановив, що заявник тримався під вартою в якості підозрюваного більше шести днів, не маючи доступу до суду, що є порушенням пункту 3 ст. 5 Конвенції.

Розглянувши справу, Суд одноголосно:

«1. Приєднує до розгляду справи по суті заперечення Уряду щодо невичерпання національних засобів юридичного захисту та відхиляє їх після розгляду;

2. Оголошує заяву прийнятною;

3.Постановляє, що у цій справі мало місце порушення матеріального аспекту ст. 3 Конвенції;

4.Постановляє, що у цій справі мало місце порушення процесуального аспекту ст. 3 Конвенції;

5.Постановляє, що у цій справі мало місце порушення пункту 1 (c) ст. 5 Конвенції;

6.Постановляє, що у цій справі мало місце порушення пункту 3 ст. 5 Конвенції;

7.Постановляє:

(a) упродовж трьох місяців від дня, коли це рішення стане остаточним відповідно до пункту 2 ст. 44 Конвенції, держава-відповідач має виплатити заявнику 10 000 євро на відшкодування моральної шкоди з урахуванням будь-якого податку, який може бути стягнуто із зазначеної суми; ця сума має бути конвертована в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;

(b) зі спливом зазначеного тримісячного строку і до остаточного розрахунку на цю суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати; плюс три відсоткові пункти.

8. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції».