Відповідно до п. 3 ст. 41 КЗпП України підставою для звільнення особи з ініціативи власника або уповноваженого ним органу є вчинення працівником, який виконує виховні функції, аморального проступку, не сумісного з продовженням даної роботи.
Тобто підставою для звільнення за п. 3 ст. 41 КЗпП може бути не будь-який аморальний проступок, а такий, що не сумісний із продовженням даної роботи. І хоча таке звільнення не є дисциплінарним стягненням, при розгляді спорів про поновлення на роботі суд повинен ураховувати час, що минув після вчинення проступку.
Задовольняючи позов про поновлення на роботі, суд першої інстанції обґрунтовано вважав, що позивачку було звільнено лише на підставі загальної характеристики її поведінки і жоден із наведених доводів не може бути підставою для звільнення працівника за вчинення аморального проступку

У лютому 2007 р. Л.В. звернулася до суду з позовом до Бердичівського педагогічного коледжу (далі — Коледж), третя особа — Л.А., про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Позивачка зазначала, що перебувала в трудових відносинах із Коледжем із 15 серпня 1975 р. на посаді викладача та з 2 вересня 1999 р. була призначена на посаду завідуючої музичним відділом цього навчального закладу, майже 10 років очолювала Республіканське методичне об’єднання голів комісії постановки голосу педучилищ західного регіону, має численні грамоти та заохочення. У 2006 р. вона пройшла чергову атестацію, під час якої були підтверджені її кваліфікаційна категорія «викладач вищої категорії» та звання «старший викладач».

Наказом від 29 січня 2007 р. № 10 трудовий договір із Л.В. щодо обіймання посади викладача було розірвано у зв’язку із вчиненням нею аморальних проступків, які не сумісні з продовженням роботи викладачем, а також достроково розірвано контракт, укладений 26 січня 2004 р. між нею як завідуючою музичним відділом та адміністрацією Коледжу, через порушення його умов у зв’язку із вчиненням Л.В. як завідуючою відділом аморальних дій.

Позивачка зазначала, що із жовтня 2006 р. по січень 2007 р. директор Коледжу створювала їй неможливі умови для праці, обставини, викладені в наказі, не відповідали дійсності, жодних аморальних проступків вона не вчиняла, а тому вважала своє звільнення незаконним і просила поновити її на роботі на раніше займаній посаді та стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу.

Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 17 березня 2008 р. позов задоволено. Наказ по Коледжу від 29 січня 2007 р. № 10 про розірвання трудового договору та контракту з Л.В. визнано незаконним, її поновлено на роботі на посаді завідуючої музичним відділом та викладача Коледжу. З відповідача на її користь стягнуто 17 тис. 563 грн середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Апеляційний суд м. Києва рішенням від 7 липня 2008 р. рішення Святошинського районного суду м. Києва від 17 березня 2008 р. скасував й ухвалив нове, яким у задоволенні позову відмовив.

У касаційній скарзі Л.В. просила скасувати рішення апеляційного суду, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.

Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що Л.В. було звільнено лише на підставі загальної оцінки її поведінки, без підтвердження конкретними фактами, що не дає підстав для висновку про вчинення нею аморального проступку, не сумісного з продовженням даної роботи.

При цьому суд ураховував стаж її роботи, наявність конфліктної ситуації в колективі та звернення з цього приводу Л.В. у листопаді 2006 р. до міністра освіти та науки України.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи в задоволенні позову, апеляційний суд зазначив, що висновки суду першої інстанції про звільнення Л.В. з роботи лише на підставі загальної оцінки її поведінки суперечать зібраним у справі доказам, і вважав, що суд першої інстанції безпідставно врахував тривалий стаж роботи позивачки в Коледжі, не взяв до уваги постанову суду від 23 серпня 2002 р. про звільнення Л.В. від кримінальної відповідальності на підставі Закону від 5 липня 2001 р. № 2593-ІІІ «Про амністію» (далі — Закон № 2593-ІІІ), залишивши поза увагою зміст злочинних діянь, у вчиненні яких позивачка обвинувачувалася.

Проте погодитися з такими висновками суду не можна.

Відповідно до п. 3 ст. 41 КЗпП підставою для звільнення особи з ініціативи власника або уповноваженого ним органу є вчинення працівником, який виконує виховні функції, аморального проступку, не сумісного з продовженням даної роботи.

Тобто підставою для звільнення за п. 3 ст. 41 КЗпП може бути не будь-який аморальний проступок, а такий, що не сумісний із продовженням даної роботи. І хоча таке звільнення не є дисциплінарним стягненням, при розгляді спорів про поновлення на роботі суд повинен ураховувати час, що минув після вчинення проступку.

Обґрунтовуючи правомірність звільнення позивачки за вчинення аморального проступку, апеляційний суд послався на те, що відносно Л.В. порушувалась кримінальна справа за ч. 1 ст. 166 КК 1960 р. (перевищення влади або посадових повноважень), провадження за якою було закрито постановою суду від 23 серпня 2002 р. на підставі Закону № 2593-ІІІ, не взявши до уваги, що з часу вчинення інкримінованих їй дій і до звільнення минуло п’ять років.

Відмовляючи в задоволенні позову, апеляційний суд також не взяв до уваги доводи обох сторін щодо неприязних стосунків, які склалися між ними, з приводу чого обидві сторони зверталися до міністра освіти та науки України, начальника управління освіти і науки Житомирської обласної державної адміністрації; не обґрунтовано розцінив вчинки позивачки як аморальні проступки, тоді як фактично це було проявом її вимогливості до студентів і колег по роботі.

Задовольняючи позов про поновлення на роботі, суд першої інстанції обґрунтовано вважав, що позивачку було звільнено лише на підставі загальної характеристики її поведінки і жоден із наведених доводів не може бути підставою для звільнення працівника за вчинення аморального проступку.

Оскільки апеляційний суд помилково скасував рішення, ухвалене згідно із законом, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України, керуючись статтями 336, 339 ЦПК, касаційну скаргу Л.В. задовольнила: рішення Апеляційного суду м. Києва від 7 липня 2008 р. скасувала, рішення Святошинського районного суду м. Києва від 17 березня 2008 р. залишила без змін.