Відповідно до статей 2, 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» ¹ внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обмежень даних про право власності особи на об’єкт нерухомого майна, збудований до набрання цим Законом чинності, не породжує в особи такого права, а засвідчує те, що держава офіційно визнає і підтверджує факт наявності його в особи. Право власності на збудований до набрання чинності зазначеним Законом об’єкт нерухомого майна виникає в порядку, який існував на час його будівництва

У листопаді 2008 р. споживче товариство «Громхарч» (далі — СТ) звернулося до суду з позовом до Київської обласної спілки споживчих товариств (далі — Спілка), комунального підприємства «Макарівське бюро технічної інвентаризації» Київської обласної ради (далі — БТІ) та М., треті особи — Макарівська районна спілка споживчих товариств, Макарівська селищна рада, про визнання договору купівлі-продажу об’єкта нерухомого майна недійсним, визнання незаконною та скасування державної реєстрації права власності на зазначений об’єкт за відповідачем М. та усунення перешкод у його користуванні. СТ зазначило, що 18 вересня 2008 р. Спілка уклала договір купівлі-продажу, за яким продала М. будівлю ресторану.

Позивач, пославшись на те, що власником зазначеної будівлі є він, а не продавець за договором — Спілка, просив визнати зазначений договір недійсним, визнати незаконною та скасувати здійснену БТІ державну реєстрацію права власності на зазначену будівлю за М. та зобов’язати останнього звільнити будівлю.

Києво-Святошинський районний суд Київської області рішенням від 9 лютого 2011 р. позов задовольнив частково: визнав недійсним договір купівлі-продажу будівлі ресторану, укладений 18 вересня 2008 р. Спілкою з М.; визнав незаконною та скасував здійснену БТІ державну реєстрацію права власності на будівлю за М. У решті позову суд відмовив.

Апеляційний суд Київської області рішенням від 16 серпня 2011 р. зазначене рішення суду першої інстанції в частині задоволення позову скасував і в цій частині ухвалив нове рішення про відмову в позові. У решті рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 листопада 2011 р. рішення апеляційного суду скасовано і залишено в силі рішення суду першої інстанції.

У заяві про перегляд Верховним Судом України рішення суду касаційної інстанції М., пославшись на неоднакове та неправильне застосування касаційним судом ст. 2 Закону від 1 липня 2004 р. № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі — Закон), що потягло ухвалення судами касаційної інстанції різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, просив скасувати ухвалу цього суду та залишити в силі рішення апеляційного суду.

Як на приклад наявності зазначеної підстави подання заяви про перегляд судових рішень М. послався на постанову Вищого господарського суду України від 30 березня 2011 р.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, пояснення представника СТ П. на заперечення заяви, дослідивши матеріали справи й перевіривши наведені у заяві доводи, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України дійшли висновку, що заява підлягає задоволенню частково.

Відповідно до змісту ст. 360⁴ ЦПК Верховний Суд України задовольняє заяву про перегляд справи і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, у разі, якщо установить, що воно є незаконним.

У ст. 2 Закону, на неоднакове застосування якої послався в заяві М., наведено визначення термінів, які вживаються у цьому Законі. Зокрема, в цій статті визначено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обмежень — офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обмежень, що супроводжується внесенням даних до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обмежень.

Згідно зі ст. 3 Закону право власності та інші речові права на нерухоме майно, набуті згідно з діючими нормативно-правовими актами до набрання чинності цим Законом, визнаються державою.

Про те, що право власності на збудоване до набрання чинності Законом нерухоме майно набувається в порядку, який існував на час його спорудження, а не виникає у зв’язку із здійсненням державної реєстрації права власності на нього в порядку, передбаченому Законом, яка є лише офіційним визнанням державою такого права, а не підставою його виникнення, вказав і Вищий господарський суд України у постанові від 30 березня 2011 р., на яку як на приклад неоднакового застосування ст. 2 Закону послався заявник.

Однак у справі, яка переглядається, касаційний суд на це уваги не звернув та, встановивши, що на час укладення Спілкою спірного договору купівлі-продажу будівлі ресторану з М. зазначену будівлю БТІ зареєструвало за СТ, дійшов висновку, що на час укладення спірного договору власником відчуженої будівлі був саме позивач — СТ, не з’ясувавши при цьому, коли саме та ким було споруджено спірну будівлю, який порядок набуття права власності на об’єкти новозбудованого нерухомого майна існував на той час, а отже, чи правомірно здійснено в грудні 2004 р. державну реєстрацію права власності на спірну будівлю за СТ, хоча саме це має важливе значення для правильного вирішення питання про те, хто саме був власником спірної будівлі на момент її відчуження М. та чи порушено через факт її відчуження право позивача на цю будівлю.

Таким чином, судове рішення суду касаційної інстанції у цій справі, яка переглядається Верховним Судом України з підстав неоднакового застосування судами касаційної інстанції однієї і тієї самої норми матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, є незаконним.

Керуючись статтями 355, 360³, 360⁴ ЦПК, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України заяву М. задовольнили частково: ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 листопада 2011 р. скасували і передали справу на новий касаційний розгляд.

¹ У редакції Закону, чинній на час виникнення спірних правовідносин.