Відповідно до ч. 2 ст. 3 Закону України «Про приватизацію державного майна» дія цього Закону не поширюється на приватизацію об’єктів державного житлового фонду.
Згідно з положеннями ст. 4 ЖК Української РСР до складу житлового фонду входять жилі будинки, а також жилі приміщення в інших будівлях. Жилі будинки й жилі приміщення в інших будівлях, що належать державі, становлять державний житловий фонд. У статтях 127—131 ЖК Української РСР та в п. 3 Примірного положення про гуртожитки, затвердженого постановою Ради міністрів УРСР від 3 червня 1986 р., зазначено, що гуртожитки — це спеціально споруджені або переобладнані для цієї мети жилі будинки. Враховуючи те, що гуртожитки належали підприємствам на праві повного господарського відання, їх слід відносити до об’єктів державного житлового фонду. Спеціальним законодавством, яке регулює приватизацію державного житлового фонду, є Закон України «Про приватизацію державного житлового фонду». Відповідно до ст. 1 зазначеного Закону державний житловий фонд — це житловий фонд місцевих Рад народних депутатів та житловий фонд, який знаходиться у повному господарському віданні чи оперативному управлінні державних підприємств, організацій, установ.
Таким чином, гуртожитки як об’єкти державного житлового фонду не підлягали приватизації відповідно до Закону України «Про приватизацію державного майна».
Крім того, відповідно до ч. 1 ст. 26 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» усі види майнових активів (майно та майнові права) банкрута, які належать йому на праві власності або повного господарського відання на дату відкриття ліквідаційної процедури та виявлені в ході ліквідаційної процедури, включаються до складу ліквідаційної маси, за винятком об’єктів житлового фонду, в тому числі гуртожитків, дитячих дошкільних закладів та об’єктів комунальної інфраструктури, які в разі банкрутства підприємства передаються в порядку, встановленому законодавством, до комунальної власності відповідних територіальних громад без додаткових умов і фінансуються в установленому порядку.
На порушення зазначених вимог закону суди не з’ясували, чи підлягав приватизації відповідно до Закону України «Про приватизацію державного майна» гуртожиток та чи міг він бути включений до ліквідаційної маси товариства

У вересні 2006 р. Т.В., Г.В. звернулися до суду з позовом до регіонального відділення Фонду державного майна України в Житомирській області (далі — відділення ФДМУ), відкритого акціонерного товариства «Сервіс» (далі — ВАТ «Сервіс»), ліквідатора ВАТ «Сервіс» Л.Н., комітету кредиторів ВАТ «Сервіс», Малинської міської ради, М.С., З.І. про визнання недійсними наказу, рішення та договору купівлі-продажу.

Позивачі зазначали, що рішенням Малинської міської ради на баланс державного підприємства «Малинський дослідно-експериментальний завод» (далі — ДП «Малекс») було передано гуртожиток. Наказом відділення ФДМУ від 26 листопада 1995 р. № 492-ВАТ ДП «Малекс» перетворено на відкрите акціонерне товариство «Малинський дослідно-експериментальний завод» (далі — ВАТ «Малекс») з подальшою приватизацією. Згідно з актом оцінки майна, затвердженим наказом відділення ФДМУ від 20 січня 1996 р. № 3, з вартості цілісного майнового комплексу вартість спірного гуртожитку не вилучалася. 19 грудня 2003 р. відділення ФДМУ зазначений гуртожиток включило до статутного фонду ВАТ «Малекс» та до додаткового переліку нерухомого майна, переданого останньому у власність. Наказом від 31 січня 2000 р. № 5-а у ВАТ «Малекс» було проведено реорганізацію шляхом виділення з його складу трьох товариств, серед яких і ВАТ «Сервіс». Відповідно до акта прийому-передачі від 31 січня 2000 р. на баланс ВАТ «Сервіс» передано зазначений гуртожиток і згідно з рішенням виконавчого комітету Малинської міської ради від 28 квітня 2004 р. за цим товариством визнано право власності на спірний гуртожиток. 30 серпня 2004 р. між ВАТ «Сервіс» та М.С., З.І. було укладено договір купівлі-продажу спірного гуртожитку.

