За своїм юридичним значенням (правовим режимом) та функціональним призначенням платіжні картки як платіжні інструменти — засоби доступу до банківських рахунків, відповідають визначенню поняття «офіційний документ» і є різновидом офіційних документів, а тому за відповідних умов можуть бути предметом злочинів, склади яких передбачені частинами 1, 2 ст. 357 КК України.
Іншими важливими особистими документами, які можуть бути предметом злочину, передбаченого ч. 3 ст. 357 КК України, розуміються документи, що засвідчують важливі факти і події в житті людини, втрата яких істотно утруднює реалізацію її прав, свобод і законних інтересів та потребує значних зусиль для їх поновлення.
З огляду на зазначені положення платіжні картки — це пластикові банківські картки, які за умовами укладеного між установою банку та клієнтом договору є власністю банку і надані держателю в тимчасове користування на час дії такого договору, після чого підлягають поверненню банку, не можуть визнаватись предметом злочину, передбаченого ч. 3 ст. 357 КК України

Красноармійський міськрайонний суд Донецької області вироком від 17 травня 2010 р. засудив Т.: за ч.1 ст. 186 КК на один рік позбавлення волі; за ч. 3 ст. 357 КК до арешту строком на 20 днів.

На підставі ч. 1 ст. 70 КК за сукупністю цих злочинів Т. визначено остаточне покарання у виді позбавлення волі строком на один рік.

На підставі статей 75, 104 КК Т. звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком на один рік із покладенням на нього обов’язку повідомляти органи кримінально-виконавчої інспекції про зміну місця проживання, не виїжджати за межі України на постійне проживання без дозволу кримінально-виконавчої інспекції та періодично з’являтися до неї для реєстрації.

Т. визнано винуватим і засуджено за вчинення таких злочинів.

5 лютого 2010 р. приблизно о 6 год. 30 хв., маючи умисел на відкрите заволодіння чужим майном, біля будинку по вулиці Соціалістичній у м. Красноармійську Т. вирвав із рук раніше йому не знайомої Г. жіночу сумку, в якій знаходились її особисті речі, гроші, а також документи на її ім’я: паспорт, довідка про ідентифікаційний код, пенсійне посвідчення та дві пластикові картки «Кредитпромбанку» та «Приватбанку». З викраденим Т. втік, завдавши потерпілій Г. матеріальну шкоду на суму 615 грн.

Цього ж дня близько 6 год. 50 хв. Т., перебуваючи біля автобусної зупинки на вул. Дніпропетровській у м. Красноармійську, оглядаючи вміст викраденої ним сумки, виявив дві картки «Кредитпромбанку» та «Приватбанку» на ім’я Г. і конверт із пін-кодами до них. Усвідомивши, що ці картки — важливі особисті документи Г., незаконно заволодів ними з метою зняття грошових коштів з рахунків за цими картками.

В апеляційному порядку справа щодо Т. не переглядалася.

Ухвалою колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 27 січня 2011 р. задоволено касаційне подання прокурора, в якому порушувалось питання про відсутність у діях Т. складу злочину, передбаченого ч. 3 ст. 357 КК, і вирок щодо нього змінено: в частині його засудження за ч. 3 ст. 357 КК справу закрито за відсутністю в його діях складу злочину; виключено з вироку призначення Т. на підставі ч. 1 ст. 70 КК покарання за сукупністю злочинів і постановлено вважати його засудженим за ч. 1 ст. 186 КК до покарання, призначеного судом першої інстанції у виді позбавлення волі на строк один рік, та на підставі статей 75, 104 цього Кодексу звільненим від відбування цього покарання з випробуванням з іспитовим строком один рік із покладенням на Т. обов’язків, передбачених пунктами 2—4 ч. 1 ст. 76 КК, а в решті вирок залишено без змін.

Ухвалою колегії суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 травня 2011 р. допущено до провадження Верховного Суду України кримінальну справу щодо Т. за заявою заступника Генерального прокурора України про перегляд винесеної у цій справі ухвали колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 27 січня 2011 р.

У заяві заступник Генерального прокурора України зазначив, що суд касаційної інстанції при розгляді справи щодо Т. неправильно застосував кримінальний закон, дійшовши помилкового висновку про відсутність у діях засудженого складу злочину, передбаченого ч. 3 ст. 357 КК. Він також вважає, що в діях Т. наявний склад зазначеного злочину, оскільки останній незаконно заволодів платіжними картками, які є важливими особистими документами Г.

