Відповідно до ч. 5 ст. 319 ЦК України власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі.
Згідно із частинами 1, 2 ст. 13 цього Кодексу цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства.
При здійсненні своїх прав особа зобов’язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині.
У ч. 2 ст. 14 ЦК України зазначено, що особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов’язком для неї

У грудні 2008 р. З.В., З.А. та Р. звернулися до суду з позовом до П.А., А., Т., Д., П.В. і К., виконавчого комітету Полтавської міської ради (далі — Виконком), управління з питань містобудування та архітектури Виконкому Полтавської міської ради (далі — Управління), госпрозрахункової житлово-експлуатаційної дільниці № 8 м. Полтави (далі — ЖЕД) про усунення перешкод у користуванні власністю.

Позивачі зазначили, що їм на праві власності належить квартира в м. Полтаві. З метою перепланування цієї квартири під магазин вони отримали дозвіл органу державного пожежного нагляду м. Полтави — Управління з питань наглядово-профілактичної діяльності ГУ МНС в Полтавській області (далі — Держпожнагляд) та Полтавської міської санітарно-епідеміологічної станції (далі — Санепідстанція), однак Управління не може надати дозвіл без погодження з власниками суміжних квартир: П.А., А., Т., Д., П.В. і К.

Відповідачі заперечують проти перепланування цієї квартири під магазин.

Пославшись на те, що відмовою відповідачів у наданні згоди на перепланування зазначеної квартири порушується право власника на вільне користування й розпорядження своєю власністю, З.В., З.А. та Р. просили усунути перешкоди в користуванні ними власністю і визнати таку відмову незаконною.

Ленінський районний суд м. Полтави рішенням від 25 березня 2009 р., залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Полтавської області від 9 липня 2009 р., позовні вимоги задовольнив: визнав відмову П.А., А., Т., Д., П.В. і К. у наданні згоди на перепланування квартири незаконною.

У поданих до Верховного Суду України касаційних скаргах Т., П.А. та А., пославшись на неправильне застосування судами норм матеріального права й порушення норм процесуального права, просили скасувати ухвалені у справі судові рішення й передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Заслухавши суддю-доповідача, обговоривши наведені в скарзі доводи та перевіривши матеріали справи, колегія суддів Верховного Суду України дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.

Задовольняючи позовні вимоги З.В., З.А. та Р., суд першої інстанції, з рішенням якого погодився апеляційний суд, виходив із того, що згідно з висновками компетентних органів проект перепланування квартири не порушує нічиїх прав, відповідає державним будівельним нормам, а тому відмова відповідачів у наданні згоди на перепланування квартири є незаконною, порушує права позивачів на користування власністю на свій розсуд і такі перешкоди у користуванні власністю підлягають усуненню.

Проте з такими висновками судів погодитись не можна.

Суд установив, що квартира на праві власності належить З.В., З.А. та Р., вони розробили проект її перепланування під магазин непродовольчих товарів і погодили його з Держпожнаглядом та Санепідстанцією.

Власники суміжних квартир — відповідачі у справі, які не бажають надати згоду на таке перепланування.

Згідно зі ст. 391 ЦК власник має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Відповідно до статей 6, 8 ЖК жилі будинки і жилі приміщення призначаються для постійного проживання громадян, а також для використання у встановленому порядку як службових жилих приміщень і гуртожитків. Надання приміщень у жилих будинках для потреб промислового характеру забороняється.

Переведення придатних для проживання жилих будинків і жилих приміщень у будинках державного і громадського житлового фонду в нежилі, як правило, не допускається.

Згідно зі ст. 379 ЦК житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них.

Житло є специфічним об’єктом права власності, тому свобода використання житла його власниками обмежується нормами, спрямованими на схоронність жилих приміщень і непорушення прав інших осіб, зокрема інших мешканців жилого будинку.

Відповідно до ч. 5 ст. 319 ЦК власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі.

Разом з тим згідно із частинами 1, 2 ст. 13 цього Кодексу цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства.

При здійсненні своїх прав особа зобов’язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині.

У ч. 2 ст. 14 ЦК зазначено, що особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов’язком для неї.

Суд першої інстанції на порушення вимог статей 213, 214 ЦПК ці положення закону залишив поза увагою, не врахував, що надання згоди власниками суміжних квартир на перепланування квартири під магазин є їхнім правом, а не обов’язком, і що особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов’язком для неї. Він також не взяв до уваги того, що обмеження свободи власника житла на його використання нормами, спрямованими на схоронність жилих приміщень і непорушення прав інших осіб, зокрема власників суміжних жилих приміщень, не є створенням власнику житла перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном у розумінні ст. 391 ЦК, тому дійшов помилкового висновку про те, що відмова відповідачів у наданні згоди на перепланування квартири є незаконною, оскільки створює власникам зазначеної квартири перешкоди у здійсненні ними права користування та розпорядження своїм майном.

Апеляційний суд на порушення статей 303, 315 ЦПК на ці положення закону уваги не звернув, у достатньому обсязі не перевірив доводів апеляційної скарги, не зазначив в ухвалі конкретних обставин і фактів, що спростовують такі доводи, і залишив рішення суду першої інстанції без змін.

Таким чином, фактичні обставини справи суди встановили повно, але неправильно застосували матеріальний закон, який регулює спірні правовідносини.

Керуючись статтями 336, 341 та 344 ЦПК, колегія суддів Верховного Суду України касаційні скарги Т., П.А. та А. задовольнила частково: рішення Ленінського районного суду м. Полтави від 25 березня 2009 р. та ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 9 липня 2009 р. скасувала; у задоволенні позовних вимог З.В., З.А. та Р. до П.А., А., Т., Д., П.В. і К., Виконкому, Управління, ЖЕД про усунення перешкод у користуванні власністю відмовила.