Посилаючись на незаконність включення спірного гуртожитку до ліквідаційної маси ВАТ «Сервіс» та договору купівлі-продажу зазначеного гуртожитку, позивачі просили визнати недійсними: наказ відділення ФДМУ від 26 листопада 1995 р. № 492-ВАТ; додатковий перелік нерухомого майна, переданого у власність ВАТ «Малекс»; рішення виконавчого комітету Малинської міської ради від 28 квітня 2004 р. про визнання за ВАТ «Сервіс» права власності на спірний гуртожиток; договір купівлі-продажу зазначеного гуртожитку, укладений 30 серпня 2004 р. між ВАТ «Сервіс» та М.С., З.І.

М.С., З.І. звернулися до суду із зустрічним позовом до Т.В., Т.О. про визнання цих осіб такими, що втратили право на користування жилим приміщенням.

Посилаючись на те, що відповідачі з січня 2003 р. у гуртожитку не проживали, їх просили визнати такими, що втратили право на користування жилим приміщенням на підставі ст. 71 ЖК.

Малинський районний суд Житомирської області рішенням від 19 червня 2007 р. позовні вимоги Т.В., Г.В. задовольнив. Визнав недійсними: наказ відділення ФДМУ від 26 листопада 1995 р. № 492-ВАТ; додатковий перелік нерухомого майна, переданого у власність ВАТ «Малекс» від 19 грудня 2003 р. в частині передачі у власність останньому гуртожитку; рішення виконавчого комітету Малинської міської ради від 28 квітня 2004 р. № 109 «Про оформлення та реєстрацію права власності ВАТ «Сервіс» на гуртожиток»; договір купівлі-продажу цього гуртожитку, укладений 30 серпня 2004 р. між ВАТ «Сервіс» та М.С., З.І. Зобов’язав М.С., З.І. у строк до 1 вересня 2007 р. повернути ВАТ «Сервіс» приміщення гуртожитку, а ВАТ «Сервіс» — у строк до 1 вересня 2007 р. повернути З.І. 27 тис. 917 грн, а М.С. — 5 тис. 583 грн. У задоволенні зустрічних позовних вимог М.С., З.І. відмовив.

Апеляційний суд Житомирської області рішенням від 25 вересня 2007 р. рішення Малинського районного суду Житомирської області від 19 червня 2007 р. в частині задоволення позовних вимог Т.В., Г.В. скасував і в цій частині ухвалив нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог Т.В., Г.В. відмовив. У решті — рішення суду першої інстанції залишив без змін.

Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України ухвалою від 21 травня 2008 р. рішення Апеляційного суду Житомирської області від 25 вересня 2007 р. залишила без змін.

У липні 2008 р. Т.В. звернулася до Верховного Суду України зі скаргою, в якій просила переглянути рішення апеляційного суду та ухвалу суду касаційної інстанції у зв’язку з винятковими обставинами, а саме: скасувати зазначені судові рішення і залишити в силі рішення суду першої інстанції. Позивачка посилалась на неоднакове застосування касаційним судом одного й того самого положення закону, зокрема положень Закону від 4 березня 1992 р. №2163-ХІІ «Про приватизацію державного майна» (далі — Закон № 2163-ХІІ).

Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що скарга підлягала частковому задоволенню з таких підстав.

Суди встановили, що в 1995 р. ДП «Малекс» було перетворено на ВАТ «Малекс». Відділення ФДМУ наказом від 26 листопада 1995 р. на баланс зазначеного товариства передало гуртожиток у м. Малині. У 2000 р. після реорганізації ВАТ «Малекс» утворено ВАТ «Сервіс», якому було передано спірний гуртожиток. Відповідно до рішення виконавчого комітету Малинської міської ради від 28 квітня 2004 р. № 109 право власності на гуртожиток визнано за ВАТ «Сервіс».

