Згідно з вимогами ч. 2 ст. 358 КПК України засуджений підлягає обов’язковому виклику в апеляційний суд, якщо в апеляції порушується питання про погіршення його становища або суд визнає необхідним провести судове слідство. Порушення апеляційним судом вимог ч. 2 ст. 358, а також ст. 377 КПК України потягло скасування ухвали апеляційного суду і направлення справи на новий апеляційний розгляд
Ленінський районний суд м. Севастополя АР Крим вироком від 18 січня 2008 р. засудив Д. за ч. 5 ст. 191 КК із застосуванням ст. 69 КК на три роки позбавлення волі з позбавленням на один рік права обіймати в державних підприємствах керівні посади, пов’язані з організаційно-розпорядчими функціями.
На підставі статей 75, 76 КК суд звільнив його від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком один рік з покладенням обов’язків не виїжджати за межі України на постійне проживання без дозволу кримінально-виконавчої інспекції, повідомляти цю інспекцію про зміну місця проживання, роботи або навчання та періодично з’являтися до неї на реєстрацію.
М. виправданий за ч. 5 ст. 27, ч. 5 ст. 191 КК за відсутністю доказів вчинення цього злочину.
Апеляційний суд м. Севастополя АР Крим ухвалою від 25 листопада 2008 р. вирок щодо Д. та М. залишив без змін.
Д. визнаний винним у тому, що він 21 грудня 2002 р., будучи директором підприємства, зловживаючи своїм службовим становищем, незаконно привласнив майно очолюваного ним підприємства — автомобіль — в особливо великих розмірах на суму 12 тис. 364 грн.
М. обвинувачувався у тому, що він, будучи головним інженером підприємства, 21 грудня 2002 р. за попередньою змовою з директором цього ж підприємства Д. за викладених вище обставин вчинив пособництво в незаконному привласненні останнім належного підприємству майна в особливо великих розмірах, а саме — автомобіля вартістю 12 тис. 364 грн.
У касаційному поданні прокурор послався на те, що викладені у вироку висновки суду не відповідають фактичним обставинам справи і не підтверджені зібраними у ній доказами, яким суд, крім того, не дав належної оцінки. Він також зазначив, що суд необґрунтовано виправдав М. в інкримінованому йому органами досудового слідства злочині, через що безпідставно виключив кваліфікуючу ознаку дій Д. — вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб. Крім того, він зауважив, що суд всупереч вимогам закону в мотивувальній частині вироку не навів передбачених законом підстав для виправдання М. Прокурор порушив питання про скасування судових рішень, постановлених щодо Д. та М., та направлення справи на новий судовий розгляд.
Перевіривши матеріали справи та обговоривши наведені у касаційному поданні доводи, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що подання підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Відповідно до ч. 2 ст. 358 КПК засуджений чи виправданий, їх законні представники підлягають обов’язковому виклику в апеляційний суд, якщо в апеляції порушується питання про погіршення їх становища або суд визнає необхідним провести судове слідство.
Згідно з роз’ясненнями, що містяться у п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 15 травня 2006 р. № 1 «Про практику постановлення судами вироків (постанов) при розгляді кримінальних справ в апеляційному порядку», відповідно до ч. 2 ст. 358 КПК у разі порушення в апеляції питання про погіршення становища засудженого він підлягає обов’язковому виклику до апеляційного суду. Розгляд справи в апеляційному порядку за відсутності засудженого у такому випадку не допускається. У разі неявки його в судове засідання апеляційний суд має відкласти розгляд справи і вжити заходів, передбачених ст. 288 КПК.
За матеріалами справи встановлено, що апеляційний суд ці вимоги закону належним чином не виконав і розглянув справу за апеляцією прокурора, в якій порушувалося питання про скасування вироку місцевого суду щодо Д. й М. та постановлення апеляційним судом свого вироку у зв’язку з невідповідністю висновків місцевого суду фактичним обставинам справи, а також неправильним застосуванням кримінального закону, без участі засудженого Д., чим порушив його право на захист, що відповідно до ч. 2 ст. 370 КПК є істотним порушенням кримінально-процесуального закону.
До того ж постановою щодо попереднього розгляду цієї справи від 20 жовтня 2008 р. апеляційний суд визнав за необхідне проведення судового слідства у справі з обов’язковим викликом до суду Д. і М.
Крім того, відповідно до ст. 377 КПК в ухвалі апеляційного суду має бути зазначено суть апеляції та докладні мотиви прийнятого рішення. У разі залишення апеляції без задоволення в ухвалі апеляційного суду мають бути зазначені підстави, через які апеляцію визнано необґрунтованою.
Проте апеляційний суд такі вимоги закону належним чином не виконав. Зокрема, з огляду на зміст апеляції, прокурор порушував у ній питання про скасування виправдувального вироку щодо М. і обвинувального вироку щодо Д. у зв’язку з невідповідністю висновків суду першої інстанції фактичним обставинам справи та неправильним застосуванням кримінального закону.
Однак апеляційний суд усі наведені в апеляції доводи належним чином не перевірив, не дав в ухвалі відповіді на них і не зазначив підстави, з яких визнав ці доводи необґрунтованими.
Так, поза увагою апеляційного суду залишилася та обставина, що відповідно до ст. 334 КПК мотивувальна частина виправдувального вироку повинна містити формулювання обвинувачення, яке пред’явлене підсудному і визнане судом недоведеним, а також підстави для виправдання підсудного із зазначенням мотивів, з яких суд відкидає докази обвинувачення.
Проте, як убачається з вироку, суд першої інстанції обґрунтував свої висновки щодо недоведеності участі М. у вчиненні інкримінованого йому злочину лише показаннями самого виправданого та засудженого Д., а іншим зібраним у справі доказам належної оцінки не дав і не навів мотивів, з яких відкинув докази обвинувачення.
За таких обставин колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України, погоджуючись частково з доводами, наведеними у касаційному поданні, визнала, що ухвала Апеляційного суду м. Севастополя АР Крим від 25 листопада 2008 р. щодо Д. та М. не може бути визнана законною та обґрунтованою, у зв’язку з чим її було скасовано, а справу направлено на новий апеляційний розгляд.