Інформація про видання
На першу сторінку Написати листа Пошук
 2010   ‹ інформація про журнал
   № 6 (118)
    СУДОВА ПРАКТИКА І ПРОБЛЕМИ ВДОСКОНАЛЕННЯ ЗАКОНОДАВСТВА
JUDICIAL PRACTICE AND ISSUES OF EVOLVEMENT OF LEGISLATION
     РІШЕННЯ У ГОСПОДАРСЬКИХ СПРАВАХ
DECISIONS IN COMMERCIAL CASES

Відповідно до ст. 1117 ГПК, переглядаючи в касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права і не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти їх.
Вдавшись до переоцінки доказів, які є в матеріалах справи, та поставивши під сумнів висновки, зроблені судами першої та апеляційної інстанцій, Вищий господарський суд України вийшов за межі своїх повноважень, у зв’язку з чим оскаржувана постанова цього суду підлягає скасуванню

Постанова
Судової палати у господарських справах Верховного Суду України
від 29 вересня 2009 р.
(в и т я г)


У жовтні 2008 р. відкрите акціонерне товариство по газопостачанню та газифікації «Дніпрогаз» (далі — ВАТ) звернулося до Господарського суду з позовом до закритого акціонерного товариства «Укргаз-Енерго» (далі — ЗАТ) про стягнення заборгованості за договором про надання послуг з транспортування природного газу від 27 лютого 2007 р. № 19/66/Тр-07 в сумі 9 млн 816 тис. 429 грн, із яких: 8 млн 45 тис. 20 грн — основний борг, 913 тис. 36 грн — пеня за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань, 713 тис. 334 грн — інфляційні збитки, 145 тис. 38 грн — 3 % річних від простроченої суми.

Позов мотивовано тим, що за укладеним 27 лютого 2007 р. між ВАТ та ЗАТ договором позивач надав відповідачу послуги з транспортування належного останньому газу, що підтверджено актами приймання-передачі. За надані в січні—лютому 2008 р. послуги за цим договором відповідач не розрахувався.

3 листопада 2008 р. в порядку ст. 22 ГПК позивач збільшив позовні вимоги в частині стягнення штрафних санкцій та остаточно просив стягнути з відповідача 8 млн 45 тис. 20 грн основного боргу, 913 тис. 36 грн пені за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань, 801 тис. 829 грн інфляційних збитків, 165 тис. 637 грн — 3 % річних від простроченої суми, а всього 9 млн 925 тис. 523 грн.

Відповідач проти позову заперечив, пославшись на те, що заборгованість з оплати послуг виникла внаслідок невиконання позивачем своїх договірних зобов’язань щодо надання рахунків-фактур, що зумовило порушення умов договору відповідачем.

Господарський суд м. Києва рішенням від 2 грудня 2008 р. позов задовольнив частково: постановив стягнути із ЗАТ на користь ВАТ 8 млн 45 тис. 20 грн основного боргу, 913 тис. 36 грн пені, 790 тис. 454 грн суми, на яку збільшився борг внаслідок інфляційних процесів, 163 тис. 153 грн — 3 % річних від простроченої суми, 25 тис. 464 грн витрат з оплати державного мита, 118 грн витрат за інформаційно-технічне забезпечення судового процесу. В іншій частині позовних вимог відмовлено.

Київський апеляційний господарський суд постановою від 19 березня 2009 р. рішення Господарського суду м. Києва від 2 грудня 2008 р. залишив без змін.

Вищий господарський суд України постановою від 8 липня 2009 р. зазначену постанову апеляційного та рішення місцевого суду скасував, а справу направив до Господарського суду м. Києва на новий розгляд в іншому складі суду.

Колегія суддів Верховного Суду України ухвалою від 3 вересня 2009 р. за касаційною скаргою ВАТ порушила провадження з перегляду в касаційному порядку цієї постанови Вищого господарського суду України.

У касаційній скарзі ВАТ просило скасувати зазначену постанову Вищого господарського суду України з підстав виявлення різного застосування цим судом одного й того ж положення закону в аналогічних справах та неправильного застосування ним норм матеріального й процесуального права.