Задовольняючи позовні вимоги Т.В., Г.В. та відмовляючи в задоволенні позовних вимог М.С., З.І., суд першої інстанції виходив із того, що гуртожиток як об’єкт державного житлового фонду не підлягав приватизації відповідно до Закону № 2163-ХІІ та Закону від 14 травня 1992 р. № 2343-ХІІ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (далі — Закон № 2343-ХІІ) і не міг бути включений до ліквідаційної маси товариства.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив із того, що спірний гуртожиток як об’єкт соціально-культурного призначення був правомірно переданий у власність ВАТ «Сервіс», а тому міг бути об’єктом приватизації.

Проте з такими висновками судів погодитися не можна.

Відповідно до ст. 354 ЦПК судові рішення у цивільних справах можуть бути переглянуті у зв’язку з винятковими обставинами після їх перегляду у касаційному порядку, якщо вони оскаржені з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одного і того самого положення закону; визнання судового рішення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, таким, що порушує міжнародні зобов’язання України.

Відповідно до ч. 2 ст. 3 Закону № 2163-XII дія цього Закону не поширюється на приватизацію об’єктів державного житлового фонду.

Згідно з положеннями ст. 4 ЖК до складу житлового фонду входять жилі будинки, а також жилі приміщення в інших будівлях. Жилі будинки і жилі приміщення в інших будівлях, що належать державі, становлять державний житловий фонд. У статтях 127—131 ЖК та в п. 3 Примірного положення про гуртожитки, затвердженого постановою Ради міністрів УРСР від 3 червня 1986 р., зазначено, що гуртожитки — це спеціально споруджені або переобладнані для цієї мети жилі будинки. Враховуючи те, що гуртожитки належали підприємствам на праві повного господарського відання, їх слід відносити до об’єктів державного житлового фонду. Спеціальним законодавством, яке регулює приватизацію державного житлового фонду, є Закон від 19 червня 1992 р. № 2482-ХІІ «Про приватизацію державного житлового фонду». Відповідно до ст. 1 зазначеного Закону державний житловий фонд — це житловий фонд місцевих Рад народних депутатів та житловий фонд, який знаходиться у повному господарському віданні чи оперативному управлінні державних підприємств, організацій, установ.

Таким чином, гуртожитки як об’єкти державного житлового фонду не підлягали приватизації відповідно до Закону № 2163-XII.

Крім того, відповідно до ч. 1 ст. 26 Закону № 2343-XII усі види майнових активів (майно та майнові права) банкрута, які належать йому на праві власності або повного господарського відання на дату відкриття ліквідаційної процедури та виявлені в ході ліквідаційної процедури, включаються до складу ліквідаційної маси, за винятком об’єктів житлового фонду, в тому числі гуртожитків, дитячих дошкільних закладів та об’єктів комунальної інфраструктури, які в разі банкрутства підприємства передаються в порядку, встановленому законодавством, до комунальної власності відповідних територіальних громад без додаткових умов і фінансуються в установленому порядку.

На порушення зазначених вимог закону суди не з’ясували, чи підлягав приватизації відповідно до Закону № 2163-XII гуртожиток та чи міг він бути включений до ліквідаційної маси товариства.

Саме з таких міркувань виходила колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України, скасовуючи судові рішення у справі за заявою прокурора м. Луганська в інтересах С.О. до приватного підприємства «Фелікс», І.Л. про визнання недійсним договору купівлі-продажу будівлі ¹.

Зазначені обставини залишилися поза увагою судів, що призвело до неоднакового застосування судом касаційної інстанції одного й того самого положення закону.

Відповідно до ч. 2 ст. 358 ЦПК у випадках, коли допущені судом першої інстанції порушення закону не були усунені судом апеляційної чи касаційної інстанції або одночасно допущені судом першої, апеляційної і касаційної інстанцій, Верховний Суд України скасовує всі рішення та ухвали у справі.

Таким чином, ухвалені у справі судові рішення підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції з підстав, передбачених статтями 354, 359 ЦПК.

Керуючись ст. 358 ЦПК, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України скаргу Т.В. задовольнила частково: рішення Малинського районного суду Житомирської області від 19 червня 2007 р., рішення Апеляційного суду Житомирської області від 25 вересня 2007 р. та ухвалу колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 21 травня 2008 р. скасувала, а справу передала на новий розгляд до суду першої інстанції.

¹ Cправа № 6-17365кс04 // Архів Верховного Суду України за 2007 р.