Верховний Суд України, переглядаючи судові рішення у кримінальній справі щодо Д. за заявою захисника, відмовив у задоволенні заяви, оскільки немає неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм кримінального закону щодо подібних суспільно небезпечних діянь

Апеляційний суд Луганської області вироком від 14 серпня 2003 р. засудив Д.: за пунктами 6, 12 ч. 2 ст. 115 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк 11 років з конфіскацією всього майна; за ч. 4 ст. 187 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк дев’ять років з конфіскацією всього майна.

На підставі ст. 70 КК за сукупністю злочинів Д. визначено остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк 11 років з конфіскацією всього майна, яке є її власністю. Прийнято рішення щодо цивільного позову, речових доказів і судових витрат.

Цим же вироком засуджено Б. за пунктами 6, 12 ч. 2 ст. 115, ч. 4 ст. 187 КК.

Згідно з вироком Д. і Б. визнано винними у вчиненні за попередньою змовою між собою розбійного нападу та умисного вбивства Ч. з корисливих мотивів за таких обставин.

Знаючи, що Ч. має гроші та цінне майно, Б. і Д. на пропозицію останньої вирішили вчинити розбійний напад на потерпілого, заволодіти його майном та умисно вбити його з корисливих мотивів, спільно розробили план вчинення злочинів і розподілили між собою завдання.

Діючи за планом, Б. і Д. 28 грудня 2002 р. приблизно о 21 год. прийшли до місця проживання Ч. у квартиру, де почали разом із потерпілим вживати спиртні напої. Згідно з домовленістю Д. відвернула увагу Ч., а Б., щоб отруїти, підсипав йому в бокал зі спиртним завчасно придбані пігулки клофеліну, які не подіяли. Після цього Д., реалізуючи спільний з Б. план, запросила Ч. до спальної кімнати для вступу з ним в інтимний зв’язок і вони розмістилися так, щоб Б. мав можливість нанести Ч. удари по голові порожньою пляшкою з-під шампанського, що він і зробив, двічі вдаривши потерпілого.

Ч. став підводитися з ліжка й чинити опір Б. Тоді останній з метою умисного вбивства потерпілого поранив його ножем, якого він спеціально приніс із собою, в область розташування життєво-важливих органів, від чого Ч. помер, а Б. та Д. заволоділи майном потерпілого загальною вартістю 5 тис. 775 грн 6 коп., що становить великий розмір, і зникли з місця події.

Причиною смерті Ч. стали численні проникаючі колото-різані рани, що супроводжувалися значною крововтратою.

На зазначений вирок засуджена Д. подала касаційну скаргу, в якій вона заперечувала наявність між нею та Б. попередньої змови про вбивство Ч. з метою заволодіння його майном і стверджувала, що дії, спрямовані на позбавлення життя останнього, Б. вчинив самостійно. У зв’язку з цим Д., пославшись, зокрема, на неналежну оцінку доказів та неправильну кваліфікацію її дій судом, просила вирок стосовно неї скасувати, а справу направити на новий судовий розгляд. Такі доводи містилися також у доповненні до касаційної скарги засудженої, поданому захисником.

Колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України ухвалою від 26 серпня 2010 р. касаційну скаргу засудженої Д. залишила без задоволення, а вирок щодо неї — без змін.

Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 30 травня 2011 р. кримінальну справу щодо Д. допустив до провадження Верховним Судом України за заявою захисника про перегляд постановлених у цій справі вироку Апеляційного суду Луганської області від 14 серпня 2003 р. та ухвали колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 26 серпня 2010 р. щодо Д.

У заяві захисник просила вирок апеляційного суду та ухвалу колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України щодо Д. скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Як на підставу для перегляду зазначених судових рішень вона послалася на невідповідність викладених у вироку апеляційного суду висновків фактичним обставинам справи та неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм кримінального закону щодо подібних суспільно небезпечних діянь.

Також на обґрунтування своїх вимог, даючи аналіз доказам у справі, захисник стверджувала про відсутність між Б. та Д. попередньої змови на умисне вбивство Ч. з корисливих мотивів. Вона припускала, що між засудженими існувала попередня змова про вчинення розбійного нападу на Ч., але в такому випадку, як зазначила захисник, з боку Б. мав місце ексцес виконавця, оскільки він вийшов за межі домовленості з Д. і його дії з позбавлення життя потерпілого не були сприченені її умислом.

При цьому захисник послалась на ухвалу колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 27 березня 2001 р., якою було скасовано вирок Апеляційного суду Луганської області від 5 жовтня 2000 р. щодо С. Р. у частині засудження його за підпунктами «а», «і» ст. 93 КК 1960 р. за відсутністю в його діях складу злочину, а з того самого вироку щодо С.С. було виключено обвинувачення за п. «і» ст. 93 зазначеного Кодексу. У цьому випадку, як зазначила захисник, пославшись на ухвалу суду касаційної інстанції, колегія суддів визнала, що С.Р. не мав умислу на позбавлення життя потерпілого, а його співучасник С.С. вийшов за межі домовленості про вчинення розбійного нападу, тобто з боку С.С. мав місце ексцес виконавця.

Захисник вважала, що у випадку вчинення злочину С.Р. та С.С. і у випадку вчинення злочину Б. та Д. мали місце подібні суспільно небезпечні діяння, проте в останньому випадку суд касаційної інстанції прийняв протилежне рішення.

