У ст. 33 Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» ¹ встановлено зобов’язання учасника дорожньо-транспортної пригоди повідомити страховика про дорожньо-транспортну пригоду. У разі невиконання страхувальником цього обов’язку він позбавляється права на відшкодування шкоди за його винні дії страховиком у порядку, передбаченому ст. 1194 ЦК України

У грудні 2009 р. І.І. та І.Д. звернулися до суду з позовом до Є., закритого акціонерного товариства «Фінансова група «Страхові традиції» (далі — ЗАТ, страхова компанія) і Моторного (транспортного) страхового бюро України (далі — МТСБУ) про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки.

Позивачі послалися на те, що 25 серпня 2009 р. сталася дорожньо-транспортна пригода (далі — ДТП) за участю автомобіля «Шевроле Авео» під керуванням І.І. та автомобіля «Хонда» під керуванням Є., якого Красноградський районний суд Харківської області постановою від 23 вересня 2009 р. визнав винним у вчиненні адміністративного правопорушення.

Внаслідок ДТП автомобіль «Шевроле Авео», який на праві власності належить І.Д., був пошкоджений. Вартість відновлювального ремонту автомобіля згідно з висновком експертного товарознавчого дослідження становить 6 тис. 331 грн 1 коп.

І.Д. як власник автомобіля, крім майнової шкоди, просив стягнути з відповідача витрати за проведення експертизи в сумі 510 грн 67 коп., поштові витрати в сумі 26 грн 96 коп., витрати, пов’язані з доставкою автомобіля до місця проведення експертного дослідження, в сумі 100 грн та 500 грн моральної шкоди.

І.І. як безпосередній учасник ДТП просив про відшкодування завданої йому моральної шкоди в розмірі 1 тис. 500 грн і витрат на пов’язані із цією справою поїздки до м. Краснограда — 42 грн 34 коп.

Відповідач Є., не заперечуючи своєї вини в цій ДТП, зазначив, що завдану майнову шкоду має відшкодовувати ЗАТ — страхова компанія, з якою він уклав договір обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності за шкоду, заподіяну майну третіх осіб під час експлуатації належного йому транспортного засобу. Хоча ця страхова компанія й перебуває в стані припинення діяльності, однак ще не ліквідована, а в разі недостатності коштів та майна страховика — учасника МТСБУ — для виконання його зобов’язань за договором обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності шкоду повинно відшкодовувати це страхове бюро.

Красноградський районний суд Харківської області рішенням від 9 червня 2010 р. позов І.І. та І.Д. задовольнив частково: стягнув з Є. на користь позивачів завдану матеріальну й моральну шкоду.

Апеляційний суд Харківської області ухвалою від 25 серпня 2010 р. це рішення Красноградського районного суду Харківської області залишив без змін.

Суддя Верховного Суду України ухвалою від 28 вересня 2010 р. у відкритті касаційного провадження у справі за касаційною скаргою Є. на рішення Красноградського районного суду Харківської області від 9 червня 2010 р. та ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 25 серпня 2010 р. відмовив на підставі п. 5 ч. 3 ст. 328 ЦПК.

У заяві про перегляд ухвали судді Верховного Суду України від 28 вересня 2010 р. з підстав, передбачених у п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК, Є., пославшись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції до спірних правовідносин положень ст. 1194 ЦК, просив скасувати судові рішення.

На обґрунтування заяви додано ухвалу колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 25 січня 2006 р., в якій при перегляді справи в касаційному порядку встановлено, що на час ДТП, що сталася з вини особи, яка застрахувала свою цивільно-правову відповідальність власників наземних транспортних засобів у страховій компанії АТ «Українська пожежна страхова компанія», відповідальність за матеріальну та моральну шкоду в межах страхової суми за особу, яка застрахувала свою цивільно-правову відповідальність, покладено на страховика (зазначену страхову компанію) на підставі положень ст. 1194 ЦК.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника МТСБУ, перевіривши наведені в заяві доводи, Верховний Суд України не знайшов підстав для її задоволення, оскільки обставини, на які послався заявник як на підставу для перегляду ухваленого рішення, не підтвердилися.

Так, покладаючи обов’язок відшкодувати матеріальну та моральну шкоду, завдану внаслідок ДТП, на винну особу — Є., який уклав зі страховиком договір обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності за шкоду, заподіяну майну третіх осіб під час експлуатації автомобіля, яким він керував під час ДТП, суд виходив із того, що ЗАТ ще до настання страхового випадку, а саме 4 серпня 2009 р., рішенням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України позбавлена ліцензії на здійснення страхової діяльності, а пізніше — за рішенням зборів акціонерів цієї компанії припинила свою діяльність з подальшою ліквідацією. Крім того, відповідач на порушення ст. 33 Закону від 1 липня 2004 р. № 1961-IV «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» (далі — Закон) у встановлений законом і договором триденний строк не повідомив страхову компанію про страховий випадок та не надав суду доказів про направлення такого повідомлення, що позбавило його права вимагати застосування положення ст. 1194 ЦК й покладення на страховика обов’язку відшкодувати за нього шкоду.

Верховний Суд України погоджується з висновками судів, зокрема суду касаційної інстанції, про те, що в разі невиконання страхувальником обов’язку, передбаченого у ст. 33 Закону, він позбавляється права на відшкодування шкоди за його винні дії страховиком у порядку, передбаченому ст. 1194 ЦК.

Так, у ст. 3 Закону зазначено, що обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності здійснюється з метою забезпечення відшкодування шкоди, заподіяної життю, здоров’ю та (або) майну потерпілих внаслідок ДТП та захисту майнових інтересів страхувальників.

У п. 22.1 ст. 22 Закону встановлено правило, згідно з яким при настанні страхового випадку страховик відповідно до лімітів відповідальності страховика відшкодовує у встановленому цим Законом порядку оцінену шкоду, яка була заподіяна у результаті ДТП життю, здоров’ю, майну третьої особи, а в ст. 33 — зобов’язання учасника ДТП повідомити страховика про ДТП. Зокрема, в підпункті 33.1.2 п. 33.1 цієї статті Закону застережено, що учасник ДТП зобов’язаний вжити заходів для невідкладного, але не пізніше трьох робочих днів, повідомлення страховика, з яким було укладено договір обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності, або, у випадках, передбачених цим Законом, МТСБУ про настання ДТП.

Якщо зазначені особи з поважних причин не мали змоги виконати зазначені дії, вони мають підтвердити це документально (абз. 2 підпункту 33.1.2 п. 33.1 ст. 33 Закону).

Цих умов договору та Закону, як установили суди, Є. не виконав, що позбавило його права на відшкодування шкоди за його винні дії страховиком на підставі ст. 1194 ЦК.

В ухвалі колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 25 січня 2006 р. наведено інше за змістом судове рішення, ніж у цій справі, тому неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права в подібних правовідносинах немає.

До того ж висновки судів, з якими погодився суд касаційної інстанції, про відсутність підстав для покладення відповідальності на страховика за винні дії страхувальника в разі невиконання ним умов договору страхування відповідають застосованим до спірних правовідносин нормам матеріального права.

Керуючись статтями 360², 360³, 360⁵ ЦПК, Верховний Суд України у задоволенні заяви Є. відмовив.

¹ У редакції Закону, чинній на час розгляду справи у суді.