Свою заяву заступник Генерального прокурора України мотивував тим, що платіжні картки з огляду на положення Закону від 2 жовтня 1992 р. № 2657-ХІІ «Про інформацію», Закону від 5 квітня 2001 р. №2346-ІІІ «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», п.1 ст. 5 Закону від 22 травня 2003 р. № 851-ІV «Про електронні документи та електронний документообіг», «Положення про міжбанківські розрахунки», затвердженого постановою Правління Національного банку України від 8 жовтня 1998 р. № 414, і ст. 200 КК, є електронними платіжними документами, тобто предметом злочину, передбаченого ч. 3 ст. 357 КК, а тому є неправильним висновок суду касаційної інстанції у справі Т., що ці платіжні картки не є особистими важливими документами.

Як на підставу для перегляду ухвали колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 27 січня 2011 р. щодо Т. прокурор послався на неоднакове застосування судом касаційної інстанції ч. 3 ст. 357 КК, внаслідок чого було ухвалено різні за змістом судові рішення щодо подібних суспільно небезпечних діянь.

На обґрунтування заяви він надав копію ухвали колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 1 квітня 2008 р. щодо К., засудженого вироком Овруцького районного суду Житомирської області від 29 січня 2007 р. за ч.1 ст. 185, ч. 3 ст. 357 КК, в якій суд касаційної інстанції з посиланням на те, що платіжна картка є важливим особистим документом, відмовив у задоволенні касаційного подання прокурора про скасування вироку щодо К. в частині засудження за ч. 3 ст. 357 КК і закриття кримінальної справи за відсутністю в діях засудженого, пов’язаних з незаконним заволодінням банківськими платіжними картками Н., складу зазначеного злочину.

З огляду на зазначене заступник Генерального прокурора України порушив питання про скасування ухвали колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 27 січня 2011 р. щодо Т. і направлення справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення заступника Генерального прокурора України, який підтримав доводи заяви про перегляд винесеної в справі щодо Т. ухвали колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 27 січня 2011 р., перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи заяви та наукові висновки членів Науково-консультативної ради при Верховному Суді України, Верховний Суд України вважає, що заява задоволенню не підлягає з таких підстав.

Предметом злочину, передбаченого ст. 357 КК, є штампи, печатки та офіційні документи (ч. 1 ст. 357 КК), в тому числі особливо важливі документи (ч. 2 ст. 357 КК), а також паспорт або інші важливі особисті документи людини (ч. 3 ст. 357 КК).

Загальне визначення поняття «офіційний документ» надано в примітці до ст. 358 КК у редакції Закону від 11 червня 2009 р., яка діяла з 1 по 5 січня 2011 р., та у редакції Закону від 7 квітня 2011 р. № 3207-VІ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за корупційні правопорушення», який набрав чинності з 1 липня 2011 р.

У диспозиції ч. 1 ст. 200 КК, яка передбачає відповідальність за незаконні дії з документами на переказ, платіжними картками та іншими засобами доступу до банківських рахунків, вжито формулювання, яке свідчить про те, що платіжні картки є різновидом засобів доступу до банківських рахунків.

Відповідно до ст. 1 Закону від 2 жовтня 1992 р. № 2657-ХІІ «Про інформацію», підпунктів 1.4, 1.14, 1.27, 1.31 ст. 1, п. 15.2 ст. 15 Закону від 5 квітня 2001 р. № 2346-ІІІ «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», ч. 4 ст. 51 Закону від 7 грудня 2000 р. № 2121-ІІІ «Про банки та банківську діяльність» документом визнається будь-який матеріальний носій, що містить інформацію, функціями якого є її збереження та передавання у часі та просторі, а засобами доступу до банківських рахунків (платіжним інструментом) є засоби певної форми на паперовому, електронному чи іншому виді носія інформації, використання якого ініціює переказ грошей з відповідного рахунку. При цьому один із видів доступу до банківських рахунків — це спеціальні платіжні засоби (платіжні картки тощо), які є емітованими в установленому законодавством порядку пластиковими чи іншого виду картками, що використовуються для ініціювання переказу коштів з рахунку платника або банку, а також для здійснення інших операцій, передбачених відповідним договором. Платіжні картки є власністю емітента (банку) і надаються ним відповідно до умов договору клієнту, в тому числі і фізичній особі — держателю спеціального платіжного засобу, який на законних підставах використовує платіжні картки.

