Верховний Суд України, розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційне подання Генерального прокурора України на постанову Вищого господарського суду України від 26 жовтня 2004 р. у справі за позовом Головного санаторію “Південнобережний” (далі – Санаторій) до Алупкінської міської ради (далі – Міськрада) та Алупкінського міськвиконкому (далі – Місьвиконком) про визнання права власності на об’єкти нерухомості,

З позовом у Господарський суд Автономної Республіки Крим Санаторій звернувся 12 травня 2004 р., мотивуючи заявлену позовну вимогу тим, що він за власні кошти збудував спірні об’єкти, що розташовані в м. Алупка по вул. Леніна, 29, а Міськвиконком замість того, щоб зареєструвати їх на праві власності за Санаторієм, обернув їх до комунальної власності міста.

Рішенням від 7 червня 2004 р. суд позов задовольнив з викладених в ньому підстав.

Постановою від 26 липня 2004 р. Севастопольського апеляційного господарського суду, залишеною без змін оскарженою постановою Вищого господарського суду України від 26 жовтня 2004 р., рішення суду першої інстанції скасовано, а в позові відмовлено.

Апеляційна і касаційна постанови обґрунтовані тим, що спірні об’єкти Санаторій будував самочинно без відповідних дозволів і на земельній ділянці, яка була передана у тимчасове користування (оренду), а не в постійне користування. Крім того – ці об’єкти є державною власністю і тому не можуть бути визнані власністю позивача.

У касаційному поданні прокурор просить постанову Вищого господарського суду України скасувати з підстав її невідповідності рішенням Верховного Суду України у справах за позовами про визнання права власності на майно. При цьому він вважає, що суди не встановили усю сукупність обставин справи, на підставі яких можна дійти обґрунтованого висновку щодо законного власника спірних об’єктів. У зв’язку з цим ставиться питання про скасування всіх ухвалених у справі рішення і постанов та передачу справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Заслухавши суддю-доповідача та пояснення представників сторін і прокурора, розглянувши та обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши матеріали справи, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що касаційне подання не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відмовляючи у визнанні за позивачем права власності на спірні об’єкти апеляційний і Вищий господарський суди України виходили з того, що Санаторій є державною установою Міністерства охорони здоров’я України, зазначені об’єкти перебувають у його володінні і користуванні на праві оперативного управління з відображенням їх вартості на самостійному балансі, а відтак змінити їх правовий режим з права оперативного управління на право власності суперечить положенням статті 39 Закону України “Про власність” (далі – Закон про власність).

З обґрунтованістю зазначеного висновку слід погодитись, позаяк об’єкти державної власності не можуть визнаватися одночасно власністю державної установи.

Відповідно до Закону про власність власність в Україні виступає в таких формах: приватна, колективна, державна (частина четверта статті 2); їх суб’єктами визнаються народ України, громадяни, юридичні особи та держава (частина перша статті 3; частина перша статті 32); майно, що є державною власністю і закріплене за державною установою (організацією), яка перебуває на Державному бюджеті, належить їй на праві оперативного управління (частина перша статті 39).

У тих випадках, коли такі державні установи (організації) можуть здійснювати господарську діяльність, то вони мають право самостійно розпоряджатися тільки доходами від цієї діяльності і майном, придбаним за рахунок цих доходів (частина друга статті 39 Закону про власність).

Всі інші питання управління державним майном здійснюють уповноважені Верховною Радою України державні органи, які відповідно до частини другої статті 33 Закону про власність вирішують питання створення підприємств і визначення цілей їх діяльності, реорганізації і ліквідації, здійснюють контроль за ефективністю використання і схоронністю довіреного їм державного майна та інші правомочності відповідно до законодавчих актів України.

Відтак оскаржена постанова Вищого господарського суду України не суперечить зазначеним матеріально-правовим нормам, а тому підстави для її скасування відсутні.

Виходячи з викладеного та керуючись статтями 111¹⁷ – 111²⁰ ГПК, Верховний Суд України

Касаційне подання Генерального прокурора України залишити без задоволення, а постанову Вищого господарського суду України від 26 жовтня 2004 р. – без змін.

Постанова остаточна і оскарженню не підлягає.