Вісник Верховного Суду України

Відповідно до вимог ст. 14 Європейської конвенції про видачу правопорушників від 13 грудня 1957 р., ратифікованої Верховною Радою України згідно із Законом від 16 січня 1998 р. № 43/98-ВР «Про ратифікацію Європейської конвенції про видачу правопорушників, 1957 рік, Додаткового протоколу 1975 року та Другого додаткового протоколу 1978 року до Конвенції», видана особа не може переслідуватися, засуджуватися або затримуватися з метою виконання вироку чи постанови про утримання під вартою ні за яке правопорушення, вчинене до її видачі, крім правопорушення, за яке вона була видана

Ухвала
колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України
від 16 лютого 2012 р.
(в и т я г)

Апеляційний суд Донецької області вироком від 17 грудня 2008 р. засудив Н. за ч. 3 ст. 15 і п. 2 ч. 2 ст. 115 КК на 10 років позбавлення волі, а на підставі ч. 1 ст. 71 і ч. 3 ст. 72 КК до покарання приєднано невідбуте покарання за попереднім вироком і за сукупністю вироків їй призначено остаточне покарання — позбавлення волі на 10 років та штраф у розмірі 510 грн.

Н. визнано винуватою у тому, що вона, будучи у стані алкогольного сп’яніння у будинку Г., 13 грудня 2007 р. намагалася вбити свою малолітню дитину, 13 жовтня 2006 р.н. Вона здавила шию дочки рукою, проте ці дії до кінця не довела з підстав, які не залежали від її волі, оскільки їй завадила Г.

Верховний Суд України ухвалою колегії суддів Судової палати у кримінальних справах від 23 квітня 2009 р. вирок щодо Н. змінив — із мотивувальної частини вироку виключив рішення про застосування положень ст. 69¹ КК. У решті вирок залишив без змін.

Заступник прокурора Донецької області у клопотанні пропонував переглянути у порядку виключного провадження вирок Апеляційного суду Донецької області від 17 грудня 2008 р. та ухвалу колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 23 квітня 2009 р. Він вважав, що зазначені судові рішення слід змінити та виключити з них рішення про призначення покарання за сукупністю вироків. Він також зазначив, що оскільки Російською Федерацією Н. було видано лише для притягнення до кримінальної відповідальності за вчинення злочину, передбаченого ч. 2 ст. 15 і п. 2 ч. 2 ст. 115 КК, і не було видано для виконання попереднього вироку, тому суд не в праві був застосовувати до засудженої положення ст. 71 КК.

У поданні п’яти суддів Верховного Суду України порушено питання про внесення клопотання прокурора на судовий розгляд та наведено підстави для зміни зазначених судових рішень щодо Н.

Перевіривши матеріали справи, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що клопотання підлягає задоволенню з таких підстав.

У ст. 9 Конституції України встановлено, що чинні міжнародні договори, згоду на обов’язковість яких надала Верховна Рада України, є частиною національного законодавства України.

Згідно зі ст. 66 Конвенції про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22 січня 1993 р., ратифікованої Верховною Радою України Законом від 10 листопада 1994 р. № 240/94-ВР «Про ратифікацію Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах», без згоди договірної сторони видану особу не можна притягнути до кримінальної відповідальності або піддати покаранню за вчинений до її видачі злочин, за який її не було видано.

Зазначених вимог міжнародного законодавства суд не дотримався.

Як убачається з матеріалів справи, Н. під час розслідування кримінальної справи про її обвинувачення за ч. 2 ст. 15 і п. 2 ч. 2 ст. 115 КК виїхала до Російської Федерації, де переховувалася від суду, у зв’язку з чим Апеляційний суд Донецької області ухвалою від 5 травня 2008 р. змінив їй запобіжний захід з підписки про невиїзд на тримання під вартою та оголосив її в розшук.

26 червня 2008 р. Н. затримали і взяли під варту співробітники внутрішніх справ Російської Федерації для вирішення питань, пов’язаних із її екстрадицією.

На виконання запиту Міністерства юстиції України Російською Федерацією Н. було видано Україні для притягнення до кримінальної відповідальності за замах на вбивство за ч. 2 ст. 15 і п. 2 ч. 2 ст. 115 КК. Даних про те, що Н. було видано ще й для виконання попереднього вироку в матеріалах справи немає.

Проте, як убачається з вироку, апеляційний суд не перевірив умови видачі Н. Російською Федерацією, засудив її за ч. 3 ст. 15 і п. 2 ч. 2 ст. 115 КК на 10 років позбавлення волі та всупереч вимогам міжнародного та національного законодавств приєднав невідбуту частину покарання за вироком Олександрівського районного суду Донецької області від 6 грудня 2007 р., призначивши засудженій остаточне покарання за сукупністю вироків на підставі ч. 1 ст. 71 і ч. 3 ст. 72 КК.

Під час перегляду цієї справи в касаційному порядку зазначену помилку не виправили.

За таких обставин вирок апеляційного суду та ухвалу суду касаційної інстанції в частині призначення покарання Н. на підставі ч. 1 ст. 71 і ч. 3 ст. 72 КК визнано необґрунтованими і такими, що підлягають зміні.

Тому, керуючись абз. 8 п. 2 розд. XІІІ «Перехідні положенння» Закону від 7 липня 2010 р. № 2453-VІ «Про судоустрій і статус суддів», статтями 400⁴ і 400¹⁰ КПК (в редакції Закону № 1876-VІ), колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України ухвалила рішення про зміну вироку Апеляційного суду Донецької області від 17 грудня 2008 р. та ухвалу колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 23 квітня 2009 р. щодо Н.: ухвалено виключити рішення суду про призначення засудженій покарання за сукупністю вироків за положеннями ч. 1 ст. 71 і ч. 3 ст. 72 КК; ухвалено вважати Н. засудженою за ч. 3 ст. 15 і п. 2 ч. 2 ст. 115 КК на 10 років позбавлення волі.

У решті судові рішення залишено без змін.