Подібні положення містяться і в «Положенні про порядок емісії спеціальних платіжних засобів і здійснення операцій з їх використанням» (далі — Положення) затвердженому постановою Правління Національного Банку України від 30 квітня 2010 р. № 223, згідно з яким спеціальним платіжним засобом, разом з іншими, також визнається платіжна картка, що виконує функцію засобу ідентифікації, за допомогою якого її держатель здійснює платіжні операції, установлені договором з емітентом — банком, що є членом платіжної системи та здійснює емісію спеціальних платіжних засобів, тобто проводить операції з їх випуску ( п. 1.4 Положення).

Також відповідно до вимог Положення емітент може надавати фізичним особам, які не здійснюють підприємницької діяльності, особисті спеціальні платіжні засоби, а тим, хто є суб’єктами господарювання, — корпоративні спеціальні платіжні засоби, у тому числі й платіжні картки, які є власністю емітента (банку) і можуть передаватися у власність або надаватися в користування клієнту відповідно до умов договору, на підставі якого надається та використовується цей платіжний засіб (підпункти 2.2, 2.3 Положення).

При цьому передбачено, що платіжна картка, яка видається банком, повинна містити обов’язкові реквізити, що дають змогу ідентифікувати платіжну систему, емітента (банк) та держателя цього спеціального платіжного засобу, тобто містити ідентифікаційний номер як банку, так й ідентифікаційні дані держателя (п.2.9 Положення).

Держатель спеціального платіжного засобу — платіжної картки для забезпечення безпеки здійснення платіжних операцій з її використанням зобов’язаний використовувати спеціальний платіжний засіб відповідно до вимог законодавства України, правил користування ним та умов договору, укладеного з емітентом (банком), дотримуватись правил безпеки та не допускати використання цього засобу сторонніми особами, для чого повинен надійно зберігати спеціальний платіжний засіб, пін-код та інші засоби, що дають змогу користуватися ним, а у випадку його втрати зобов’язаний негайно повідомити про це емітента (банк), який повинен негайно зупинити здійснення операцій з використанням цього спеціального платіжного засобу з внесенням до стоп-списку і його вилучення ( підпункти 2.4, 2.5, 2.6, 6.1—6.6 Положення).

Аналіз зазначених норм законів та нормативно-правових актів свідчить про те, що за своїм юридичним значенням (правовим режимом) та функціональним призначенням платіжні картки як платіжні інструменти — засоби доступу до банківських рахунків повністю відповідають визначенню поняття «офіційний документ» і є різновидом офіційних документів, а тому за певних умов можуть бути предметом злочинів, склади яких передбачені у частинах 1, 2 ст. 357 КК.

Водночас поняття «інші важливі особисті документи» як предмет злочину, передбаченого ч. 3 ст. 357 КК, розуміють документи, що засвідчують важливі факти і події в житті людини, втрата яких істотно утруднює реалізацію її прав, свобод і законних інтересів та потребує значних зусиль для їх поновлення (такими документами визнаються свідоцтво про народження, про шлюб, про народження дитини, про смерть, військовий квиток, трудова книжка, посвідчення водія, посвідчення про державні нагороди чи присвоєння почесних звань, диплом про закінчення вищого учбового закладу освіти, довідка про ідентифікаційний код, пенсійне посвідчення тощо). При цьому поняття «важливість» документа для певної людини є оціночним і підлягає встановленню в кожній конкретній кримінальній справі за обвинуваченням особи у вчиненні злочину, передбаченого ч. 3 ст. 357 КК.

Як убачається з матеріалів справи щодо Т., як органи досудового слідства, так і суд, визнавши платіжні картки — пластикові банківські картки «Кредитпромбанку» та «Приватбанку» на ім’я Г. важливими особистими документами потерпілої, не навели жодних доводів на підтвердження того, що ці документи були особистими та важливими для неї.

