Верховний Суд України

Відповідно до статей 548, 549 ЦК 1963 р. для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Не допускається прийняття спадщини під умовою або з застереженнями. Прийнята спадщина визнається належною спадкоємцеві з моменту відкриття спадщини. Визнається, що спадкоємець прийняв спадщину: 1) якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; 2) якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини. Зазначені в цій статті дії повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини.

Статтею 561 ЦК 1963 р. було передбачено, що свідоцтво про право на спадщину видається спадкоємцям за законом після закінчення шести місяців з дня відкриття спадщини.

Таким чином законом, чинним на час відкриття спадщини, було визначено, що спадщина є належною спадкоємцеві з моменту відкриття спадщини, якщо він її прийняв. ЦК 1963 р. не було встановлено граничного строку, за спливом якого спадкоємцеві не може бути видане свідоцтво про право на спадщину

Ухвала колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України
від 4 лютого 2009 р.

(витяг)

Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України, розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Ф.В. до Л.Л., Ф.О., третя особа — Друга Черкаська державна нотаріальна контора, про визнання права власності на спадкове майно, встановила наступне.

У червні 2007 р. Ф.В. звернувся до суду з позовом до Л.Л., Ф.О. про встановлення факту родинних відносин та визнання права власності на спадкове майно, посилаючись на те, що у березні 2001 р. померла його та відповідачів мати Ф.М.К., після її смерті він та його батько Ф.М.Є. прийняли спадщину, а відповідачі відмовилися від спадщини на користь Ф.М.Є. У жовтні 2006 р. помер Ф.М.Є. і відповідачі прийняли спадщину батька за заповітом, однак не уся спадщина Ф.М.Є. було охоплена заповітом, до того ж він, позивач, є інвалідом 2 групи й має право на обов’язкову частку в спадщині незалежно від змісту заповіту батька.

Позивач під час розгляду справи уточнив позовні вимоги і просив визнати за ним право власності на спадкове майно після смерті Ф.М.К. та Ф.М.Є.

Рішенням Придніпровського районного суду м. Черкас від 18 січня 2008 р., залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Черкаської області від 14 травня 2008 р., позов задоволено частково, постановлено визнати за позивачем право власності в порядку спадкування на 1/6 частину будинку та земельної ділянки, на 1/6 частину автомобіля, визнати за Л.Л. право власності в порядку спадкування за заповітом на 5/6 частин будинку та земельної ділянки, визнати за Ф.О. право власності в порядку спадкування за заповітом на 5/6 частин автомобіля, визнати право власності в порядку спадкування за законом за Ф.В., Л.Л., Ф.О. за кожним на 1/3 частину акцій та грошових коштів в Черкаській філії Ощадного банку України; в задоволенні позовних вимог Ф.В. про визнання права власності в порядку спадкування за законом на спадкове майно після смерті його матері Ф.М.К. відмовлено.

У касаційній скарзі Ф.В. просить скасувати ухвалені в справі судові рішення та передати справу на новий розгляд, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Судом установлено, що Ф.В. є інвалідом 2 групи; 31 березня 2001 р. померла Ф.М.К., і після її смерті заяви про прийняття спадщини за законом до нотаріальної контори подали її чоловік Ф.М.Є. та діти Ф.В., Л.Л., Ф.О. Згодом Л.Л. та Ф.О. відмовилися від спадщини на користь свого батька Ф.М. 25 жовтня 2006 р. помер Ф.М.Є., який заповідав будинок та земельну ділянку Л.Л., а автомобіль — Ф.О.; після смерті Ф.М.Є. спадковим майном, не охопленим заповітом, є також акції та грошові кошти в Черкаській філії Ощадного банку України.

Також встановлено, що Ф.В. звертався до Другої Черкаської державної нотаріальної контори із заявою про видачу йому свідоцтва про право на спадщину після смерті матері Ф.М.К., але завідуюча нотаріальною конторою відмовила у видачі йому зазначеного свідоцтва.

