Відповідно до положень Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» і Тимчасового положення про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно бюро технічної інвентаризації здійснює державну реєстрацію права власності на нерухоме майно, а отже, не може бути стороною у справі щодо визнання зазначеного права, оскільки не є особою, від якої відповідне право перейшло, або особою, яка може претендувати на таке право.
Тобто позовні вимоги до зазначеного бюро про визнання права власності є такими, що не підлягають задоволенню на підставі ч. 3 ст. 104 ГПК України
У грудні 2006 р. товариство з обмеженою відповідальністю «Спеціалізоване ремонтно-будівельне управління «Чернігівліфт-2» (далі — РБУ) звернулося до Господарського суду АР Крим з позовом до комунального підприємства «Ялтинське бюро технічної інвентаризації» (далі — КП «БТІ») про визнання права власності на об’єкт незавершеного будівництва — квартиру загальною площею 96,52 м2 у м. Ялті (далі — квартира).
Позивач обґрунтував позовні вимоги незаконною відмовою відповідача здійснити державну реєстрацію права власності на нерухоме майно, що є фактично оспорюванням (невизнанням) ним права власності РБУ на квартиру.
Відповідач позов не визнав, зазначивши, що надані позивачем документи для державної реєстрації права власності не відповідають вимогам Закону від 1 липня 2004 р. № 1952-ІV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» (у редакції, що була чинною на час виникнення спірних правовідносин; далі — Закон № 1952-ІV), а саме — позивач не надав документи щодо введення жилого будинку в експлуатацію.
Господарський суд АР Крим рішенням від 26 січня 2009 р. позов задовольнив: визнав право власності на квартиру за РБУ.
Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції виходив з обґрунтованості позовних вимог, зазначивши, що позивач набув право власності відповідно до чинного законодавства (за актом приймання-передачі у власність житла від 24 квітня 2000 р., підписаного на виконання умов контракту про дольову участь у будівництві від 23 вересня 1998 р. (далі — акт приймання-передачі від 24 квітня 2000 р.), укладеного між закритим акціонерним товариством «Яліта» (підрядник; далі — ЗАТ) та позивачем (субпідрядник)). При цьому суд керувався положеннями статей 182, 328, ч. 1 ст. 392, ст. 331 ЦК та Закону № 1952-ІV.
Севастопольський апеляційний господарський суд постановою від 12 травня 2009 р. зазначене рішення господарського суду першої інстанції скасував та прийняв нове, яким у позові відмовив.
Суд апеляційної інстанції мотивував своє рішення правомірністю відмови відповідача у державній реєстрації права власності на об’єкт незавершеного будівництва у зв’язку з відсутністю необхідних документів, що підтверджують право власності або користування земельною ділянкою для створення об’єкта нерухомого майна, перелік яких визначений Тимчасовим положенням про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно (у редакції, що була чинною на час виникнення спірних правовідносин; далі — Тимчасове положення), затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 7 лютого 2002 р. № 7/5, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 18 лютого 2002 р. за № 157/6445, та документів щодо введення жилого будинку в експлуатацію.
Вищий господарський суд України постановою від 10 листопада 2009 р. постанову Севастопольського апеляційного господарського суду від 12 травня 2009 р. та рішення Господарського суду АР Крим від 26 січня 2009 р. скасував, справу передав на новий розгляд до Господарського суду АР Крим з підстав неправильного застосування і порушення судами норм процесуального права.
У касаційній скарзі РБУ просило скасувати зазначену постанову Вищого господарського суду України з підстав її невідповідності рішенням Верховного Суду України з питань застосування норм матеріального права, неправильного застосування і порушення Вищим господарським судом норм матеріального, процесуального права й залишити в силі рішення господарського суду першої інстанції.
11 лютого 2010 р. колегія суддів Верховного Суду України порушила касаційне провадження з перегляду оскарженої постанови Вищого господарського суду України.
Заслухавши суддю-доповідача, представника третьої особи, обговоривши наведені у касаційній скарзі доводи і перевіривши матеріали справи, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України визнала, що скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Ухвалюючи постанову, суд касаційної інстанції дійшов висновку, що для розгляду зазначеної справи судам необхідно запропонувати позивачу уточнити позовні вимоги (предмет, підстави та зміст позову) і залежно від цього вирішити, чи може спір бути предметом розгляду у господарському суді, а також чи може відповідач бути тією особою, яка повинна відповідати за заявленим позовом.
Із цими висновками Вищого господарського суду України погодитися не можна з таких підстав.
