Відповідно до роз’яснень, що містяться у постанові Пленуму Верховного Суду України від 15 травня 2006 р. № 1 «Про практику постановлення судами вироків (постанов) при розгляді кримінальних справ в апеляційному порядку», виходячи з принципу безпосередності дослідження доказів, апеляційний суд не вправі дати їм іншу оцінку, ніж та, яку дав суд першої інстанції, якщо їх не було досліджено під час апеляційного розгляду справи

Дзержинський районний суд м. Харкова вироком від 4 березня 2008 р. засудив В. та А. за ч. 2 ст. 187 КК на сім років позбавлення волі кожного з конфіскацією всього належного їм майна.

Цим же вироком суд постановив стягнути солідарно із засуджених на користь К. 15 тис. грн моральної шкоди.

Зазначеним вироком В. і А. були визнані винними в тому, що 25 серпня 2006 р. приблизно о 2-ій годині, перебуваючи в стані алкогольного сп’яніння, за попередньою змовою вони вчинили розбійний напад з метою заволодіння майном К. Застосувавши насильство, небезпечне для життя і здоров’я потерпілого, завдали йому ударів руками та ногами в області голови і тулуба, заподіявши черепно-мозкову травму, струс головного мозку та закритий перелом кісток носа, які належать до легких тілесних ушкоджень, що спричинили короткочасний розлад здоров’я. Після цього В. і А. відкрито заволоділи належним потерпілому мобільним телефоном вартістю 500 грн.

Колегія суддів судової палати у кримінальних справах Апеляційного суду Харківської області ухвалою від 4 вересня 2008 р. вирок змінила. Дії В. перекваліфікувала з ч. 2 ст. 187 на ч. 2 ст. 296 КК та призначила йому покарання у виді позбавлення волі строком на три роки, а дії А. перекваліфікувала з ч. 2 ст. 187 на ч. 2 ст. 296 і ч. 1 ст. 186 КК та призначила покарання у виді позбавлення волі: за ч. 2 ст. 296 КК — на три роки, а за ч. 1 ст. 186 КК — на два. На підставі ст. 70 КК за сукупністю злочинів А. призначено покарання у виді позбавлення волі строком на чотири роки. Виключено з мотивувальної частини вироку визнання обставиною, яка обтяжує покарання, вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою.

У касаційній скарзі потерпілий К. порушив питання про скасування ухвали апеляційного суду щодо В. та А. і направлення справи на новий апеляційний розгляд у зв’язку з неправильним застосуванням кримінального закону, а також невідповідністю призначеного покарання тяжкості злочину та особам засуджених унаслідок його м’якості. Він стверджував, що суд апеляційної інстанції помилково дійшов висновку про наявність у діях засуджених хуліганського мотиву та ексцесу виконавця в діях А. щодо заволодіння його майном, при цьому не взято до уваги узгодженість та характер дій нападників, відсутність у їхніх діях об’єктивної сторони злочину, передбаченого ч. 2 ст. 296 КК. Також К. зазначав, що перекваліфікація дій засуджених призвела до того, що призначене їм покарання є надто м’яким.

Засуджені В. і А. подали заперечення на касаційну скаргу, в яких просили скаргу залишити без задоволення.

Перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи касаційної скарги і поданих на неї заперечень, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Як вбачається з вироку суду першої інстанції, висновки щодо винуватості В. і А. у вчиненні розбійного нападу судом зроблено на підставі показань цих осіб, потерпілого, свідків та інших доказів.

Перекваліфіковуючи дії В. з ч. 2 ст. 187 на ч. 2 ст. 296 КК, а дії А. — з ч. 2 ст. 187 на ч. 2 ст. 296 і ч. 1 ст. 186 КК, апеляційний суд вважав, що висновок суду першої інстанції про винність засуджених у вчиненні розбійного нападу зроблений унаслідок неправильної оцінки фактичних обставин справи. Пославшись на показання засуджених та свідків, тобто фактично на ті ж докази, на які послався і суд першої інстанції, апеляційний суд дійшов висновку, що засуджені В. і А. не мали умислу вчинити розбійний напад; вони, використовуючи нікчемний привід, грубо порушили громадський порядок з мотивів явної неповаги до суспільства, що супроводжувалося застосуванням насильства до К.

Таким чином, наявним у справі доказам апеляційний суд дав іншу оцінку, ніж суд першої інстанції, хоча безпосередньо доказів не досліджував. У своїй ухвалі апеляційний суд на порушення вимог ст. 377 КПК не зазначив, чому саме оцінка доказів суду першої інстанції є неправильною, чим спростовуються його висновки, які саме вимоги закону при розгляді справи чи ухваленні вироку суд порушив.

Крім того, розцінивши дії В. і А. як хуліганство, апеляційний суд з наведенням відповідних мотивів мав, зокрема, у своїй ухвалі зазначити, за якою з ознак, передбачених у ч. 1 ст. 296 КК, вчинені ними дії є кримінально караними. Однак суд цього не зробив, унаслідок чого формулювання обвинувачення, визнаного апеляційним судом доведеним, не узгоджується з чинним кримінальним законом.

За таких обставин колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України скасувала ухвалу колегії суддів судової палати у кримінальних справах Апеляційного суду Харківської області від 4 вересня 2008 р. щодо В. і А., а справу направила на новий апеляційний розгляд.