Суди не врахували, що згідно з договором у випадку невиконання зобов’язань за ним комісіонер повертає комітенту всі перераховані грошові кошти протягом трьох банківських днів

У лютому 2007 р. відкрите акціонерне товариство «Запорізький виробничий алюмінієвий комбінат» (далі — ВАТ) подало до Господарського суду Дніпропетровської області позов до товариства з обмеженою відповідальністю «Енерго-МІГ» (далі — ТОВ) про стягнення 12 млн 586 тис. 901 грн коштів за невиконання зобов’язання. Позовні вимоги мотивовані тим, що 11 серпня 2004 р. сторони уклали договір комісії, відповідно до умов якого відповідач (комісіонер) зобов’язався за дорученням позивача (комітент) купити лом алюмінію від свого імені в інтересах та за рахунок позивача (далі — договір комісії). Посилаючись на неналежне виконання комісіонером своїх зобов’язань за цим договором, позивач просив стягнути з відповідача зазначену суму, що складалася з 8 млн 27 тис. грн основного боргу, 3 млн 407 тис. 594 грн штрафу, 906 тис. 879 грн інфляційних нарахувань і 245 тис. 428 грн — 3 % річних.

Господарський суд Дніпропетровської області рішенням від 11 липня 2007 р., залишеним без змін постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 19 вересня 2007 р., у задоволенні позову відмовив.

Вищий господарський суд України постановою від 26 грудня 2007 р. зазначену постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду залишив без змін.

Рішення та постанови мотивовані тим, що відповідач не виконав свій обов’язок у зв’язку з невиконанням позивачем зобов’язання щодо перерахування всієї суми, необхідної для виконання відповідачем своїх зобов’язань за договором. Через цю обставину строк виконання зобов’язання щодо придбання лому алюмінію не настав, тому підстав для покладення на відповідача зобов’язання зі сплати інфляційних нарахувань, штрафу та 3 % річних немає.

Верховний Суд України ухвалою від 6 березня 2008 р. порушив провадження з перегляду в касаційному порядку постанови Вищого господарського суду України від 26 грудня 2007 р. за касаційною скаргою ВАТ, де останнє просило скасувати цю постанову, постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 19 вересня 2007 р. і рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 11 липня 2007 р. та задовольнити позов. Посилання зроблені на порушення й неправильне застосування норм матеріального та процесуального права і виявлення різного застосування Вищим господарським судом України одного й того ж положення закону в аналогічних справах.

Заслухавши суддю-доповідача, представників сторін та перевіривши матеріали справи, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України визнала, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Як установили суди, 11 серпня 2004 р. ВАТ (комітент) і ТОВ (комісіонер) уклали договір комісії про закупівлю лому алюмінію в кількості 2 тис. 224 тонн.

У подальшому сторони підписали додаткові угоди до договору комісії, якими погодили збільшення обсягу закупівлі продукції до 2 тис. 658 тонн, ціни договору — до 18 млн. 320 тис. 400 грн (з ПДВ) і строки виконання доручення комісіонером.

У п. 1 додаткової угоди від 1 липня 2005 р. № 7 вказано, що остаточні строки виконання доручення комітента комісіонером становлять 540 календарних днів із дати зарахування коштів на поточний рахунок комісіонером.

Відповідно до платіжних доручень №№ 7 і 8 станом на 26 серпня 2004 р. позивач перерахував відповідачу 15 млн 327 тис. грн та 2 млн 993 тис. 400 грн.

Із 21 грудня 2004 р. по 28 квітня 2006 р. відповідач частково повернув отримані грошові кошти на суму 10 млн 293 тис. 400 грн, що підтверджується платіжними дорученнями.

Відмовляючи в задоволенні позову, суди всіх інстанцій зазначили, що відповідач не виконав обов’язок у зв’язку з невиконанням позивачем зобов’язання щодо перерахування всієї суми, необхідної для виконання відповідачем своїх зобов’язань за договором, у зв’язку з чим строк виконання зобов’язання щодо придбання лому алюмінію не настав. Тому підстав для покладення на відповідача зобов’язання зі сплати інфляційних нарахувань, штрафу та 3 % річних не вбачається.

Такий висновок є передчасним, не відповідає матеріалам справи та вимогам закону.

У ст. 1011 ЦК передбачено, що за договором комісії одна сторона (комісіонер) зобов’язується за дорученням другої сторони (комітента) за плату вчинити один або кілька правочинів від свого імені, але за рахунок комітента.

Згідно з ч. 1 ст. 1012 цього Кодексу договір комісії може бути укладений на визначений строк або без визначення строку, з визначенням або без визначення території його виконання, з умовою чи без умови щодо асортименту товарів, які є предметом комісії.

У п. 4.3 договору комісії встановлено, що цей договір вступає в силу з моменту його підписання сторонами і діє до повного виконання сторонами своїх зобов’язань.

Водночас відповідно до п. 4.1 договору комісії з урахуванням положень додаткових угод строк виконання доручення встановлено сторонами протягом 540 календарних днів із дати зарахування коштів на поточний рахунок комісіонером.

Як установили суди, позивач перерахував кошти, необхідні для виконання доручення, 26 серпня 2004 р. Таким чином, відповідач повинен був придбати лом алюмінію в строк до 18 лютого 2006 р.

На момент подачі позову (27 лютого 2007 р.) відповідач зобов’язання не виконав.

Згідно з п. 6.2 договору комісії у випадку невиконання зобов’язань за цим договором комісіонер повертає комітенту всі перераховані грошові кошти протягом трьох банківських днів.

Суди зазначені вимоги закону та положення договору комісії до уваги не взяли. У зв’язку з цим усі судові рішення підлягають скасуванню, а справа — передачі на новий розгляд до суду першої інстанції.

При новому розгляді справи суду необхідно уважно дослідити договір комісії. Зокрема, предмет цього договору, права та обов’язки сторін, а також питання щодо виконання договірних зобов’язань. Суду слід врахувати викладене та вирішити спір відповідно до вимог закону.

Враховуючи викладене, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України, керуючись статтями 111¹⁷—111²¹ ГПК, касаційну скаргу ВАТ задовольнила частково: постанови Вищого господарського суду України від 26 грудня 2007 р. та Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 19 вересня 2007 р. і рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 11 липня 2007 р. скасувала та передала справу на новий розгляд до суду першої інстанції.