Згідно зі ст. 3 КАС справа адміністративної юрисдикції — це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є суб’єкт, котрий здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
Як убачається із матеріалів справи, позивач стверджував, що має право власності (речове право) на квартиру, яке набув на підставі акта приймання-передачі від 24 квітня 2000 р. Фактично зазначене майно перебуває на утриманні та балансі ЗАТ.
Таким чином, спір, предмет якого — право власності на майно, не є публічно-правовим і не може бути визнаний справою адміністративної юрисдикції (адміністративною справою), визначення якої наведене в п. 1 ч. 1 ст. 3 КАС і, відповідно, компетенція адміністративних судів, установлена ст. 17 зазначеного Кодексу (*) 1, на цей спір не поширюється.
Суди встановили, що позивач мотивував позовні вимоги відмовою відповідача здійснити державну реєстрацію його прав власності на об’єкт незавершеного будівництва, що є фактично невизнанням (оспорюванням) цього права.
За ст. 392 ЦК власник майна може пред’явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
У ч. 1 ст. 182 зазначеного Кодексу встановлено, що право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.
Порядок проведення державної реєстрації прав на нерухомість та підстави відмови в ній встановлюються законом (ч. 4 цієї статті).
Відносини, пов’язані з державною реєстрацією речових прав на нерухоме майно всіх форм власності, їх обмежень та правочинів щодо нерухомості, регулює Закон № 1952-ІV.
Згідно з п. 5 розд. V «Прикінцеві положення» цього самого Закону до створення єдиної системи органів реєстрації прав, а також до формування Державного реєстру прав у складі державного земельного кадастру реєстрація об’єктів нерухомості проводиться комунальними підприємствами бюро технічної інвентаризації (далі — БТІ).
Реєстрацію прав власності на нерухоме майно за п. 1.3 Тимчасового положення здійснюють комунальні підприємства БТІ у межах визначених адміністративно-територіальних одиниць.
Відповідно до положень Закону № 1952-ІV і Тимчасового положення БТІ здійснює лише державну реєстрацію права власності на нерухоме майно, а отже, не може бути стороною у справі щодо визнання такого права, оскільки не є особою, від якої відповідне право перейшло, або особою, яка може претендувати на таке право.
Тобто позовні вимоги РБУ до КП «БТІ» про визнання права власності є такими, що не підлягають задоволенню.
За таких обставин рішення господарського суду, яким такий позов задоволено, підлягало скасуванню на підставі ч. 3 ст. 104 ГПК.
Посилання суду касаційної інстанції на необхідність при новому розгляді справи уточнення позивачем позовних вимог та допущення господарським судом заміни неналежного відповідача у справі є безпідставними і такими, що виходять за межі перегляду справи в касаційному порядку відповідно до вимог ст. 1117 ГПК, оскільки зміна предмета позову або його підстав згідно з ч. 4 ст. 22 зазначеного Кодексу є правом позивача, а допущення заміни первісного відповідача належним відповідно до ч. 3 ст. 24 ГПК можлива лише за згодою позивача.
Враховуючи викладене, постанова Севастопольського апеляційного господарського суду від 12 травня 2009 р. про скасування прийнятого господарським судом АР Крим від 26 січня 2009 р. рішення про задоволення позову є, по суті, правильною і такою, що відповідає вимогам закону. Незастосування господарським судом апеляційної інстанції ч. 3 ст. 104 ГПК при ухваленні цього рішення не є підставою для його скасування.
Верховний Суд України на підставі положень статей 6, 8 Конституції України не визнав за необхідне направляти справу на новий розгляд до суду першої інстанції, оскільки це суперечило б положенням ст. 125 Основного Закону і статтям 2, 39 Закону від 7 лютого 2002 р. № 3018-ІІІ «Про судоустрій України» (*) у частині визначення статусу Верховного Суду України та його завдання забезпечити законність у здійсненні правосуддя і викликало б конституційно недопустиму необхідність скасування законного рішення суду апеляційної інстанції. У зв’язку з цим наведений у ст. 11118 ГПК (*) перелік наслідків розгляду касаційної скарги на постанову Вищого господарського суду України не вважається правовою перешкодою для прийняття зазначеного рішення.
Керуючись статтями 11117—11120 ГПК (*), Судова палата у господарських справах Верховного Суду України касаційну скаргу РБУ задовольнила частково: постанову Вищого господарського суду України від 10 листопада 2009 р. скасувала, а постанову Севастопольського апеляційного господарського суду від 12 травня 2009 р. залишила в силі.
1 Тут так позначаються статті законів України, чинні на час розгляду справи, але які були змінені відповідно до Закону від 7 липня 2010 р. № 2453-VI «Про судоустрій та статус суддів».