Для припинення права співвласника на частку у майні, що належить йому на праві спільної часткової власності, достатньо однієї з чотирьох передбачених у ч. 1 ст. 365 ЦК України підстав.
Водночас при визначенні судом розміру грошової компенсації, яка підлягає стягненню з однієї сторони на користь іншої, необхідно враховувати роз’яснення Пленуму Верховного Суду України, викладені в абз. 3 п. 6 постанови «Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок», відповідно до яких розмір такої грошової компенсації визначається за угодою сторін, а за відсутності такої угоди — судом за дійсною вартістю будинку (квартири) на час розгляду справи

У листопаді 2008 р. С.В. звернувся до суду з позовом до С.Т. про припинення права на частку у майні, що належить їм на праві спільної часткової власності, зі сплатою грошової компенсації.

Позивач зазначив, що їм з відповідачкою на праві спільної часткової власності належить трикімнатна квартира в м. Путивлі, зокрема його частка становить 73/100, а частка відповідачки — 27/100. Також на праві спільної сумісної власності їм належить гараж у Путивльському гаражно-будівельному кооперативі.

Пославшись на те, що частка відповідачки в квартирі є незначною і не може бути виділена в натурі, спільне користування квартирою та гаражем неможливе через неприязні стосунки між ними після розірвання шлюбу, а також на те, що таке припинення права не завдасть істотної шкоди інтересам відповідачки та членам її сім’ї, оскільки після розірвання шлюбу вона вибула на постійне проживання до Російської Федерації, громадянство якої набула, позивач просив припинити право власності відповідачки на її частку квартири та 1/2 частки гаража і стягнути з нього на її користь відповідну грошову компенсацію.

У квітні 2009 р. С.Т. звернулася до суду із зустрічним позовом до С.В. про поділ майна, нажитого за період шлюбу з ним.

Путивльський районний суд Сумської області рішенням від 26 жовтня 2009 р. первісний позов задовольнив повністю, а зустрічний — частково. Припинено право власності С.Т. на частки квартири та гаража і стягнуто з С.В. на її користь 25 тис. 722 грн грошової компенсації. Здійснено поділ решти майна між С.Т. та С.В.

Апеляційний суд Сумської області рішенням від 19 січня 2010 р. це рішення районного суду у частині припинення права власності на частку С.Т. у спільному майні зі сплатою їй С.В. відповідної грошової компенсації скасував та ухвалив у цій частині нове — про відмову в позові. У решті рішення суду першої інстанції не оскаржувалося та в апеляційному порядку не переглядалося.

У касаційній скарзі С.В., пославшись на порушення апеляційним судом норм матеріального та процесуального права, просив скасувати рішення апеляційного суду і залишити в силі рішення місцевого суду.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у скарзі доводи, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково.

Ухвалюючи рішення про припинення права С.Т. на частку у майні, що належить їй на праві спільної часткової власності, зі стягненням на її користь з С.В. відповідної грошової компенсації, суд першої інстанції виходив із того, що частка С.Т. — незначна і не може бути виділена в натурі, квартира є неподільною, спільне користування нею через неприязні стосунки між сторонами неможливе, до того ж таке припинення не завдасть істотної шкоди С.Т. та членам її сім’ї.

Цей висновок правильний.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 365 ЦК право особи на частку у спільному майні може бути припинено за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо: частка є незначною і не може бути виділена в натурі; річ є неподільною; спільне володіння і користування майном є неможливим; таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім’ї.

Суд установив, що спірна квартира належить сторонам на праві спільної часткової власності. С.В. належить 73/100 частки квартири, а С.Т. — 27/100. Квартира є неподільною і виділити належні сторонам частки в натурі неможливо. Сторони — колишнє подружжя, і після розірвання шлюбу між ними склалися неприязні стосунки.

С.Т. з 2006 р. в квартирі не проживає, знялася з реєстраційного обліку за місцем проживання та виїхала на постійне проживання до Російської Федерації, громадянство якої набула. С.В. іншого житла не має.

Встановивши такі обставини, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для припинення права власності С.Т. на частку у спірній квартирі зі стягненням на її користь зі співвласника С.В. відповідної грошової компенсації.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове — про відмову в позові, апеляційний суд вказав, що на належну С.Т. частку в квартирі припадає одна жила кімната, тобто її частка не є незначною і може використовуватися нею, оскільки факт неприязних стосунків між сторонами не свідчить про неможливість такого використання, а інших доказів, які б підтверджували це, у справі немає.

Однак при цьому апеляційний суд не врахував, що для припинення права співвласника на частку у майні, що належить йому на праві спільної часткової власності, достатньо однієї з чотирьох передбачених у ч. 1 ст. 365 ЦК підстав, і не спростував правильного висновку суду першої інстанції про те, що за умови переїзду С.Т. на постійне проживання до іншої держави, громадянство якої вона набула, таке припинення не завдасть істотної шкоди її інтересам та членам її сім’ї.

Водночас посилання апеляційного суду на неправильне визначення судом першої інстанції розміру грошової компенсації, яка підлягає стягненню з С.В. на користь С.Т., правильне, оскільки місцевий суд виходив з інвентарної оцінки квартири. Однак, як зазначено в абз. 3 п. 6 постанови Пленуму Верхов-ного Суду України від 4 жовтня 1991 р. № 7 «Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок», розмір такої грошової компенсації визначається за угодою сторін, а за відсутності такої угоди — судом за дійсною вартістю будинку (квартири) на час розгляду справи.

За таких обставин рішення апеляційного суду відповідно до ч. 2 ст. 338 ЦПК слід скасувати і передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

У решті рішення апеляційного суду та рішення суду першої інстанції не оскаржувалися, отже, відповідно до положень ст. 335 ЦПК в касаційному порядку не переглядалися.

Керуючись п. 2 ч. 1 ст. 336, ч. 2 ст. 338 та п. 2 ч. 1 ст. 344 ЦПК, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України касаційну скаргу С.В. задовольнила частково: рішення Апеляційного суду Сумської області від 19 січня 2010 р. в частині скасування рішення Путивльського районного суду Сумської області від 26 жовтня 2009 р. та ухвалення в цій частині нового рішення скасувала і передала справу в цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.