Відповідно до положень ст. 323 КПК України вирок суду повинен бути законним і обґрунтованим лише на тих доказах, які були розглянуті у судовому засіданні. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об’єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.
Порушення судом зазначених вимог закону потягло скасування вироку

Апеляційний суд Луганської області вироком від 13 квітня 2010 р. визнав винним та засудив С.: за п. 9 ч. 2 ст. 115 КК до 13 років позбавлення волі; за ч. 1 ст. 121 КК — до п’яти років позбавлення волі.
На підставі ч. 1 ст. 70 КК С. призначено покарання за сукупністю злочинів на строк 13 років позбавлення волі. Питання щодо речових доказів і судових витрат вирішено.

С. визнаний винним та засуджений за те, що він заподіяв тяжкі тілесні ушкодження З., а потім, щоб приховати цей злочин, вчинив її умисне вбивство за таких обставин.

19 вересня 2009 р., приблизно о 17 год. 30 хв., перебуваючи у стані алкогольного сп’яніння, С. зайшов у будинок, де під час сварки з потерпілою З. умисно, з метою заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, ударив її кулаком правої руки в область лівого вуха, від чого потерпіла впала і вдарилася об підлогу потилицею, отримавши відкриту черепно-мозкову травму, яку визначено як тяжке тілесне ушкодження за ознакою її небезпечності для життя в момент заподіяння. Злякавшись, С. вибіг із будинку.

Того ж дня, приблизно о 17 год. 33 хв., у С. виник умисел на вбивство З. з метою приховати інший злочин — заподіяння їй тяжких тілесних ушкоджень — для того, щоб потерпіла не могла звернутися до правоохоронних органів. С. повернувся у будинок, зробив мотузку з тканини і наклав на неї шнур від електричної праски, обмотав мотузкою зі шнуром шию потерпілої З., яка лежала на підлозі, та задушив її. Смерть потерпілої З. настала від механічної асфіксії внаслідок стиснення шиї петлею при удавленні. Після цього С. із місця вчинення злочину зник.

У касаційній скарзі засуджений С. просив вирок суду скасувати, а справу закрити або направити на додаткове розслідування, оскільки вважав, що під час розслідування та судового розгляду справи було порушено його право на захист. Він стверджував, що фактично злочинів не вчиняв, а явку з повинною написав і давав свої перші показання під фізичним та психічним тиском з боку представників правоохоронних органів.

У касаційному поданні прокурор, не оспорюючи доведеності вини засудженого, порушив питання про скасування вироку суду у зв’язку з призначенням С. покарання, яке не відповідає суспільній небезпечності вчиненого ним злочину та даним про особу засудженого через його надмірну м’якість.

Перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи, зазначені у касаційному поданні та касаційній скарзі, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню, касаційне подання — задоволенню частково, а вирок суду — скасуванню з таких підстав.

Згідно з положеннями ч. 1 ст. 323 КПК вирок суду повинен бути законним і обґрунтованим. Наведені вимоги закону свідчать, що перед постановленням вироку суд у порядку, визначеному кримінально-процесуальним законом, повинен розглянути всі докази, зібрані на підтвердження пред’явленого обвинувачення, дати оцінку наявним доказам на під-ставі всебічного, повного та об’єктивного розгляду всіх обставин справи у їх сукупності та залежно від установлених обставин правильно застосувати кримінальний закон.

Однак при постановленні вироку щодо С. суд цих вимог не виконав. Зазначеного висновку колегія суддів дійшла, виходячи з такого.

Обґрунтовуючи вину С. у вчиненні злочинів, суд послався на його показання як підозрюваного та обвинуваченого, в яких він визнавав себе винним, та на його явку з повинною, але не приділив належної уваги тій обставині, що як тільки до участі у розслідуванні справи був допущений захисник, С. відразу відмовився від даних ним раніше показань, пояснивши це тим, що він дав їх під тиском з боку працівників правоохоронних органів.

Згідно зі ст. 73 КПК визнання підозрюваним своєї вини може бути покладено в основу обвинувачення лише при підтвердженні цього визнання сукупністю доказів, що є в справі. У ч. 2 ст. 74 КПК передбачено, що показання обвинуваченого підлягають перевірці.

Отже, суд повинен був ретельно дослідити показання засудженого С., дані ним під час досудового слідства без участі захисника, в яких він визнавав себе винним у вчиненні злочинів, зіставити їх із подальшими заявами, зробленими в присутності захисника, про його непричетність до вбивства, а також про дачу показань, в яких він визнавав себе винним у вчиненні злочинів, внаслідок застосування до нього недозволених методів проведення досудового розслідування, та з’ясувати, чи отримані наявні у справі докази процесуальним шляхом та чи відповідають вони вимогам допустимості.

Доводи С. про його непричетність до вбивства З. ні органи досудового слідства, ні суд належним чином не перевірили. Як убачається з матеріалів справи, жодної версії щодо причетності до вбивства З. інших осіб органи досудового розслідування не відпрацьовували, оперативно-розшукових заходів та слідчих дій з цього приводу не проводили. Водночас доводи С. про застосування до нього недозволених методів проведення досудового розслідування належним чином перевірені не були.

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі від 12 червня 2008 р. «Яременко проти України» зазначено, що «коли особа заявляє небезпідставну скаргу про жорстоке поводження з боку правоохоронних органів, має бути проведене ефективне офіційне розслідування, під час якого можна виявити та забезпечити показання винних осіб. Мінімальні стандарти, викладені в практиці Суду, передбачають проведення незалежного та безстороннього розслідування під контролем громадськості, а від компетентних органів влади вимагають ретельності та оперативності при його проведенні».