Задовольняючи частково позов, суд виходив із того, що позивач має право на спадщину лише після смерті батька Ф.М.Є., а на спадщину матері Ф.М.К. права не має, оскільки не оскаржив відмову нотаріуса у видачі йому свідоцтва про право на спадщину, крім того правовстановлюючі документи на будинок та земельну ділянку були оформлені на ім’я Ф.М.Є., й при житті Ф.М.К. як дружина не виділяла своєї частки у спільному майні, не вирішив такого питання й позивач за життя батька та не звертався після смерті матері до суду з позовом про виділ частки матері чи про визнання за ним права власності на частку майна в порядку спадкування після смерті матері.

Проте з такими висновками суду погодитись не можна.

Відповідно до статті 525 ЦК 1963 р., чинного на час відкриття спадщини після смерті Ф.М.К., часом відкриття спадщини визнається день смерті спадкодавця.

Таким чином законом, чинним на час відкриття спадщини після смерті Ф.М.К., було визначено, що спадщина є належною спадкоємцеві з моменту відкриття спадщини, якщо він її прийняв. ЦК 1963 р. не було встановлено граничного строку, за спливом якого спадкоємцеві не може бути видане свідоцтво про право на спадщину.

В обґрунтування позовних вимог про визнання права власності в порядку спадкування на спадкове майно матері Ф.М.К., позивач посилався на те, що за життя його батьками було придбано будинок і земельну ділянку та автомобіль. Таке майно є спільною власністю подружжя (його батьків), незважаючи на те, що правовстановлюючі документи видані на ім’я батька Ф.М.Є., і після смерті Ф.М.К. відкрилася спадщина на 1/2 частину будинку, земельної ділянки та автомобіля, а також на акції та грошові кошти на рахунках у банку.

Також Ф.В. зазначав, що він прийняв спадщину після смерті матері, однак не може одержати свідоцтво про право на спадщину в нотаріальній конторі, оскільки частки батьків у спільному майні не було виділено, що змушує його звертатися до суду з позовом про визнання права власності на спадкове майно. Позивач просив визнати за ним право власності на частки спадщини, але питання про поділ спадкового майна в натурі не порушував.

Суд у порушення вимог статей 214, 215 ЦПК пояснень позивача належним чином не перевірив, на зазначені вимоги закону уваги не звернув, у достатньому обсязі не визначився із характером спірних правовідносин та правовою нормою, що підлягає застосуванню, установив, що позивач після смерті Ф.М.К. прийняв спадщину, однак не з’ясував та не зазначив у рішенні на яке ж майно відкрилася спадщина після смерті Ф.М.К., у тому числі у вигляді часток у праві власності на майно з урахуванням положень статей 28, 29 КпШС, і безпідставно дійшов до висновку, що з вимогами про виділ частки матері Ф.В. повинен був звертатися лише за життя батька, хоча законом такі обмеження не передбачені, а вимоги позивача полягали саме у визначенні частки матері в спільному з Ф.М.Є. майні для вирішення питання про його право власності на спадкове майно.

Безпідставним є також посилання суду як на підставу відмови в задоволенні позовних вимог Ф.В. на те, що позивач не оскаржив відмову нотаріуса у видачі свідоцтва про право на спадщину після смерті матері.

Апеляційний суд на зазначене уваги не звернув, у порушення вимог статей 303, 315 ЦПК у достатній мірі не перевірив доводів апеляційної скарги, в ухвалі не зазначив конкретні обставини й факти, що спростовують такі доводи, і залишив рішення суду першої інстанції без змін.

За таких обставин ухвалені в справі судові рішення підлягають скасуванню із передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції з підстав, передбачених ч. 2 ст. 338 ЦПК.

Керуючись ст. 336 ЦПК, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України касаційну скаргу задовольнила: рішення Придніпровського районного суду м. Черкас від 18 січня 2008 р. та ухвалу Апеляційного суду Черкаської області від 14 травня 2008 р. скасувала і передала справу на новий розгляд до суду першої інстанції.