Перевіривши матеріали справи, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України визнала, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Господарські суди встановили, що 27 лютого 2007 р. ВАТ (виконавець) та ЗАТ (замовник) уклали договір про надання послуг з транспортування природного газу № 19/66/Тр-07, згідно з умовами якого виконавець зобов’язувався прийняти та транспортувати природний газ системою розподільчих газопроводів, що знаходяться в зоні обслуговування та/або користуванні ВАТ, від пунктів приймання-передачі газу — газорозподільних станцій на магістральних трубопроводах та/або пунктів виміру витрат газу в районах видобутку газу на території України до пунктів призначення — місця входу газопроводу на територію споживача або від точки балансового розмежування газопроводів споживачів для технічної передачі визначеним замовником та доведеним (підтвердженим) до виконавця через об’єднане диспетчерське управління дочірньої компанії Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України» — «Укртрансгаз» — споживачам, здійснювати облік такого газу, а замовник зобов’язувався відповідно до умов договору оплатити надані виконавцем послуги з транспортування газу.

Згідно з пунктами 4.1 та 4.2 цього договору надання послуг з транспортування газу щомісячно оформлюється замовником і виконавцем шляхом складання акта здачі-приймання послуг з транспортування газу. Надання послуг з технічного приймання-передачі газу в пунктах приймання-передачі та пунктах призначення оформлюється замовником і виконавцем шляхом складання акта здачі-приймання послуг з технічного приймання-передачі газу в пунктах приймання-передачі та пунктах призначення.

Відповідно до п. 6.2 договору остаточний розрахунок здійснюється на підставі рахунків-фактур, виставлених виконавцем замовнику на підставі актів, зазначених в пунктах 4.1 та 4.2 цього договору, до 15-го числа місяця, наступного за звітним.

На виконання умов договору сторони підписали акти № УТГ-000867 та № УТГ-000864 здачі-приймання послуг з технічного приймання-передачі та транспортування природного газу за січень та лютий 2008 р.

Таким чином, відповідно до зазначених актів у січні—лютому 2008 р. позивач надав відповідачу послуги з транспортування газу на суму 8 млн 34 тис. 586 грн, а згідно з п. 5.3 договору відповідач зобов’язаний сплати позивачу 10 тис. 344 грн винагороди за надання послуг з технічного приймання-передачі газу.

За надані послуги з транспортування природного газу відповідач не розрахувався, у зв’язку з чим позивач звернувся до суду про стягнення з відповідача основного боргу, 3 % річних, інфляційних витрат та пені.

Проаналізувавши умови договору та належно оцінивши зібрані у справі докази, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку про те, що рахунок-фактура є документом, який містить тільки платіжні реквізити, на які потрібно перерахувати кошти; ненадання рахунку-фактури не є відкладальною умовою у розумінні ст. 212 ЦК та не є простроченням кредитора в розумінні ст. 613 ЦК; а отже, наявність або відсутність рахунку-фактури не звільняє відповідача від обов’язку сплатити надані послуги з транспортування природного газу.

Пославшись на те, що суди не досліджували питання про виконання позивачем своїх договірних зобов’язань щодо виставлення рахунків-фактур для проведення відповідачем оплати наданих за договором послуг з транспортування природного газу, Вищий господарський суд України скасував прийняті у справі судові рішення.

Відповідно до ст. 1117 ГПК, переглядаючи в касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права і не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково їх перевіряти.

Вдавшись до переоцінки доказів, які є в матеріалах справи, та поставивши під сумнів висновки, зроблені судами першої та апеляційної інстанцій, Вищий господарський суд України вийшов за межі своїх повноважень, у зв’язку з чим оскаржувана постанова підлягає скасуванню.

З огляду на положення статей 6, 8 Конституції України, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України не визнала за необхідне направляти справу на новий розгляд до суду першої інстанції, оскільки це суперечило б положенням статей 125, 129 Основного Закону, статей 2, 39 Закону від 7 лютого 2002 р. № 3018-ІІІ «Про судоустрій України» щодо визначення статусу Верховного Суду України та його завдання забезпечити законність у здійсненні правосуддя і викликало б конституційно недопустиму необхідність скасування законних судових рішень. Наведений у ст. 11118 ГПК перелік наслідків розгляду касаційної скарги на постанову Вищого господарського суду України не є процесуальною перешкодою для залишення в силі Судовою палатою у господарських справах Верховного Суду України постанови Київського апеляційного господарського суду від 19 березня 2009 р.

Керуючись статтями 11117—11120 ГПК, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України касаційну скаргу ВАТ задовольнила: постанову Вищого господарського суду України від 8 липня 2009 р. скасувала, а постанову Київського апеляційного господарського суду від 19 березня 2009 р. залишила без змін.