Відповідно до ст. 119 ЗК України громадяни, які добросовісно, відкрито і безперервно користуються земельною ділянкою протягом 15 років, але не мають документів, які б свідчили про наявність у них прав на цю земельну ділянку, можуть звернутися до органу державної влади або органу місцевого самоврядування з клопотанням про передачу її у власність або надання у користування. Розмір цієї земельної ділянки встановлюється у межах норм, визначених цим Кодексом.
Передача земельних ділянок у власність здійснюється на підставі технічних документів та матеріалів, які підтверджують розмір цих земельних ділянок.
Питання регулювання земельних відносин відповідно до п. 34 ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» віднесено до виключної компетенції сільських, селищних, міських рад

Позов вони мотивували тим, що 30 травня 2002 р. подали заяви про оформлення права власності на земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства в урочищі Урстова гора у м. Іршаві, яким користуються з 1980 р. Заяви не були своєчасно розглянуті, і суд зобов’язав Іршавського міського голову (далі — міський голова) винести їх на розгляд сесії. Однак рішенням сесії Міськради від 14 лютого 2003 р. земельні ділянки надано під забудову, а не для ведення особистого селянського господарства. Позивачі просили суд скасувати рішення п’ятої сесії четвертого скликання Міськради від 14 лютого 2003 р. та передати у власність для ведення особистого селянського господарства земельні ділянки Г.М. у розмірі 7 тис. 246 кв. метрів, У.В. — 5 тис. 646 кв. метрів, У.М. — 5 тис. 175 кв. метрів, У.С. — у розмірі 4 тис. 628 кв. метрів в урочищі Урстова гора в м. Іршаві з оформленням та видачею правовстановлюючих документів.

Іршавський районний суд Закарпатської області рішенням від 24 березня 2004 р. позов задовольнив і зобов’язав міського голову оформити та видати позивачам свідоцтва про право власності на ці ділянки.

Апеляційний суд Закарпатської області ухвалою від 3 листопада 2004 р. рішення Іршавського районного суду Закарпатської області від 24 березня 2004 р. залишив без змін.

У касаційній скарзі Міськрада просила скасувати постановлені судові рішення та закрити провадження у справі, посилаючись на те, що суд неправильно застосував норми матеріального права та порушив норми процесуального права.

Заслухавши доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.

Задовольняючи позовні вимоги позивачів у частині передачі у приватну власність для ведення особистого селянського господарства земельних ділянок, суд першої інстанції правильно виходив з того, що позивачі з 1987 р. користуються спірними земельними ділянками і сплачують за це податки.

Проте не можна погодитись із рішенням суду в частині надання цих земельних ділянок у приватну власність.

Відповідно до ст. 119 ЗК громадяни, які добросовісно, відкрито і безперервно користуються земельною ділянкою протягом 15 років, але не мають документів, які б свідчили про наявність у них прав на цю земельну ділянку, можуть звернутися до органу державної влади або органу місцевого самоврядування з клопотанням про передачу її у власність або надання у користування. Розмір цієї земельної ділянки встановлюється у межах норм, визначених цим Кодексом.

Передача земельних ділянок у власність здійснюється на підставі технічних документів та матеріалів, які підтверджують розмір цих земельних ділянок.

Позивачі не надали суду доказів, які б підтверджували, що вони протягом 15 років користуються земельними ділянками, розташованими в урочищі Урстова гора в м. Іршаві, у тих розмірах, які вони зазначили в позовній заяві.

Згідно зі ст. 58 Конституції закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи.

Позивачі користувалися спірними земельними ділянками до введення в дію ЗК від 25 жовтня 2001 р., який набрав чинності з 1 січня 2002 р. Правовідносини виникли задовго до введення в дію ЗК, тому погодитися з рішенням суду першої інстанції з посиланням на ст. 119 ЗК не можна.

Крім того, не можна погодитись і з рішенням суду першої інстанції в частині зобов’язання міського голови оформити та видати позивачам свідоцтва про право власності на спірні земельні ділянки.

Відповідно до п. 34 ст. 26 Закону від 21 травня 1997 р. № 280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні» (далі — Закон) до виключної компетенції сільських, селищних, міських рад належить вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин.

Статтею 33 Закону передбачено, що до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать власні та делеговані повноваження, зокрема реєстрація суб’єктів права власності на землю, реєстрація права користування землею і договорів на оренду землі, видача документів, що посвідчують право власності і право користування землею.

У ст. 42 цього Закону визначено повноваження міського голови, з яких вбачається, що до його компетенції оформлення і видача свідоцтв про право власності на земельну ділянку не входить.

Отже, суд першої інстанції безпідставно зобов’язав міського голову вчиняти дії, які належать до компетенції міської ради.

Враховуючи викладене, суд першої інстанції не з’ясував характеру правовідносин та учасників правовідносин, що має суттєве значення для правильного вирішення спору.

Оскільки порушення норм матеріального та процесуального права призвело до неправильного вирішення справи, рішення суду першої інстанції та ухвала суду апеляційної інстанції підлягають скасуванню, а справа — передачі на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 336, 338, 345 ЦПК, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України касаційну скаргу Міськради задовольнила частково: рішення Іршавського районного суду Закарпатської області від 24 березня 2004 р. та ухвалу Апеляційного суду Закарпатської області від 3 листопада 2004 р. скасувала, справу передала до суду першої інстанції для нового розгляду іншим суддею.