Хоча з матеріалів справи і вбачається, що апеляційний суд з метою перевірки доводів С. ухвалою від 25 лютого 2010 р. направив судове доручення для виконання наведених в ухвалі слідчих дій, але розслідування фактів, на які посилався С., не можна вважати незалежним та безстороннім.

На підставі ухвали суду органи прокуратури провели перевірку, за результатами якої 16 березня 2010 р. старший слідчий прокуратури Сватовського району Луганської області виніс постанову про відмову в порушенні кримінальної справи щодо працівників Сватовського РВ ГУ МВС, а також співробітників УКР ГУ МВС в Луганській області за відсутністю в їх діях складу злочину. Проте з матеріалів про відмову у порушенні кримінальної справи вбачається, що під час перевірки були лише опитані особи, щодо яких підсудний заявляв скарги про застосування недозволених методів ведення розслідування, а в порушенні справи стосовно них було відмовлено, переважно виходячи з того, що вони заперечували проти тверджень С.

Посилаючись у вироку на результати перевірки, суд не звернув увагу на обставини, які мають істотне значення для правильної оцінки доводів С. щодо незаконності вчинених щодо нього дій з боку працівників органів внутрішніх справ та ставлять під сумнів незалеж-ність і безсторонність проведеної перевірки.

Підсудний стверджував, що його затримали 23 вересня 2009 р. о 14 год. Такі показання С. збігаються з поясненнями опитаних під час перевірки дій працівників міліції.

Незважаючи на фактичне затримання С. 23 вересня 2009 р., протокол про його затримання був складений лише 30 вересня 2009 р., і того ж дня суд прийняв рішення про заміну йому запобіжного заходу з підписки про невиїзд на взяття під варту. Перед цим, 28 вересня 2009 р., згідно з матеріалами справи щодо С. було обрано запобіжний захід — підписку про невиїзд з місця проживання, однак таке рішення мало суто формальний характер, оскільки додому він до моменту його офіційного затримання не повертався. У матеріалах справи є копія постанови від 25 вересня 2009 р. про притягнення С. до адміністративної відповідальності за ст. 173 КпАП, згідно з якою він нібито за вчинення ним дрібного хуліганства 19 вересня 2009 р. о 10 год. 40 хв. був підданий адміністративному арешту на 5 діб. Однак ця постанова з огляду на пояснення працівників міліції про те, що вони затримали С. 23 вересня 2009 р. у зв’язку з підозрою у вчиненні вбивства З., викликає обґрунтовані сумніви в її законності.

Отже, з 23 по 30 вересня 2009 р. С. незаконно, без належно оформлених документів та без надання йому захисника, був затриманий за підозрою у вчиненні злочину. Але ці обставини залишилися поза увагою суду. Крім того, суд не здійснив належних заходів для з’ясування питання, в якому саме місці утримували С. із 23 по 25 вересня 2009 р., з якою метою, та хто мав до нього доступ. При цьому залишилася неперевіреною версія засудженого про те, що його під час незаконного затримання без будь-якого оформлення протоколів вивозили на місце події, де він брався за ручку дверей і міг залишити відбитки пальців.

Як свідчать матеріали справи, основні докази за участю С., на які послався суд, обґрунтовуючи його вину, зокрема явка з повинною, протокол допиту як підозрюваного, протокол допиту як обвинуваченого, протокол відтворення обстановки та обставин події, були добуті саме в цей проміжок часу — з 23 по 30 вересня 2009 р., та без участі захисника.

У рішенні в справі «Шабельник проти України» від 19 лютого 2009 р. Європейський суд з прав людини зосередив увагу на тому, що «як правило, вже на початку поліцейських допитів обвинуваченому має надаватися можливість користуватися допомогою захисника. Права захисту буде в принципі непоправно порушено, якщо при засудженні його судом використовуватимуться викривальні показання, отримані під час допиту без присутності захисника».

Звертає на себе увагу така обставина. Кримінальну справу було порушено за фактом убивства З. за ознаками злочину, передбаченого ч. 1 ст. 115 КК. Водночас із тексту явки з повинною С., датованої 26 вересня 2009 р., випливає, що він вчинив вбивство незнайомої жінки з метою приховати інший злочин — перешкодити їй звернутися до міліції з приводу його попередніх неправомірних дій. Тобто вже із самого тексту вбачаються ознаки того, що вбивство потерпілої З. вчинено за обтяжуючих обставин, а за таке вбивство чинним кримінальним законодавством України передбачено покарання у виді довічного позбавлення волі. Незважаючи на те, що участь у таких справах захисника згідно з вимогами п. 4 ч. 1 ст. 45 КПК є обов’язковою, слідчий прийняв відмову С. від захисника, а слідчі дії з ним проводилися за його відсутності. Майже через два місяці з моменту порушення справи (16 листопада 2009 р.), лише після того, як усі докази, які б вказували на винність С. у вчинені злочину, були зібрані, слідчий виніс постанову про перекваліфікацію складу злочину, та дії С. були перекваліфіковані з ч. 1 ст. 115 на п. 9 ч. 2 ст. 115 КК. Лише 19 листопада 2009 р. С. призначили захисника.

Отже, зазначене підтверджує, що під час досудового слідства було допущено грубе порушення права С. на захист, яке є безумовною підставою для скасування вироку суду і повернення справи на додаткове розслідування. Враховуючи вказане, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України ухвалила скасувати вирок Апеляційного суду Луганської області від 13 квітня 2010 р. щодо С., а справу повернути на нове розслідування прокурору Луганської області.