Відмовляючи в задоволенні позовних вимог про стягнення збитків, суд виходив із того, що позивачка не надала доказів на підтвердження своїх позовних вимог і не назвала положень чинного законодавства, на підставі яких суд повинен задовольнити позов.

Проте такі висновки суду є необґрунтованими, оскільки підставами позову, які відповідно до вимог статей 31, 214 ЦПК України суд не може змінити за власною ініціативою, є не саме по собі посилання на певну норму закону, а обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.

Тому суд уточнює підстави позову й застосовує норму закону, яка їм відповідає, незалежно від згоди на це позивача

Колегія суддів Судової палати у цивільних справах, розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Н. до Д., відділу державної виконавчої служби у Києво-Святошинському районі Київської області (далі — ВДВС) про стягнення коштів за касаційною скаргою Н. на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 21 березня 2006 р. та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 16 листопада 2006 р., установила.

У листопаді 2005 р. Н. пред’явила в суді позов до Д., ВДВС про стягнення 31 тис. 443 грн.

У позовній заяві зазначала, що рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 24 березня 2000 р. стягнуто з відповідача на її користь 49 тис. 167 грн суми боргу за договорами позики та 2 тис. 430 грн державного мита, а всього 51 тис. 193 грн.

Виконавчий лист нею пред’явлений до виконання, проте до цього часу рішення суду не виконано, гроші їй не повернуто. Відповідач ухиляється від сплати боргу.

За цей період часу у зв’язку з інфляцією гроші, стягнуті судом, знецінилися.

З урахуванням індексів інфляції, розрахованих Міністерством статистики України, позивачка просила позов задовольнити.

У подальшому Н. уточнила свої позовні вимоги та просила стягнути зазначену суму з відповідача Д.

Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 21 березня 2006 р., залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 16 листопада 2006 р., у задоволенні позову Н. відмовлено.

У касаційній скарзі Н. просить скасувати постановлені судові рішення, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, і справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог Н., суд виходив із того, що позивачка не надала доказів на підтвердження своїх позовних вимог і не назвала положень чинного законодавства, на підставі яких суд повинен задовольнити позов.

Проте погодитися з такими висновками суду не можна, оскільки суд дійшов їх без повного і всебічного з’ясування дійсних обставин справи, прав та обов’язків сторін в даних правовідносинах, належної правової оцінки зібраних у справі доказів.

Підставами позову, які відповідно до вимог статей 31, 214 ЦПК суд не може змінити за власною ініціативою, є не саме по собі посилання на певну норму закону, а обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.

Тому суд уточнює підстави позову й застосовує норму закону, яка їм відповідає, незалежно від згоди на це позивача.

Обґрунтовуючи свої вимоги, позивачка посилалась на те, що у зв’язку з інфляцією в країні сума коштів, присуджена їй з відповідача рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 24 березня 2000 р., знецінилася, у зв’язку з чим вона зазнала збитків.

На підтвердження своїх доводів позивачка надала суду щомісячні індекси споживчих цін (індекси інфляції), що розраховуються Міністерством статистики України, починаючи з серпня 1991 р., щомісячно та публікуються в пресі, зокрема в газеті “Урядовий кур’єр”, і згідно зі статтями 19, 21, 22 Закону України “Про інформацію” є офіційними.

Проте на порушення вимог ст. 212 ЦПК зазначеним доказам суд належної правової оцінки не дав.

Тієї обставини, що протягом майже восьми років рішення суду не виконується, розрахунків із позивачкою не проведено, не заперечував і сам відповідач. Крім того, це встановлено судом.

Також, ухвалюючи рішення щодо ВДВС, суд належним чином не з’ясував підстави позову й на порушення вимог статей 212—215 ЦПК не навів будь-яких висновків прийнятому рішенню та норм матеріального права, на підставі яких ним вирішено спір.

На зазначені порушення закону не звернув уваги й суд апеляційної інстанції.

З огляду на викладене постановлені судами рішення не можна визнати законними та обґрунтованими й вони підлягають скасуванню, а справа — направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 336, 338 ЦПК, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України касаційну скаргу Н. задовольнила: рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 21 березня 2006 р. та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 16 листопада 2006 р. скасувала. Справу передала на новий розгляд до суду першої інстанції. Ухвала оскарженню не підлягає.