У той же час із матеріалів справи і долученого до неї «Договору банківського рахунку, що відкривається для обліку операцій за платіжними картками», укладеного 6 листопада 2008 р. між Г. та філією ВАТ «Кредитпромбанк», вбачається, що за умовами договору платіжна картка є власністю банку і надана держателю в тимчасове користування на час дії договору, після чого підлягала поверненню банку; при цьому держатель ніс відповідальність за належне виконання умов договору та Правил користування платіжною карткою, при втраті чи крадіжці якої зобов’язаний був негайно повідомити про це банк за вказаним в договорі номером телефону для постановки платіжної картки у стоп-лист та її вилучення. Це й було зроблено потерпілою Г. після відкритого викрадення в неї сумки з майном і документами, в тому числі платіжними банківськими картками «Кредитпромбанку» та «Приватбанку» з пін-кодами до них.

Отже, у справі не встановлено, що платіжні банківські картки, наявні у Г., відповідали ознакам важливих особистих документів, тобто були предметом злочину, передбаченого ч. 3 ст. 357 КК.

За таких обставин немає підстав вважати неправильним висновок суду касаційної інстанції про те, що платіжні картки, виявлені Т. у викраденій ним у потерпілої сумці, не належали до її важливих особистих документів.

Окрім того, приймаючи 27 січня 2011 р. рішення про скасування вироку щодо Т. в частині його засудження за ч. 3 ст. 357 КК із закриттям справи за цим обвинуваченням через відсутність в його діях складу цього злочину, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України врахувала те, що за показаннями Т. і обставинами вчинення ним злочину (виявлення платіжних карток та інших документів після відкритого викрадення ним сумочки потерпілої при огляді її вмісту, викидання паспорту, пенсійного посвідчення, довідки про ідентифікаційний код та інших речей потерпілої із заволодінням лише грошима, мобільним телефоном та платіжними картками як засобами доступу до грошових коштів потерпілої з подальшим викиданням і цих карток), умисел засудженого був спрямований на заволодіння чужим майном, а не на незаконне заволодіння важливими особистими документами потерпілої.

Тобто колегія суддів вмотивувала своє рішення по суті не відсутністю предмета злочину, передбаченого ч. 3 ст. 357 КК, а відсутністю у Т. суб’єктивної сторони цього злочину — прямого умислу на незаконне заволодіння іншими важливими особистими документами людини з усвідомленням цих специфічних ознак предмета цього злочину.

Цей висновок касаційної інстанції суду заступник Генерального прокурора України не заперечував у заяві й він відповідає вимогам закону, згідно з якими за відсутності в особи прямого умислу на незаконне заволодіння документами (офіційними чи іншими важливими особистими документами) у разі викрадення нею чужого майна, зокрема, сумки, в якій знаходились ці документи, вчинене слід кваліфікувати тільки як злочин проти власності.

Урахувавши викладене, Верховний Суд України вважає, що підстави для скасування ухвали суду касаційної інстанції у справі щодо Т. з направленням справи на новий касаційний розгляд відсутні.

Прийняття судом касаційної інстанції у справі щодо засудженого К. протилежного рішення, на яке послався заступник Генерального прокурора України в своїй заяві, а саме: ухвали від 1 квітня 2008 р., де визнано, що викрадена засудженим із шухляди письмового столу в службовому кабінеті приміщення Овруцької районної державної адміністрації платіжна картка «Приватбанку» з пін-кодом до неї на ім’я Н. є важливим особистим документом, що, з урахуванням подальшого зняття засудженим з її використанням з рахунку потерпілого 1 тис. грн, потребувало кваліфікації дій засудженого за сукупністю злочинів, передбачених ч. 1 ст. 185 та ч. 3 ст. 357 КК, не спростовує висновків про правильність ухвали суду касаційної інстанції щодо Т., оскільки в ухвалі щодо К. не вказані мотиви прийнятого рішення, а лише визнано банківську платіжну картку «документом», і це відповідає вимогам законодавчих актів України і за певних обставин (встановлення прямого умислу на викрадення цього офіційного документа з метою подальшого викрадення, з його застосуванням, чужого майна) може кваліфікуватися за сукупністю злочину проти власності й відповідної частини ст. 357 КК, яка передбачає відповідальність за викрадення офіційного документа.

Ураховуючи зазначене, Верховний Суд України не вбачає підстав для задоволення заяви заступника Генерального прокурора України і скасування ухвали колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 27 січня 2011 р. щодо Т. і направлення справи на новий касаційний розгляд.

На підставі викладеного, керуючись статтями 400²⁰, 400²¹, 400²² КПК, Верховний Суд України у задоволенні заяви заступника Генерального прокурора України про скасування ухвали колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 27 січня 2011 р. щодо Т. відмовив.