Заслухавши суддю-доповідача, думку заступника Генерального прокурора України, який вважав, що заява захисника про перегляд вироку Апеляційного суду Луганської області від 14 серпня 2003 р. та ухвали колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 26 серпня 2010 р. щодо Д. не підлягає задоволенню, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи, зазначені в заяві, Верхов­ний Суд України вирішив, що в задоволенні заяви необхідно відмовити.

Згідно зі ст. 400¹¹ КПК Верховний Суд України переглядає судові рішення у кримінальних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ч. 1 ст. 400¹² КПК підставами для перегляду судових рішень, що набрали законної сили, Верховним Судом України є: 1) неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм кримінального закону щодо подібних суспільно небезпечних діянь (крім питань призначення покарання, звільнення від покарання та від кримінальної відповідальності), що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень; 2) встановлення міжнародною установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом.

Перегляд судових рішень у кримінальних справах з інших підстав, у тому числі й з мотивів невідповідності викладених у цих судових рішеннях висновків суду фактичним обставинам справи, про що йдеться у заяві захисника, не належить до компетенції Верховного Суду України при розгляді ним кримінальної справи у порядку, передбаченому гл. 32¹ КПК.

Отже, вирішуючи питання про наявність підстави для перегляду судових рішень у кримінальних справах, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 400¹² КПК, Верховний Суд України виходить із обставин, установлених судом, який розглянув справу, і викладених у судовому рішенні, що набрало законної сили.

Як установив апеляційний суд і зазначив у вироку щодо Б. та Д., залишеному без змін касаційним судом, між засудженими мала місце попередня змова на вчинення злочинів щодо потерпілого Ч.

Згідно з ч. 2 ст. 28 КК злочин визнається вчиненим за попередньою змовою групою осіб, якщо його спільно вчинили декілька осіб (дві або більше), які заздалегідь, тобто до початку злочину, домовилися про спільне його вчинення.

У випадку вчинення злочинів Б. і Д. апеляційний суд визнав, і з цим погодився суд касаційної інстанції, що вони на пропозицію останньої заздалегідь домовилися вчинити розбійний напад на Ч., під час якого вирішили його вбити для заволодіння його майном, разом розробили детальний план спільного вчинення зазначених злочинів, узгодили місце, час і спосіб їх вчинення, розподілили між собою завдання. Під час реалізації свого злочинного плану Б. та Д. діяли як співвиконавці й кожен із них виконував покладені на нього завдання. Те, що при цьому дії, безпосередньо спрямовані на позбавлення життя потерпілого, вчинив особисто Б., не виключає відповідальності Д. за умисне вбивство, оскільки ці дії були передбачені під час домовленості між ними.

Тому, розглядаючи кримінальну справу щодо Д. у касаційному порядку, касаційний суд визнав правильною кваліфікацію її дій апеляційним судом за пунктами 6, 12 ч. 2 ст. 115, ч. 4 ст. 187 КК, які передбачають відповідальність за злочини, вчинені нею за попередньою змовою з Б.

У випадку засудження С.С. та С.Р. апеляційний суд дійшов висновку, що вони за попереднім зговором між собою вчинили розбійний напад на водія таксі П. і умисно вбили його з корисливих мотивів.

Касаційний суд, розглянувши кримінальну справу щодо С.С. та С.Р. у касаційному порядку, погодився з висновком апеляційного суду про те, що засуджені були у зговорі щодо нападу на потерпілого П. з метою заволодіння його майном, але висновок про наявність між ними попереднього зговору на вчинення умисного вбивства потерпілого після розбійного нападу на нього визнав таким, що не ґрунтується на матеріалах справи.

Як зазначено в ухвалі суду касаційної інстанції щодо С.С. та С.Р., жодного разу, як на попередньому слідстві, так і в судовому засіданні, засуджені не визнавали факт зговору на подальше після розбою вбивство потерпілого і будь-яких доказів, які б свідчили про момент виникнення зговору на вбивство, подальші після розбою наміри, погрози з боку С. Р., дії останнього, що належать до об’єктивної сторони вбивства, та єдність умислу, у вироку не зазначено. Оскільки співучасник злочину не може нести відповідальність за вчинення виконавцем більш тяжкого злочину, про який вони не домовлялися, дії С.С., який позбавив життя П., касаційний суд розцінив як ексцес виконавця і визнав, що С.Р. має нести відповідальність за вчинення злочину лише в межах зговору, тобто за розбійний напад.

За таких обставин вирок апеляційного суду в частині засудження С.Р. за підпунктами «а», «і» ст. 93 КК 1960 р., які передбачали відповідальність за умисне вбивство з корисливих мотивів, вчинене за попереднім зговором групою осіб, касаційний суд скасував за відсутністю в його діях складу злочину, а справу в цій частині закрив.

Таким чином, суспільно небезпечні діяння, за які засуджено Б. і Д. й ті, за які засуджено С.С. і С.Р., не є подібними. У першому випадку між співучасниками мала місце попередня змова на вчинення умисного вбивства потерпілого, а в другому — змови про таке не було і дії особи щодо позбавлення життя потерпілого мали характер ексцесу виконавця, оскільки виходили за межі домовленості з іншим співучасником та не охоплювалися його умислом.

Отже, зазначені в заяві захисника твердження про те, що суд касаційної інстанції допустив неоднакове застосування одних і тих самих норм кримінального закону щодо подібних суспільно небезпечних діянь, — безпідставні.

На підставі викладеного, керуючись статтями 400¹¹, 400²⁰, 400²¹, 400²³ КПК, Верховний Суд України постановив: відмовити в задоволенні заяви захисника.